Росіяни в боях за незалежну Україну. ФОТО

В період Перших визвольних змагань в полках та загонах українського війська воювала велика кількість представників інших національностей – латишів, німців, євреїв, грузинів тощо.

Але найбільшою національною групою, що допомагала українцям виборювати незалежність, були росіяни – надія і опора імперії, якщо вірити тодішній пропаганді.

Не чужі українцям

Серед старших офіцерів-росіян, які опинилися в лавах армій Української Народної республіки та Української Держави, найбільшу групу становили, природно, люди, які народилися і виросли на українських теренах.

Таких було багато. Внаслідок імперської політики, росіяни становили значну частку населення міст і містечок. Ця політика недобре пожартувала з імперії: чимало росіян, що виросли серед українців на їхній землі, цілком з розумінням поставилася до українського державотворення.

Їм не треба було пояснювати, що попри денікінську пропаганду Україна існує і прагнення українців до незалежності – цілковито логічні та справедливі.

Особливо це стосувалося людей, які мали родичів серед українців. Таким був генерал-половник армії УНР Михайло Юнаков. Син дворянина рязанського походження, по материнській лінії він був онуком полковника Бузького козацького війська.

Коли взимку 1917 р. фронт російської армії розвалився, а Центральна Рада проголосила 4-й Універсал, колишній командувач 8-й російської армії генерал-лейтенант Юнаков дістався Києва і запропонував свої послуги українському військовому міністерству.

Михайло Юнаков. Всі фото - з книги "Офіцерський корпус армії Української Народної республіки" Ярослава Тинченка

Протягом трьох років він здійснив стрімкий зліт від начальника головної шкільної управи військового міністерства гетьмана Павла Скоропадського до начальника штабу Головного отамана Симона Петлюри. У 1920 р. генерал Юнаков – військовий міністр УНР.

Вихор українських змагань захопив і чимало росіян, які не мали українського коріння.

Син генерала Вернер-Петрова, нащадка швецького воєначальника, захопленого в полон царем Петром І (через це і частина "Петров" у прізвищі), та матері з норвезького роду генерал-хорунжий Всеволод Петрів з Україною був пов'язаний лише тим, що виріс у Києві.

Проте українізація частин російської армії полковника Петріва захопила так, що він відчув себе українцем значно більшим за багатьох природних українців. Його бойовий шлях загальновідомий – від сформованого з солдатів Західного фронту полку ім. Костя Гордієнка до посади військового міністра УНР.

Всеволод Петрів

Причина, що змусила росіян українського походження запропонувати свої послуги саме українській владі очевидна: після розвалу фронту і захоплення влади в Росії більшовиками ці люди повернулися додому.

Оскільки жодного іншого протибільшовицького фронту тоді майже не існувало - Дон восени-взимку 1917-го роздирали протиріччя, а Добровольча армія була партизанським загоном на 3 тисячі багнетів - ці люди пішли на службу тій владі, яка постала в їхніх рідних місцях.

Після перших боїв пліч-о-пліч з українцями, ці люди вже й не мали бажання кудись іти. Мабуть, подібними міркуваннями керувався киянин, генерал-лейтенант Олексій Галкін. Обійнявши у квітні 1918 р. посаду начальника Головного штабу Армії УНР, він чесно служив Україні весь період боротьби за незалежність.

Олексій Галкін

Обіймаючи різні посади в генштабі українського війська, в грудні 1920 року був підвищений до генерал-полковника і призначений військовим міністром УНР. Доля генерала була трагічною – товариш митрополита Андрея Шептицького, у 1939 р. він був заарештований НКВД і помер за ґратами.

Із Росії з любов’ю

Серед офіцерського складу УНР не бракувало й росіян, які з Україною не мали жодного зв’язку. Ще влітку 1917 р. в російській армії українізація полків захопила чимало офіцерів-росіян, які в них служили і не мали бажання розлучатися з своїми підлеглими.

Показовою тут виступає історія 34-го армійського корпусу, українізованого його командувачем генералом Павлом Скоропадським. Чимало офіцерів-росіян за українізації залишилися на попередніх посадах.

