Минуле як фактор конфліктів в українсько-польських стосунках

Ухвала Сенату Республіки Польща (РП) від 20 червня 2013 року з нагоди 70-ї річниці "Волинського Злочину" (так розцінено украй жорстокий польсько-український збройний етнополітичний, етносоціальний та етноконфесійний  конфлікт 1942–1947 рр. - Авт.) стала однією із провідних тем у науково-історичному та медійному просторах.  

"Етнічна чистка з ознаками геноциду" по відношенню до поляків – ці слова із ухвали Сенату викликають численні коментарі істориків та юристів.

Проте практично всі автори, дослідники, експерти наголошують на тому, що піднесення загостреної уваги  польської сторони до трагічних подій на Волині у 1943–1944 рр. не може бути зрозумілим поза розлогими й непростими політико-інформаційним та ментальним контекстами.

Так, в інтерв’ю вельми впливовому американському виданню "Foreign affairs" (березень 2013 р.) міністр закордонних справ РП Радослав Сікорський наголосив, що "Україна – країна, відносини з якою обтяжені історією кривавих розправ і етнічних чисток у 40-і роки".

Прикро, але і після 20 червня в РП ця болюча тема має продовження. Люблінський сеймик (регіональна рада) 24 червня оцінив Волинську драму вже однозначно як "геноцид" поляків. Відкриваються пам’ятники жертвам Волинських подій із позначеними кордонами Польщі конфігурації 1939 року.  

Як відомо, в РП нині популярна формула – "спочатку сказати всю правду, потім остаточно замиритися". Одначе виникає низка обґрунтованих, на нашу думку, питань:

- як довго триватиме, і чи матиме паритетно-двосторонній характер "виявлення всієї правди" (при всій зрозумілій професійним історикам відносності такого доброго наміру), чи не буде він супроводжуватися маніпулятивними прийомами на кшталт "історичної статистики" від Семашків;

- чи не призведе згаданий процес, при його відчутній політизацій та болісності (в обох країнах), до формування незворотних деструктивних суспільно-психологічних наслідків для обох народів, передовсім – молоді, тим більше, що згадана ухвала Сенату РП трактує пам’ять про Волинську трагедію як постійний чинник "польської історичної свідомості";

- чому у сфері залагодження афективних наслідків взаємної ворожнечі предків спостерігається явний регрес (завдяки цілеспрямованим зусиллям з реанімації травматичних моментів і на фоні, вибачте, неухильного зменшення кількості осіб, безпосередньо постраждалих у конфлікті 1942–1947 рр.) у порівнянні із відомими двосторонніми українсько-польськими актами з порозуміння й примирення, що відбулися на вищому рівні у 1997–2003 роках, та й в цілому на тлі всього того доброго, конструктивного у двосторонніх відносинах, що сталося від дня, коли Польща першою визнала суверенну Україну.

Різноманітні аспекти дослідження Волинської трагедії розглядалися українськими дослідниками на науковій конференції "Волинська трагедія: через історію до порозуміння", яка відбулася у Луцьку 19-20 червня 2013 р. (як нам повідомили, польські історики не скористалися гостинним запрошенням української сторони).  

Учасники форуму розглянули концепції та інтерпретації українсько-польських відносини доби Другої світової війни, діяльність національних рухів обох народів, вплив історичних та тогочасних зовнішніх чинників на причини  і перебіг трагедії, її відображення в історичні пам’яті та дослідженнях усної історії тощо.

Відзначимо, що наукові результати українських вчених, краєзнавців кваліфіковано ставлять під сумнів чимало із категоричних тверджень польської історіографії (включаючи кількість жертв з обох сторін, причинно-наслідкові зв’язки ґенези конфлікту тощо), а головне – спонукають до подальшої вдумливої й тверезої дискусії (аби була добра воля сторін).

