Музейні підсумки 2013 року

4egevar.livejournal.com

Для музейної сфери 2013 рік виявився не таким резонансним, ніж попередній 2012. Проте на рівні немедійних, "закулісних", так би мовити, подій він приніс значно потужніший потенціал внутрішніх змін, наслідки яких невдовзі стануть помітними і відчутними.

Музеєфікувати Євромадан. Слабо!?

Якщо вести мову про потрапляння музеїв у зону інформаційної тіні, то передусім варто відрефлектувати реакцію (а часто її відсутність) музеїв на Євромадан і актуальну суспільно-політичну кризу в Україні.

Роль музеїв як інституційного сектору в цілому виявилася більше ніж обережною, а часом і пасивною. Принаймні музеї як колективні суб’єкти поводилися значно обережніше, ніж університети, і намагалися "дмухати на воду".

Водночас на рівні персональному рівні чимало музейних співробітників включно з керівниками стали активними учасниками протесних акцій і переважна більшість різко негативно відреагували і на зрив євроінтеграції, і на силовий розгін майдану, побиття журналістів, активістів та інші вочевидь репресивні дії влади.

Спроби перетворити індивідуальну позицію на корпоративну, втіливши її якщо не у форматі публічної заяви, то принаймні у вигляді листа, адресованого профспілці працівників культури, органу управління майном виявилися результативними лише у поодиноких музеїв.

Як слушно зауважув Ігор Пошивайло у публікації на "Історичній Правді", революція - це, зрештою, чудова нагода для промоції музею, розширення його аудиторії. Зрештою, Музей Івана Гончара так і вчинив, перенісши один із своїх заходів на сцену Майдану.

Судна тема

Зведення такої самоцензури лише до адміністративного тиску, патерналізму чи банального страху буде грубим спрощенням проблеми, яка значно складніша за фінансову чи дисциплінарну залежність музеїв від органів управління майном.

Причину, думаю, слід шукати у тому, що українським музеям наразі складно знайти своє місце у актуальній суспільній динаміці.

Опосередковано про це свідчать результати соціологічного дослідження "Цей неясний суб’єкт бажань" (але про це трохи згодом), а також воркшоп відомого польського куратора Артура Жмієвського "Відкритий музей", який у вересні відбувся на базі НХМУ, залучивши у свою орбіту також лаврські музеї та "Мистецький арсенал".

Увага учасників була сфокусована на двох основних проблемах: переосмислення стратегії НХМУ та конфлікт у культурі.

Епіцентром останнього став комплекс "Мистецький арсенал", де відбувся безпрецедентний за роки української незалежності акт цензури.

Призвідцем скандалу став Володимир Кузнєцов з роботою "Страшний суд", на якій високі духовні чині разом із чинами міліцейськими та іншими грішниками опинилися у казані із смолою. Класичний, між іншим, сюжет, без якого обходилася мало яка ікона епохи барокко на тему страшного суду.

Відкритий музей

Наразі виглядає так, що навіть Національний художній, який по праву вважається одним із найпросунутіших музеїв, не готовий взяти на себе роль критичного музею - в тому обсязі, який було задано учасниками воркшопу.

Зокрема, відповідно до переглянутої місії музей має бути суспільним інститутом, "який забезпечує поле для обговорення найважливіших питань у галузях культури та політики, так само, як Музей є простором для споглядання мистецьких робіт. Конструюючи наративи української культурної, мистецької та національної ідентичності, Музей залишає можливість для їх критичного перегляду".

Це також вимагає від музею готовності до чіткого декларування своєї політичної позиції, що у теперішніх реаліях адміністрування українських музеїв перевищує можливості навіть тих керівників, які рішуче налаштовані на новації.

Повертаючись же до офіційної реакції музеїв на масовий протесний рух у країні, необхідно зауважити, що питання, пов’язані із безпекою - у всіх значеннях цього слова - досить чутливі і дражливі для музеїв.

Причин цього вистачає. До хронічних (незадовільний технічний стан багатьох музейних споруд, морально і технологічно застаріле оснащення музейних експозицій) у минулому році додалася така проблема, як значне недофінансування видатків на охорону музеїв, передусім - національних.

Так, лише борг Національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького перед ДСО станом на серпень складав майже 4 млн грн.

Через брак реальних грошей у казначействі у боржниках залишилися Національний Національний музей Тараса Шевченка, Національний комплекс Музей ВВВ, Національний художній музей.