Через багато років уже колишній гетьман Скоропадський згадував: "Це були як раз ті елементи, які я притримав, бажаючи… використати їх як досвідчених офіцерів, позаяк поповнення прибуло лише у вигляді прапорщиків, яких на командні посади я призначати не міг". Як наслідок – певна кількість росіян вступили в бій за вільну Україну просто в силу обставин. Проте – служили чесно й віддано.

Найбільш відомим серед них був уродженець Білгородщини генерал-майор Яків Сафонов. Характеризований сучасниками як чудовий адміністратор і організатор, він був автором плану, за яким бійці корпусу Скоропадського зупиняли і роззброювали збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу, що наступали на Київ у листопаді-грудні 1917 р. Генерал Сафонов був розстріляний у Києві 9 лютого 1918 року червоними горлорізами командарма Муравйова.

Яків Сафонов

У листопаді 1917 р. Центральною Радою було прийняте рішення про об’єднання частин російських Південно-Західного і Румунського фронтів в єдиний Український фронт, а очолити його було запропоновано командувачу Румунського фронту.

Так петербуржець генерал від інфантерії Дмитро Щербачов і його начальник штабу москвич генерал-лейтенант Микола Головін стали українськими військовими. Щоправда – ненадовго.

Ідея незалежності України в ті часи була неабияк популярна серед російського офіцерства. "В українцях ми бачили перш за все силу, здатну опиратися більшовикам. Питання про самостійність якось всерйоз не ставилося. Нам здавалося, що відокремлення України від Росії це нісенітниця і мислячі рано чи пізно самі в цьому переконаються. Відділення ж України від більшовиків треба всіляко вітати, оскільки Північ без Півдня не втримається" - згадував пізніше офіцер Добровольчої армії Ніколай Раєвскій.

Масовий наплив офіцерів-росіян до України стався в період від весни до осені 1918 року, тобто під час гетьманату Павла Скоропадського, який офіційно називався Українською Державою. Гетьман щиро сподівався скористатися їхніми талантами – кожен хто приймав українське громадянство (склавши присягу), мав можливість потрапити до українського війська (склавши ще одну присягу).

Більшовицька та білогвардійська пропаганди описали картини ледь не масового виходу офіцерів-росіян до Добровольчої армії після протигетьманського повстання Директорії УНР на чолі з Петлюрою. Не дивно – для 35-тисячної армії Денікіна, три чверті якої становили кубанські козаки, будь-яке поповнення виглядало величезним.

Проте факти свідчать: прикладів, коли офіцери-росіяни продовжили вірно служити своїй новій батьківщині – хоч греблю гати.

Нікуди не втік, а залишився на службі в Армії УНР москвич та дворянин, колишній інспектор артилерії Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Сергій Дельвіґ. На українську службу він поступив ще в листопаді 1917 р. Генерал Дельвіґ послідовно перебував на посадах інспектора артилерії Центральної Ради, Української Держави та УНР, був членом вищої військової ради і в 1921-му був підвищений до генерал-полковника.

Сергій Дельвіґ

Взагалі в технічних підрозділах армії УНР зібралося чимало росіян. Посаду начальника електротехнічної управи головного інженерного управління військового міністерства, послідовно УД та УНР займав підполковник Петро Шанін.

Не бракувало росіян і в морському міністерстві: посаду морського міністра УНР обіймав капітан 1 рангу Микола Злобін, а начальника морського штабу УНР – капітан 1 рангу Андрій Пчельніков.

Цікавою виглядає історія уродженця Ярославської губернії генерал-хорунжого армії УНР Олександра Рябініна. Українським військовим він став у вельми оригінальний спосіб – у грудні 1917 року постановою Українського військового комітету 9-ї армії був призначений командувачем 26-го українського корпусу. Був начальником штабу гетьманського Харківського корпусу.

Олександр Рябінін

За Директорії УНР генерал Рябінін займав посаду 1-го генерал-квартирмейстера штабу Дієвої армії УНР, але через політичні інтриги з посади був усунутий і виїхав до Одеси. Призову до денікінської армії він уник в оригінальний спосіб – взяв собі прізвище дружини. Боротися за "єдину-неділиму" колишній український генерал-росіянин не забажав.