Тексти наукових повідомлень конференції, дякуючи організаторам, видані друком збірником "Волинська трагедія: через історію до порозуміння" (Луцьк, 2013), і читач може ознайомитися з ними докладно.

Автору довелося присвятити свій виступ загальному історико-інформаційному контексту, без якого важко зрозуміти той спалах конфліктності, який вирує навколо Волинської трагедії через 70 років після її кривавої дійсності.

Помітно, що вже десятиліттями так звана "соціальна/колективна/ історична пам’ять" зусиллями зарубіжній історіографії та історіософії настирливо протиставляється історичній науці. По суті, утверджено "легітимність" поняття про "пам’ять" не як про суспільно-психологічний атрибут людських спільнот, а як про штучний продукт інформаційних технологій.

При цьому інформаційно-маніпулятивні технології здатні цілеспрямовано активізувати ("пригадувати") увагу до подій минулого, забарвлюючи їх на догоду політичній кон’юнктурі, або взагалі конструювати неіснуюче минуле із завданими характеристиками.

Про це не можна не згадати, адже саме на історико-гуманітарну сферу України скеровуються зовнішні цілеспрямовані інформаційно-психологічні впливи з  метою послаблення реального суверенітету держави й морально-психологічної стійкості народу.

Їхнє виникнення пов’язане із інформаційними впливами глобалізації, радикальними змінами у системі міжнародних відносин після розпаду комуністичного блоку та СРСР, суперечливими суспільно-політичними та ідейно-духовними процесами у суміжних з Україною державах, боротьбою зовнішніх центрів сили за вплив на ситуацію в Україні та її зовнішню політику з урахуванням вагомого геополітичного та геоекономічного потенціалу України, що відбувається на фоні суттєвого послаблення сектору безпеки та оборони України, нестабільності її внутріполітичного становища, обмежених економічних можливостей держави.

Зокрема, у східноєвропейських посткомуністичних країнах ідеологічний вакуум, що утворився після скасування офіційної ролі комуністичної ідеології, почав заповнюватися елементами історичного традиціоналізму, етнонаціоналізму, ксенофобії, територіального ревізіонізму тощо. У сфері історичної пам’яті проявилася суспільно-політична й суспільно-психологічна хвиля ностальгії за імперським минулим та втраченим статусом регіональних лідерів.

За визначенням угорського філософа Й.Бібо, "виник такий психологічний настрій, якому притаманний стан істерії", діячі "національної науки перейшли до "наукового" обґрунтування історичного, а за відсутністю такого – доісторичного права нації на існування, її місії, яка виправдовує самостійне, суверенне національне буття, "наукових" аргументів в територіальних суперечностях... Така "наука" привчила національну еліту виходити не з реальної дійсності, а з вимог, які висуваються навколишньому світу".

Згадані процеси рельєфно проявилися на прикладі Республіки Польща (РП). У своїх геополітичних планах (передовсім – із здобуття статусу регіонального лідера на просторі від Скандинавії до Каспію) Польща особливу роль відводить Україні, що додатково обумовлено і зрозумілими історико-культурним чинниками.

Остаточний відрив України у політичному плані від близькості з Росією (у сучасних умовах – шляхом її введення до членів НАТО та ЄС) залишається традиційною задачею польської зовнішньої політики упродовж століть, що особливо проявилося за часів Ю.Пілсудського. У доктрині "прометеїзму", із статусом Польщі  як лідера своєрідної антиросійської федерації держав навколо Росії, пропольській Україні (без її західних земель або навіть і Правобережжя) відводилася життєво важлива для Польщі роль "смуги безпеки" між Варшавою та Москвою.

Водночас, за даними соціологічних опитувань, лише 7% поляків-респондентів прихильно ставилися до українців, більшість опитаних вважала їх противниками Польщі у роки Другої світової війни.

Польща від обмеженого регіонального лідерства почала висувати претензії на політичне домінування на величезному просторі Балто-Чорморського блоку (країни Східної та Центральної Європи, колишньої Югославії, Литва, Білорусь, Україна).

