"Я воював за Україну, а не Польщу!" Про генерала Марка Безручка

В СРСР командирів Червоної армії 1920-х років знали всі.

Про них знімали фільми, десятками малювали картини, створювали пісні, називали їхніми іменами вулиці, селища, міста і навіть Великий терор 1930-х років, який коштував багатьом командирам життя і викреслення з офіційної пропаганди, не завадив створенню багаторічного культу Ворошилова, Будьонного, Котовського, Чапаєва (перелік можна продовжувати і продовжувати).    

Україна під час жорстокої, виснажливої війни за незалежність мала своїх героїв, на прикладах яких можна і треба виховувати українську малечу. Проте за 22 роки існування України молодь, крім безликих героїв Крут і Базару (навряд чи хтось може назвати хоч би 3-4 учасників бою під Крутами), нічого не знає про наших військовиків.

Про одного з них мова піде далі. Його повинні знати не лише українці, але і наші сусіди поляки. Генерал Марко Безручко це заслужив.    

Шлях у військові

Він народився 31 жовтня 1883 року в містечку Великий Токмак Херсонської губернії (зараз Токмак Запорізької області), тоді доволі великому центру торгівлі і місцевої промисловості. Через кілька років після народження Марка Великий Токмак опинився на залізниці, яка поєднувала Донбас з Кримом і чорноморськими портами.

Марко закінчив вчительську семінарію, трохи повчителював, але вирішив стати військовим. Продовжує навчання в Одесі, закінчив там юнкерське училище, де познайомився і подружився з потомственним одеситом Всеволодом Змієнком, з яким доля поєднувала згодом не раз.

Після училища дороги друзів розійшлися: Безручка направили до 106-го Уфімського піхотного полку, а Змієнко служив спочатку в Очакові, потім в 11-му піхотному полку в Житомирі (командиром полку тоді був Антон Денікін).

Проте друзі тримали зв’язок і разом вступили 1912 року до Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчили саме перед початком війни – влітку 1914 року.

Марко Безручко

Там Марко Безручко вчився разом з майбутніми генералами армії УНР Олександром Вишнівським і Василем Киреєм. Під час Першої світової війни Марко Безручко був начальником штабу піхотної дивізії.

Але тут настав 1917-й.

Безручко разом з іншими військовиками українського походження став на бік свого повсталого народу і брав активну участь у створенні частин української армії.

Що було далі, краще не згадувати – завдяки "зусиллям" прем’єра Винниченка та його соціалістичної братії потуги українських військовиків створити дієву армію пішли нанівець.

Тільки з постанням Української держави (квітень 1918 року) на армію звернули увагу, тому що на чолі держави став військовик – генерал Павло Скоропадський. Тоді багато колишніх офіцерів царської армії пішли до новоствореної армії. В тому числі і Безручко, якому доручили служити в Генеральному штабі.

Він був одним із тих, кому не подобалось засилля російських монархістів в армії, яким відкрито протегував сам гетьман, тому під час короткотривалої війни між гетьманом і Директорією прийняв бік останньої.

Наприкінці 1918 року Безручка призначають начальником оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. Нагадаємо, що оперативній відділ керував діяльністю української розвідки і контррозвідки.

На чолі Січових Стрільців

26 березня 1919 року полковника Безручка призначили до Корпусу Січових Стрільців, командиром якого був полковник Євген Коновалець. Там Марко Данилович став начальником штабу і членом Стрілецької Ради.

Солдат Армії УНР. Реконструкція

Корпус Січових Стрільців того часу складався з частин колишньої Сердюцької дивізії армії Української держави. Як писав згодом Безручко, "та обставина, що сердюки були дітьми заможних селян-хліборобів, робила корпус відпорним більшовицьким гаслам", тобто підрозділ був одним з найбільш боєздатних і дисциплінованих з’єднань українських військ.