Побратими галичан

Нині якось забувся той факт, що військові-росіяни під час Громадянської війни билися за вільну Україну в одній лаві з вояками-галичанами. А даремно.

Колишній генерал-майор царської армії і начальник штабу Полтавського корпусу армії Української Держави, генерал-хорунжий Володимир Генбачов зазнав у часи Директорії переслідувань як гетьманець [прихильник Української Держави Скоропадського - ІП] і тому з радістю прийняв запрошення служити в Галицькій армії ЗУНР.

Володимир Генбачов

У травні-липні 1919 р. генерал Генбачов – командувач ІІІ і IV корпусів УГА, а з липня – начальник тилу Української Галицької армії. Ані командування армії, ані підлеглих не засмучував навіть той факт, що генерал Генбачов… не говорив українською мовою.

Він не був винятком. Українською не говорив і командувач УГА генерал-хорунжий Олександр Греков - колишній начальник штабу 6-го армійського корпусу Російської імператорської армії.

Під час протигетьманського повстання генерал Греков підтримав Симона Петлюру і від 1 січня 1919 р. обіймав посаду військового міністра УНР. Проте масові невдачі на фронті проти більшовиків і втрата Лівобережжя призвели до конфлікту між Петлюрою і Грековим, через що останній мусив піти з посади. Його зразу ж запросили до Галичини.

Справа в тому, що на момент Листопадового зриву галичани не мали достатньої кількості грамотних старших командирів з освітою академії генштабу, й через це мусили залучати на службу або іноземців (як генерали-німці Антін Кравс та Альфред Бізанц), або офіцерів-східняків.

Олександр Греков

Під командуванням генерала Грекова Галицька армія здійснила Чортківську офензиву, яка змогла хитнути фронт поляків, але не досягла остаточних успіхів через брак боєприпасів. УГА мусила перейти на територію УНР. На вимогу Симона Петлюри командувач УГА з посади був усунутий.

Парадокс – учасник багатьох важливих подій в історії Українських визвольних змагань, росіянин Греков не мав великої любові ані до України, ані до українців. На еміграції він писав:

"Протиставленням ідеї більшовизму ідеї українського націоналізму, тимчасового підігрітого до максимальної навіть абсурдної міри своєї напруги, можна було відстояти найбільш здорову фізично і економічно крупну частину Росії, яку називають Україною, не побоюючись у той самий час, що з українського націоналізму піде загибель загальноросійської ідеї, позаяк самостійницький рух… явно до очевидності довів свою нікчемність і за зникнення в ньому потреби, безболісно може бути виведений в тираж погашення".

Не всі росіяни ставилися до української ідеї настільки цинічно. Вражає історія уродженця Іркутської губернії полковника Віктора Алексєєва. Колишній старшина з управління артилерією Катеринославського корпусу гетьманської армії, у січні 1919 року він був призначений помічником командира 6-го важкого гарматного полку Корпусу Січових стрільців Дієвої Армії УНР.

Після передачі полку до складу УГА, полковник Алексєєв брав участь в боях проти поляків. У листопаді 1919 р., коли УГА перейшла на бік білогвардійців, полковник-росіянин був призначений командиром полку, дочекався спільного наступу поляків та українців, і в травні 1920 р. здався полякам та зажадав, аби гармати полку були передані до Дієвої армії УНР.

До кінця війни полковник Алексєєв – старшина-гармаш 6-ї Січової стрілецької дивізії. Мир між Польщею та СРСР не став кінцем війни для полковника Алексєєва. Як службовець повстанського штабу генерала Тютюнника, він перейшов на радянський бік і почав збирати в Києві розвідницьку інформацію, яку передавав Головній козачій раді, а через них – повстанським отаманам.

На початку березня 1922 року полковник Алексєєв був заарештований ЧК. Перш ніж скарати свого в’язня, чекісти довго мучили його на допитах. Серед іншого вони намагалися збагнути: що ж змусило офіцера-росіянина битися за незалежну Україну пліч-о-пліч з галичанами?