Наступальності й певній національній егоїстичності в обстоюванні історико-гуманітарних проблем польській стороні додало фактичне перетворення України у 2005–2009 роках у молодшого партнера, односторонні поступки на фоні розмов про "Польщу як адвоката України на шляху її просування до НАТО та ЄС", а також зростання суперечностей між регіонами самої України 2004 року (РП намагається переконати мешканців Західної України, що лише тісні взаємини з Польщею можуть гарантувати їм збереження "галицької самобутності").

Цю ідею у 2005 р. озвучив депутат Європарламенту від Польщі Марек Сівець: "…Польща зобов’язана усіляко підтримувати ідею розділу України і робити все, щоб він наступив скоріше, адже завжди існує небезпека того, що русько-українську Україну знов підкорить собі Москва".

Реалізація стратегічної програми розширення впливу Польщі на Схід передбачає посилення позицій Римо-католицької та Греко-католицької Церков, підтримку піднесення національно-культурної самоідентифікації поляків – громадян України, створення приватних підприємств зі змішаним капіталом для фінансування реалізації програми, творення лобістських позицій в органах місцевої та центральної влади.

Так, станом на 2004 р. лише на теренах Хмельницької області діяло 12 польських культурних товариств, 140 парафій Римо-католицької церкви (РКЦ), 8 католицьких монастирів, духовна семінарія та 129 недільних шкіл, загалом – 2100 культових споруд РКЦ, які відвідують понад 50 тис. осіб. В області працювали представники (емісари) 18 католицьких чернецьких орденів, підпорядковані керівництву цих організацій.

За прогнозами спеціалістів, при чисельності етнічних поляків в Україні у приблизно 220 тисяч так званою "картою поляка" (завуальований механізм отримання подвійного громадянства й забезпечення лояльності до Польської держави) побажають скористатися до 1 млн громадян України.

Зрозуміло, що "Третя Річ Посполита" докладає зусиль до заохочення лояльності до себе, до налагодження різноманітних контактів (на морально-психологічній основі та через надання допомоги у самореалізації) з українськими студентами, які навчаються у вищих навчальних закладах Польщі, активістами національно-культурних і громадсько-політичних польських об’єднань, католицьких громад, священиками РКЦ, яким визначені парафії в Україні, римо-католицькими місіонерами, викладачами недільних католицьких шкіл, представниками польських громадських та римсько-католицьких благодійних організацій (об’єднань), які працюють в Україні, польськими приватних підприємств.

"Довгостроковий план економічної колонізації кресових земель" ("кресами" або "східними кресами" у Польщі іменують регіони України, Білорусі та Литви, які входили до складу міжвоєнної Польщі) передбачає утворення на території західного регіону України підприємницьких, комерційних та банківських структур із домінуючою часткою польського капіталу.

В рамках двосторонніх відносин між Україною та Республікою Польща, які носять характер стратегічного партнерства, польська сторона активно наполягає на включенні до порядку денного міждержавного співробітництва проблем історико-гуманітарного характеру.

Нерідко питання минулого штучно пов’язуються польською стороною із суто економічними питаннями, євроінтеграційними спрямуваннями нашої держави.

Характерними проявами конфронтації в історико-гуманітарній площині, яка інспірувалася націоналістично налаштованими неурядовими організаціями РП (у 2003 р. в Україні працювало 136 польських неурядових організацій або їхніх філій стали т.зв. протистояння навколо реставрації Меморіалу Орлят (некрополя полякам, що загинули у боях за Львів у листопаді 1918 р.), "війна пам’ятників" на Волині, яку вдалося припинити зі значними труднощами.

Неурядові організації (НУО) фінансуються Фондом Форда, Фондом Баторія тощо, для координації роботи  НУО створено групу "Закордон" при Фонді Баторія. У відповідних регіонах України за матеріально-фінансовим сприянням уряду та дипломатичних представництв РП ведеться розбудова мережі координаційно-культурних центрів – "будинків Полонія" (спираючись на які, передбачається забезпечити об’єднання районних та обласних громадських організацій у всеукраїнську польську неурядову організацію).