До речі, з 2010 року видатки на охорону музеїв уже не належать до захищених статей бюджету! Тож не дивно, що подібних дірок у музейному кошторисі не виникало навіть у кризовий 2009-ий.

Спроби фінансового департаменту Мінкульту "вирішити" цю проблему за рахунок позабюджетних коштів, зароблених чи акумульованих самими музеями шляхом успішних фандрайзинкових кампаній, лише засвідчує серйозність кризи управління музейної сферою і ширше -  про катастрофічний стан української економіки.

Очевидно саме такі проблеми мали б виноситися на Музейну раду, якщо в самому Мінкульті бракує кризових менеджерів. Однак до 26 грудня цей дорадчий орган жодного разу не скликався і навіть з’явилася інформація про його ліквідацію. Натомість жодних інших форм консультації з фаховою громадськістю у відомстві не запропонували.

Більшість питань за "старою доброю" традицією вирішувалися кулуарно і непублічно. Але наприкінці року про Музейну раду раптом згадали у зв’язку із ремонтно-реставційними роботами у Національному музеї Тараса Шевченка і необхідністю затвердження концепції оновленої експозиції.

Владислав Піоро, який входить до складу цієї ради, у своєму блозі на порталі "Музейний простір" зазначив: "Від самого початку виникла підозра, що позитивним рішенням Музейної ради просто хочуть додати ваги певному документу. В результаті члени Музейної ради відмовились затверджувати сирий і не структурований тематико-експозиційний план Національного музею Тараса Шевченка".

За словами Піоро, наступне засідання заплановане на 23 січня 2014 року і має бути присвячене, насамперед, обговоренню наукової концепції майбутньої експозиції Музею Шевченка.
Музейні кола Шевченка

Тобто громадський орган змусив Мінкульт повернутися на крок назад, а по суті – на стартову позицію. Адже в алгоритмі музейного проектування наукова концепція - це "нульовий горизонт", над яким згодом мають здійнятися стрункі обриси тематичної структури, технічного і художнього проекту експозиції.

А між тим попереду, не далі як 9 берзня року 2014-го, маячить уявний фініш данської епопеї ("відмашка" якій була дана ще кучмівським указом 2001 р.) із сакраментальним розрізанням червоної стрічки, ритуальними промовами.

Як можна з майже нульового рівня стрибнути у віртуальний наразі оновлений музей, "який повинен відповідати всім сучасним стандартам" - про що так бадьоро рапортують урядовці?

Певне, аналоги слід шукати не в Європі, і навіть не в Росії, де до створення музеїв ставляться значно відповідальніше, а у Каневі зразка 2010 р., де теж експозицію гнали "ударними" темпами.

В результаті (навіть з детально прописаною Тематичною структурою і технічними райдерами) з’явилася цілковито вихолощена і спотворена експозиція. Зал для засідань президентської гуманітарної ради з дорогими, але недоречними у музеї офісними кріслами, чого лише вартий!

Однак, повертаючись до Києва: риторика противників оновлення Національного музею Тараса Шевченка також не радує і насторожує. Дуже показовим у цьому плані стало громадське обговорення тематико-експозиційного плану музею, де вістря обурення було спрямовано проти спроб щось змінити, а не проти некомпетентного способу змін.

В результаті - надмір мови ворожнечі, з фігурами мови на кшталт "Стус [гендиректор НМТШ - ІП] – сатаніст". У цьому такому змістовому, та й фізичному шумі, на жаль губилася справді конструктивна критика.

Згадане квазі-обговорення, зрештою, засвідчило, не лише неготовність з боку влади на здійснення масштабні проекти на кшталт "перезавантаження" знакових музейних експозицій до знакових дат, але й неготовність музейного середовища до критеріальних дискусій.

Високий градус внутрішніх суперечностей у 2013 р. можна було зафіксувати і на інших ділянках музейної сфери. Зокрема, у колах Національного комітету ICOM України.

Наразі хвиля взаємних претензій обмежилася лише соціальними мережами, але у такому статусі конфлікт може виявитися підступнішим за відкриту конфронтацію, при якій необхідна розгорнута аргументація і публічне озвучення позиції.

Грамотне управління конфліктами, зрештою, дозволяє вивести ситуацію на новий рівень. Без цього тимчасові непорозуміння можуть перетворитися на повзучу пожежу в торфовищі.

Каменем спотикання (за іронією) став, зокрема, проект створення веб-платформи українського комітету ICOM (підтриманий Благодійним фондом "Розвиток України"), що задумана як перший спеціалізований ресурс для музейних фахівців в Україні.