Корпус тоді брав участь у важких боях з червоними під Бердичевим. Він складався з 5 полків піхоти, 6 полків артилерії і кінного дивізіону. Сам Безручко вказував, що мала чисельність кінноти (250 шабель) була найбільшим недоліком з’єднання.

Протягом 1919 року Корпус вів важкі бої на Поділлі, відбиваючи наступи червоних і білих, аж поки 7 грудня 1919 року армію УНР не було інтерновано поляками в Луцьку.

1 січня 1920 року Симон Петлюра доручив полковнику Безручку сформувати 6-ту стрілецьку дивізію Січових Стрільців.

Петлюра і Пілсудський (у вікнах вагону), 1920 рік

Після підписання Варшавського договору між УНР та Польщею, 26 квітня 1920 року 6-та січова Безручка і 3-я Запорізька дивізія Олександра Удовиченка розпочали спільно з 3-ю польською армією наступ на Київ і 7 травня визволили Київ від червоних.

Проте через місяць боїв командування РСЧА зосередило проти об'єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. У результаті червневого наступу військ Південно-Західного фронту червоні перехопили ініціативу.

Вже 14-16 липня 14-а армія РСЧА Михайла Молкочанова вийшла на Збруч, а 25 липня 1-а Кінна армія Семена Будьонного захопила Броди. 26 липня упав Тернопіль, де 1 серпня було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

Прапор Галицької РСР

Під кінець серпня лінія фронту перекотилася на Холмщину по лінії Красностав-Замостя.

Після авантюрно-невдалого штурму міцно укріпленого Львова (за наполяганням члена Реввійськради Південно-Західного фронту Сталіна) 1-шу Кінну армію було перекинуто на допомогу Західному фронту Михайла Тухачевського, якого 12-16 серпня розбили поляки на Віслі.

1-ша Кінна повинна була вдарити полякам в тил і вийти в район Любліна. Але на шляху червоних було Замостя, в якому знаходилися частина 6-ї Січової дивізії Армії УНР Марка Безручка (штабна сотня, сотня 6-го кінного полку, 6-й технічний курінь і гарматна батарея).

Польський плакат 1920 року. Поляк виганяє більшовика з характерним обличчям

Місто було оточене червоними. Разом з українцями обороняли Замостя польські підрозділи (два курені, неповний 31-й полк піхоти, 2 бронепотяги і дивізіон артилерії).

Оборону Замостя очолив полковник Марко Безручко, а його давній друг ще по Одесі полковник Всеволод Змієнко був начальником штабу оборони.

Переможець Будьонного

Про цю сторінку "нєпобєдімой і лєгєндарной" згадувати за всі роки СРСР було не прийнято.

Радянська пропаганда часів великого терору "згадала" оборону Замостя життєрадісним пісенним маршем киянина Дмитра Покраса на слова одного із радянських трубадурів Олексія Суркова (1938 рік): "На Дону и в Замостье тлеют панские кости, над костями шумят ветерки".

Насправді під Замостям тліють не лише "панські" кістки. Чимало там і більшовицьких.

Перший штурм Замостя 29 серпня 1920 року будьонівцями не вдався, проте вусатий стратег кинув свої частини на штурм знову. Протягом трьох днів над Замостям гримотів вогняний смерч.

Штурм 30 серпня тривав весь день, але вже 31 серпня зусилля червоних послабішали, вже під вечір того ж дня облогу міста було знято. Будьонівські підрозділи були остаточно розгромлені.

Відзнака Шостої дивізії генерала Безручка

Проте про героїзм українців під Замостям "забули" не тільки в СРСР, але і в Польщі.

Польська пропаганда та історіографія культивують "чудо на Віслі", а про участь українців у розгромі РСЧА, який врятував фактично всю Європу під "добровільного входження" до складу "союзу радянських республік" - мовчанка [один раз прізвище Безручка згадується у фільмі Єжи Гофмана "Варшавська битва" - ІП].