Активністю відзначається НУО "Вспульнота польська" (ВП), більшість керівників якої є науковими та релігійними діячами право-націоналістичної орієнтації (створена 1990 року за підтримки "Солідарності" та єпископату РКЦ, частково фінансується з бюджету Міністерства культури Польщі).

ВП координує діяльність таких організацій як "Товариство увічнення пам’яті жертв ОУН", "Товариство шанувальників Львову та його східних окраїн", "Федерація кресових організацій", "Унія демократична" та інших правоконсервативних та націоналістичних організацій. На базі "Товариства кресов’яків"  створено партію "Польське стронніцтво кресове" з програмною ідеєю повернення "втрачених" територій.

Назагал ВП виконує значущі функції зовнішньополітичного впливу там, де польський уряд за статусом не може вдатися до відповідних кроків.

Одним із напрямів діяльності ВП та кресового руху по відношенню до України став збір документальних матеріалів для можливого висування матеріальних претензій з приводу втраченого після 1939 р. майна громадян довоєнної Польщі. Згадані організації фінансують групові поїздки в Україну кресов’яків та їхніх рідних для збору відповідних архівних, фотографічних та інших матеріалів про садиби, маєтки, іншу нерухомість тощо. Безпосередньо цим займається "Фундація допомоги полякам на Сході".

На межі 1980/1990-х рр., в рамках розбудови нової суспільно-політичної структуризації посткомуністичної Польщі виник т.зв. "кресовий рух" (передовсім назвемо такі громадські об’єднання як "Федерація кресових організацій" та "Товариство кресов’яків").

Лідери і активісти кресових організацій Польщі та Світового конгресу кресов’яків обстоюють ідею відновлення Речі Посполитої у кордонах 1939 р., активно публікують матеріали про "споконвічну належність" Польщі західного та Правобережного регіону України, енергійно поширюють ці твердження серед польської етнічної громади в Україні. "Кресові" й "комбатантські" організації намагалися не допустити політичного зближення Києва та Варшави, формують негативний імідж України, у т.ч. – через інформаційний вплив на польську діаспору США та інших західних держав.

Висувалися тези на зразок того, що "нині не існує легітимного українсько-польського кордону, насправді – це кордон між Польщею та Росією", "лише Республіка Польща може дати Україні високу культуру і спокій", "пострадянські окупанти" (тобто влада суверенної України!) "знищують європейську цивілізацію шляхом усунення всіх слідів польської нації, привласнюють скарби та пам’ятки культури польських геніїв".

При цьому спостерігалася швидка політизація цього руху, активізувалися намагання "кресов’яків" втягнути у вир своєї діяльності поляків – громадян України.

Одним із негативних для України проявів їхньої активності стало прагнення до творення (нерідко – без узгодження з органами влади та місцевими громадами в Україні) місць пам’яті (особливо – скорботних пам’ятників на місцях поховання поляків – жертв Волинської трагедії 1943–1944 рр.). Подібні меморіальні місця у планах кресового руху виконують функцію доведення "споконвічної польської присутності" на землях Західної України.

Вже у 1992–1993 рр. кресові організації почали упорядкування місць поховання волинських поляків.

Здійснювалися "паломництва" великих груп "кресов’яків" у десятки місць поховання, які супроводжуються хвилею антиукраїнських публікацій та підбурюванням сепаратистських настроїв серед поляків – громадян України.

Через зухвалу поведінку кресов’яків виникало чимало конфліктних ситуацій, здатних перерости у фізичне протистояння з місцевими мешканцями.

Водночас докладається зусиль щодо формування негативної репутації України та українців в самій РП. По суті, польська сторона запровадила вже тоді подвійні стандарти у вшануванні жертв українсько-польського збройного протистояння 1942–1947 рр.