Межі і мережі

У випадку з із спеціалізованим веб-порталом, очевидно, маємо констатувати, що потенціал музейників в Україні вже переростає можливості донорських організацій (планку центральних органів влади він давно переріс).

Про зростання фахового рівня українських музейних спеціалістів свідчить зокрема і факт визнання їх рівня європейськими колегами.

Так, на Генеральній конференції ICOM RIO 2013 за результатами виборів, до Президії ICOM Europe у складі 6 осіб увійшла Катерина Чуєва.

Український комітет ІСОМ в особі Романа Чмелика, Катерини Чуєвої, Зеновія Мазурика також презентував у Ріо-де-Жанейро свій проект "1914-2014. Від війни імперій до діалогу культур".

Українська ініціатива була активно підтримана учасниками засідання - зокрема, представниками і президентами ІСОМів Румунії, Бельгії, Хорватії, Люксембургу тощо; досягнуто домовленості про партнерську участь ІСОМ Europe.

У жовтні цього року у Бухаресті за сприяння президента ІСОМ Румунії Віргіла Нітулеску та за участі національного комітету Молдови була проведена робоча зустріч з питання підготовки та реалізації цього проекту. Отже, наступний рік обіцяє для вітчизняної музейної сфери подію світового рівня.

Ще одна прикметна ознака 2013-го - активне освоєння музеями соціальних мереж. За даними Олексія Копитька, музейних сторінок в одному лише фейсбуці понад дві сотні. Які не лише активно дискутуються, але й "лайкаються" користувачами. Скажімо, НІКЗ "Софія Київська" зібрав понад три тисячі схвальних відгуків.

Кадри вирішують… навчатися

Щодо кадрового потенціалу як одного із найважливіших предметів для фахових розмов у тісному музейному колі.

Варто відзначити ініціативу Українського центру розвитку музейної справи у напрямку моніторингу щодо стану сектору, до якого долучилися Національний інститут стратегічних досліджень та Український центр розвитку музейної справи.

І хоча анкетування було проведено ще 2012 року, проте збір і опрацювання понад 530 анкет зайняв більше ніж півроку і перші результати на сторінках часопису "Музейний простір" були оприднені лише 2013 р. При цьому ґрунтовний аналіз зібраних ще попереду - на сьогодні бракує відповідних людських і фінансових ресурсів.

Ну а поки аналітики збираються на силі, практики, керуючись досвідом та інтуїцією, предметно взялися за предметну роботу з інтелектуальним забезпеченням музейних кадрів.

У 2013 працювали щонаменьше п’ять освітніх ініціатив. Трійко найвагоміших склали відповідні платформи програми Фонду "Розвиток України". Паралельна лекційна програма проекту "Динамічний музей" складалася з регулярних лекцій визнаних міжнародних фахівців музейної справи, які відбувалися на базі НІКЗ "Софія Київська" та Національного художнього музею України".

Зокрема, у рамках саме цієї програми у Києві виступив президент ICOM Ганс Мартін Хінц, який також був серед членів журі грантової програми "Динамічний музей".

Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара", який отримав малий грант згаданої програми на реалізацію проекту "Актуальний музей", започаткував і провів серію тематичних лекцій, тренінгів і семінарів, спрямованих також і на розвиток міжмузейної комунікації.

Державний природознавчий музей НАН України, який, нагадаємо, отримав основний грант на реалізацію проекту "Від теорії еволюції до практики живого музею", розпочав серію колоквіумів з таких питань як: особливості створення експозицій та виставок в історичних будівлях; природнича експозиція і потреби аудиторії; стратегія на прикладі досвіду ДПМ.

Суттєвий внесок у розвитку кадрового потенціалу регіональних музеїв зробив Український центр розвитку музейної справи проектом ProMuseum за підтримки МБФ "Відродження". Зокрема, торік відбулася перша триденна тренінгова сесія.

З ініціативою меншого масштабу - спрямованою на персонал одного закладу - виступила Агенція культурних стратегій, фахівці якої провели у НІКЗ "Софія Київська" серію лекцій, присвячених темі "Сучасний музей у сучасному світі".

І хай наразі ці ініціативи, попри безпрецедентну для нинішнього українського музейництва регулярність і концептуальність, не склали критичної маси впливу на ситуацію, але вони, у комплексі із усе наполегливішим запитом музеїв на розробку і впровадження стратегій сталого розвитку, є серйозним сигналом і у бік музейної спільноти і до Мінкульту щодо необхідності системних змін.

Дивіться також: "Музейні підсумки 2012 року"