Заручники долі

Випадки переходу офіцерів-росіян з українського війська до Добровольчої та Червоної армій також траплялися. Наприклад, ще у квітні 1918 року після закінчення походу Запорізької дивізії на Донбас і Крим, група офіцерів-росіян, котрі звільняли Україну разом з запорожцями, попрощалася з новими побратимами і вирушила на Дон до отамана Краснова. Ніхто їм тоді не заважав.

Після повалення гетьмана Скоропадського багато офіцерів (і не тільки росіян), залишили українську службу і виїхали до отамана Краснова, до генерала Денікіна, до адмірала Колчака тощо. Але не тільки імперські переконання були тому причиною. Ті офіцери категорично не сприймали соціалістичну ідеологію Винниченка і Петлюри, яка майже копіювала гасла більшовиків.

Полковник Георгій Афанасьєв, начальник артилерії Гайдамацького кошу Слобідської України, був знайомцем Петлюри ще по боях у Києві зимою 1917-1918 рр., і за нової влади очевидно міг розраховувати на стрімку кар’єру. Але як переконаний гетьманець він обрав битися з більшовиками в лавах Донської армії, виказавши своїм вчинком ставлення до протигетьманського перевороту, вчиненого Директорією УНР.

Чимало офіцерів-росіян перейшли до денікінських Збройних сил Півдня Росії у листопаді-грудні 1919 р., коли українське військо конало від тифу та нестачі боєприпасів і перейшло до партизанської боротьби. Таким були генерали Віктор Бєлавін, Борис Фьодоров тощо. Тоді вони вирішили сконцентруватися на боротьбі з головним ворогом – більшовиками.

З огляду на позицію, зайняту в той час Гайдамацькою бригадою отамана Волоха, Корпусом Січових стрільців та Українською Галицькою армією, важко чимось їм дорікнути.

Історія Перших визвольних змагань багата й на зовсім неймовірні сюжети. Уродженець Санкт-Петербургу генерал-хорунжий Володимир Галкін був старшим ад’ютантом штабу гетьманського Катеринославського корпусу і в грудні 1918 р. з частиною корпусу пробився в Крим на з’єднання з армією Денікіна. У травні 1919 р. він – штаб-офіцер 2-го корпусу Збройних сил Півдня Росії.

Розчарувавшись у денікінському русі, в січні 1920-го під Одесою Галкін перейшов на бік червоних і був призначений начальником штабу дивізії, що формувалася з колишніх вояків ДА УНР та УГА. У квітні 1920 р. генерал Галкін підняв повстання цієї дивізії і пішов на з’єднання з українською групою генерала Омеляновича-Павленка, яка перебувала в Зимовому поході.

З бійців дивізії було створено Чорноморський партизанський кіш. У вересні 1920 р. генерал Галкін – помічник начальника Волинської дивізії армії УНР. По закінченні війни він приєднався до партизанського штабу генерала Тютюнника. Був схоплений ЧК.

Петлюра, Галкін (Олексій) та інші генерали й урядовці. 1920 рік

Історія Перших визвольних змагань змальовує чимало парадоксів. Низка природних українців - таких, як Анатолій Савенко, Василь Шульгін, генерали Абрам Драгомиров, Олександр Лукомський і полковник Петро Сагайдачний - боролися за "єдину неділиму", себе вперто називали "малоросами" і стверджували, що "українці не нація, а лише політична партія".

В той самий час чимало генералів-росіян чесно служили українській справі і хоробро билися за вільну Україну. Історія ще раз підтвердила, що міру патріотизму визначає не походження, а реальні вчинки людини.

Дивіться також:

1918: армія України у кінохроніці. ВІДЕО

У Києві відкрили пам'ятник офіцерам Армії УНР. ФОТО

Гандзюк і Сафонов - царські генерали, які не зрадили присязі УНР

"Я воював за Україну, а не Польщу!" Про генерала Марка Безручка

Спогади офіцера Армії УНР про бої на Півночі у 1919 році

Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців"? Отаман і його армія

Православне кладовище Української Армії у Варшаві. ФОТО

Таємниця 23 лютого 1918 року. Є що святкувати

Росіяни для України - Україна для росіян

Інші матеріали за темою "Росіяни"