Зокрема, коли активісти української організації Товариство "Холмщина" та Братства вояків УПА хотіли упорядкувати поховання українців в РП, то наражалися на бюрократичні перешкоди, або їх не пропускала на територію Польщі прикордонна охорона.

Не можна обійти увагою деструктивну діяльність Товариства кресов‘яків, Товариства увічнення пам‘яті жертв українських націоналістів, Товариства польських комбатантів, які входять до Світового конгресу кресов‘яків з його гаслом відновлення кордонів Польщі 1939 року. Представники цих осередків активно вдаються до використання історичних відомостей для маніпулювання суспільною свідомістю.  

Радикали з польського боку очевидні факти обопільного кровопролиття 1942-1947 рр. використовували для обґрунтування традиційної тези про "патологічну агресивність української нації". Вони ж ініціювали порушення кримінальних справ проти тих польських істориків, які намагаються об‘єктивно висвітлювати спірні проблеми минулого.

Одночасно поширювалися недостовірні відомості про "переслідування поляків в Україні", "неможливість реалізації" їхніх національно-культурних запитів тощо.

Поширеною практикою стало застосування польською стороною подвійних стандартів в оцінці драматичних подій в українсько-польських стосунках (на кшталт Українсько-польської війни 1918–1919 рр. та боїв за Львів у листопаді 1918 року, "Волинської різанини" 1943–1944 рр., оцінки діяльності ОУН та УПА і їх супротивника – націоналістичної Армії Крайової, операції "Вісла" 1947 року тощо), коли відповідальність і "зобов’язання до каяття" покладаються винятково на українську сторону.

Підходи польської сторони  не зазнають істотних коригувань зі зміною персонального складу вищої влади України.

На нашу думку, подібну позицію польської сторони обумовлюють:

– особливості суспільної свідомості громадян Польщі, для якої властиві загострена увага до драматичних сторінок історичної пам’яті, рефлексії з приводу великодержавного, імперського минулого Польщі;

– активний розвиток в РП т.зв. "кресового" руху (неурядові організації та рухи, які до нього входять, вважають "історично несправедливим відторгнення" від Польщі "східних кресів" – Східної Галичини й Західної Волині, Правобережної України, виношують реваншистські настрої, які можуть мати продовження у вигляді територіальних претензій до України).

"Кресов’яки" активно використовують чинник національної пам’яті, нерідко фальсифікують реальний перебіг історичних подій з погляду великодержавних та українофобських настроїв. Саме на вимоги "кресового руху" 25 березня 2013 р. Сейм Польщі створив "Парламентську групу у справах кресів, кресов’ян і спадщини східних земель", що стало серйозним морально-політичним реверансом законодавчого органу у бік організацій, які відверто висувають територіальні претензії до України;

–  проведення Польщею політики "просування польського впливу на Схід" шляхом зміцнення позицій Римо-католицької церкви, активізації національної свідомості етнічних поляків – громадян України, створення національно-культурних товариств українських поляків, запровадження "карти поляка" як завуальованої форми подвійного громадянства;

– прагненням польських політиків та провідних політичних сил через "перемоги на історичному фронті", підтримку націоналістичних неурядових організацій підвищити свій авторитет серед патріотично налаштованого електорату за умов піднесення консервативно-націоналістичних та католицько-традиціоналістських настроїв (які, зокрема, репрезентує Польська аграрна партія, Ліга польських сімей тощо).

Заслуговують на увагу та урахування глибокі ментальні коріння польської нації, які призводять до традиційного великодержавного, зверхнього ставлення до сусідніх народів.