Хоча ще 1938 року відомий польський військовик Тадеуш Кутшеба (командуючий групою армій "Вісла" під час "оборонної" війни 1939 р.) у книзі "Wyprawa Kijovska" вперше віддав належне Безручку та його бійцям. 

Український радянський плакат 1920 року. Українець виганяє поляка в характерному жовто-синьому вбранні

Після оборони Замостя Марко Безручко став генералом, його призначено командувачем Середньою групою військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин.

В цей час поляки, які перейшли у контрнаступ, разом з українськими війська вийшли на лінію Старокостянтинів-Звягель і зупинилися, вважаючи свою мету досягнутою. Мало того, вони пішли з Москвою на переговори про перемир’я.

Українським військам довелося відвойовувати свою землю в одиночку. Аж поки 21 листопада війська армії УНР в результаті контрнаступу червоних змушені були перейти Збруч, за яким вже хазяйнували поляки. Українську армію було інтерновано.

У цих умовах наприкінці 1920 року Марко Безручко очолив військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. На початку 1921 року він став військовим міністром УНР, а також віце-міністром уряду УНР в екзилі. Саме він займався добробутом інтернованих українських вояків.

Генерал жив у "генеральському" бараку в одному з таборів для інтернованих вояків армії УНР в Щипіорно разом з дружиною Клавдією Олексіївною. Марко Данилович керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. Там же жила родина  Всеволода Змієнка і вдова начальника штабу УГА Єлизавета Мишковська (Мєшковська).

1924 року поляки почали ліквідацію таборів вояків УНР. Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник (майбутній провідник ОУН).

Проте поляки, чиє становище у Галичині було непевне, запротестували і не дозволили від’їзд. Як зазначає донька Всеволода Змієнка публіцист Галина Змієнко-Сенишин (Канада), польська влада боялася, що популярний в українських землях Марко Безручко підніме повстання проти Польщі.

Генералу було запропоновано (майже примушено, зазначає Галина Змієнко-Сенишин) працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві.

В 1931-1935 роках Марко Безручко очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві і редагував військовий альманах "За державність" - цінне джерело з історії визвольних змагань 1917-1922 років.

Одна з обкладинок альманаху Безручка

Пережите і набутий досвід під час війни за незалежність Марко Безручко описав у книгах "Від Проскурова до Чорториї" (Каліш, 1924), "Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині" (Каліш, в-во "Чорномор", 1932).

Під час бучного святкування 20-річчя відродження Польської держави польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом "Vіrtutі Міlіtarі", проте той прийняти його відмовився. "Я воював за Україну, а не за Польщу" - заявив бойовий генерал.

Безручко після важкої хвороби 10 лютого 1944 року і похований на українському православному цвинтарі "Воля" у Варшаві. Там же упокоївся і Всеволод Змієнко. Генерали дружили до самої смерті Змієнка 1938 року.

Могила генерала Безручка на православному кладовищі Армії УНР у Варшаві

Польська комуністична влада (треба віддати їй належне) не зруйнувала могили запеклих ворогів комунізму. В той час у Токмаку братів, а потім племінників генерала певні органи "діставали" за родство з "петлюрівцем" і ті зареклися про генерала згадувати.

Внучатий племінник Марка Безручка Анатолій Васильович розповідав автору, що про генерала згадували пошепки, мовляв, він воював з "нашими".

Тільки після Незалежності ім’я Марка Безручка повернулось спочатку до його родичів, а потім і до всіх небайдужих. Щоправда, повертається дуже повільно, як зазначалось вище.

Дивіться також:

1918: Армія України. ВІДЕО

Могили Безручка та інших українських військових. ФОТО

Гандзюк і Сафонов. Два царські генерали, які не зрадили УНР

Бої січня 1919 року. Спогади офіцера Армії УНР

Союз Петлюри і Пілсудського. Як це було

Одяг і зброя Армії УНР. РЕКОНСТРУКЦІЯ

Інші матеріали за темою "Армія"