Як зазначає доктор історичних наук Ю.Земський, активісти польського націоналістичного руху, попри заклики до боротьби за свободу, виходили із доцільності консервації перебування  "у межах своїх соціальних станів" українців, білорусів та литовців. Польська шляхетська еліта не виробила буржуазно-демократичних чеснот. "…Шляхетська гідність змушувала поляків боротися за відновлення своєї шляхетської республіки у кордонах 1772 р. Вони були переконані, що лише у боротьбі та відвоюванні "свого", що "законно", на правах "лицарського здобуття", їм має належати, вони реабілітують свою шляхетську честь…, не забували апелювати до шляхетських чеснот і домагалися поновлення старих кордонів" (курсив наш – Авт.).

З часом, декомунізація у Польщі відкрила простір відродженню великопольських, націоналістично-імперських ідеологем, які не тільки вкорінювалися століттями, але й успішно пережили у громадській свідомості часи "народної влади".

Під цим була об‘єктивно-історична основа – довгий період існування Польсько-Литовської держави, Першої та Другої Речі  Посполитої, які захопили й утримували величезні етнічні території інших народів, включаючи і український.

На Правобережній Україні і до 1917 р. польські магнати й шляхтичі займали сильні позиції в аграрному секторі, утримуючи 48% ораної площі Волині, 55,4 – Поділля, 44% – на Київщині. У державі з войовничою елітою й своєрідною шляхетською демократією формувався імперський дух, готовність "вогнем і мечем" покарати тих, хто насмілиться посягнути на територіальні й експлуататорські права Варшави.

З іншої сторони, в Україні мешкає понад 200 тис. етнічних поляків, що мають компактні райони проживання у Житомирській, Хмельницькій, Вінницькій, Львівській областях. В їхньому середовищі за безпосередньою участю офіційних представництв та неурядових організацій РП іде процес зміцнення національної самоідентифікації, етнокультурного й освітнього відродження, громадсько-політичного структурування.

Нині в Україні діє до 20 громадських об‘єднань місцевих поляків. Провідні з них – "Федерація польських товариств в Україні",  "Союз поляків України". Розбудові польської освіти сприяє "Фонд допомоги польським школам на Сході ім. Т.Гоневича". Польща стимулює створення в Україні єдиної польської громадської організації, розширюється мережа установ "полонії" – "польських домів" тощо.

Водночас слід відверто визнати, що деструктивним впливам на історико-гуманітарну сфери сприяє низка чинників, що склалася історично, або утворилася після 1991 р. внаслідок серйозних прорахунків у внутрішній та гуманітарній політиці, навмисного перетворення сфери історичної свідомості у поле протиборства між політичними силами всередині держави, руйнації традиційних науково-освітніх та культурних інститутів, занепаду суспільної моралі, розшарування населення  пострадянської України за політичною, соціально-майновою, регіональною, етноконфесійною ознаками.

Серед таких факторів можна виокремити:

– ситуативний, кон’юнктурний характер формування політики національної пам’яті, в основу якої не було покладено прийнятних для суспільства, науково обґрунтованих, закріплених у нормативно-правовому відношенні принципів і настанов з розробки та реалізації політики національної пам’яті як комплексу заходів, що розробляються і здійснюються органами влади (за участю об’єднань громадян) з метою формування історичної свідомості через систему засобів масової інформації, освіти, науки, культури, комемораційної діяльності тощо;

– відсутність чітко артикульованої загальнодержавної доктрини (концептуального бачення) перспективного суспільного розвитку ("національної ідеї") як базового документу, що визначає і пріоритети політики національної пам’яті;

– наявність суттєвих регіональних, соціокультурних, етноконфесійних відмінностей, різкого соціального та партійно-політичного розшарування суспільства, що вело до ерозії надособиснісної (громадянської) свідомості на користь акцентуванню етнічної, регіональної, корпоративної ідентичності;

– відсутність привабливої, гнучкої політики у сфері міжнаціональних відносин та по лінії Центр-регіони, незадовільне фінансування програм мовно-культурної інтеграції корінних неукраїнських народів в українську громадянську націю;

– насадження у суспільній свідомості (особливо у 2005–2009 рр.) виключно віктимного уявлення про національну пам’ять як про "реєстр" історичних трагедій і лише негативних подій. На сторінках дисертацій та солідних видань усерйоз пропонували: "у національній свідомості має вибудовуватися історичний символьний ряд: Батурин–Крути–Голодомор–УПА", якому належить стати "джерелом гордості за здобуту дорогою ціною незалежність";

- вплив на формування та функціонування національної пам’яті конфліктного характер моделей пам’яті (передовсім – "української радянської" та "української національно-громадянської" моделей), відсутності у певної частини населення усвідомленої громадянської самоідентифікації, або переваги локальної ідентичності над загальнодержавною;

- помітне зменшення обсягу навчального часу, який відводиться на вивчення історичних дисциплін у вищих навчальних закладах, серйозні методичні проблеми викладання історії у загальноосвітній школі, зокрема – вплив на зміст викладання вітчизняної історії (та навчальної літератури) регіональних уподобань та історичних міфів тощо.

Окремо зазначимо, що українська сторона нерідко займає пасивну наукову та інформаційну позицію у випадках поширення відомостей, що одностороннє ганьблять українців.  

Безсумнівно, навмисне пригадування взаємних образ й кривд, якими за століття рясно просякнуті українсько-польські відносини, перетворення цього процесу у самоціль (як на міждержавному рівні, так і у сфері історико-гуманітарного співробітництва) є контрпродуктивним підходом, і не має раціональної перспективи.

Водночас звертає на себе увагу те, що польська сторона (сучасні польські історики зокрема) у ході обговорення взаємного збройного конфлікту 1942–1947 рр. настирливо намагаються уникнути розгляду цієї драми у всьому контексті українсько-польських відносин (передовсім – з 1918 р.).

Демонструється все більше і більше нетерплячий підхід до аргументів українських дослідників, альтернативних наукових версій тих справді кривавих, страшних подій, для розуміння яких (та мінімізації негативних наслідків довгострокового характеру для самої атмосфери стосунків двох народів) потрібний зважений дослідницький підхід та добра воля.

Вже чимало писалося, зокрема, про небажання польської сторони відвідувати відповідні наукові заходи в Україні та слухати на відповідних форумах "нелояльних" істориків українських.

До слова, плекання пам’яті про загиблих предків свідчить про самоповагу народу. Але у польському варіанті історичної пам’яті, поряд із драмами Катині та Волині, не знаходиться місця для каяття або співстраждання по відношенню до десятків тисяч померлих у польських таборах вояків армій ЗУНР та УНР, радянських військовополонених кампанії 1920 року, і навіть інтернованих білогвардійців.

Подібний подвійний стандарт запроваджується і по відношенню по вшанування (визнання) жертв Волинської драми, при зрозумілій більшості кількості жертв з польської сторони.

Не заперечуючи очевидну позитивну цивілізаційну спадщину тривалого сусідства двох народів (держав), доводиться враховувати, що тривалий час перебування українських земель у підпорядкованому (пригнобленому) статусі у складі Польської держави не міг не призвести до накопичення конфліктогенних обставин, котрі глибоко укорінилися (у вигляді своєрідних архетипів, комплексів, стереотипів) у товщі ментальності, масової свідомості.

У свою чергу, вибухоподібна дестабілізація міжнародної та воєнно-політичної обстановки, руйнація державницького ладу та надлам суспільної моралі (класичним прикладом яких може слугувати період Другої світової війни) неминуче призводили до вивільнення старих етноконфесійних та соціально-економічних порахунків, активізували механізми колективної афективної пам’яті чим, зрозуміло, намагалися скористатися і провідні військово-політичні сили сторін, так і третя сторона.

Зокрема, як уявляється, українські історики повинні бути готові аргументовано, із відповідним джерельним обґрунтуванням парирувати кон’юнктурні твердження польської сторони, про "неконфліктний" характер ретроспективи двосторонніх відносин, який, мовляв, "виключає" накопичення передумов до спалаху обопільного насильства у ситуації, коли обидві сторони намагалися із зброєю в руках "переглянути" ("відновити") статус-кво двосторонніх відносин. Судження польських істориків про те, що гострота помсти "українських різунів" полякам "неадекватна" історичним образам носить скоріш абстрактно-демагогічний характер.

З цією метою додаткового вивчення (узагальнення) потребує широкий масив архівних документів та інших джерел стосовно становища українських земель у складі Польської держави у 1923–1939 рр. Для прикладу частково наведемо історико-статистичні дані, зібрані українськими радянськими дослідниками у 1990–1991 рр. у відповідь на висування вже посткомуністичною Польщею матеріальних претензій (!) до СРСР [дані наводяться за:  Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1.– Оп.32. – Спр.2867. – Арк.16–84].

Було з’ясовано, що упродовж агресивної війни та окупації західноукраїнських земель (ЗУЗ) до 1920 р. у регіоні поляками було знищено, виведено з ладу ¾ промислового фонду. Лише на теренах сучасної Вінницької обл. збитки від безчинств формально союзних УНР польських військ (1920 р.) становив 31447963 крб. Серйозно постраждала культурна спадщина – так, на території сучасної Хмельницької обл. поляки знищили 39 релігійних пам’яток ХІV– ХVІІІ ст., вивезли 15 тис. цінних архівних справ, пограбували музеї.

Після 1921 р. зі складу дореволюційної Росії Польщі відійшло 249 тис. кв.км земель, з яких 126 тис. – власне українські землі. У 1919–1920 рр. в польських концентраційних таборах перебувало до 70 тис. мешканців ЗУЗ, високим був рівень смертності, натомість у 1919–1929 рр. на ЗУЗ (передовсім – на Волинь) переселилося 77 тис. польських "осадників", котрі отримали понад 600 тис. га родючих земель. Станом на 1931 р. на ЗУЗ проживало 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків.

Під час сумнозвісної "пацифікації" українського населення у 1930 р. влада Другої Речі Посполитої провела військово-поліцейські акції у 800 українських селах 17 повітів. У ряді селищ усе доросле населення піддали фізичному покаранню шомполами, було арештовано 1700 і віддано під суд 1143 активістів протестного руху, на українське населення накладена контрибуція.

Що стосується становища у культурно-освітній сфері, то у 1937 р. лише 6% шкіл на ЗУЗ були українськими. Станом на 1931 р. частка неписьменного населення становила: у Волинському воєводстві 52%, Станіславському – 42%, ¾ дітей у 1926 р. страждали на сухоти, серед селян Львівського воєводства на них хворіло 2/3.

До 1933 р. частка українців серед студентів не перевищувала 13%. У 1925–1938 рр. з регіону емігрувало 373 тис. осіб. Загалом обсяг національного продукту, який Україна недоотримала з території нинішніх областей Західної України, що підпали під владу Польщі з 1923 р., оцінювався у 12,5 млрд. радянських карбованців за курсом 1989 р.

Нема де правди діти: досвід останніх років свідчить, що навіть щирі наміри України проводити політику міжнаціонального примирення, визнання негативних нашарувань у відносинах з сусідами в минулому (а подекуди й одностороннє каяття) зовсім не гарантує нашій державі адекватного ідейно-історичного "роззроброєння" та відмови від подвійних стандартів, інформаційно-психологічної агресивності з протилежної сторони.

Відтак, у справді тривожній ситуації (пов’язаній із радикалізацією політичної та суспільно-інформаційної позиції польської сторони навколо 70-ї річниці Волинської трагедії 1943-1944 рр.) українські історики, співробітники ЗМІ в інтересах забезпечення гуманітарної безпеки своєї країни мають вдаватися до:

– роз’яснення змісту провідних інформаційно-психологічних, етнополітичних методів та прийомів, котрі застосовуються для руйнації національної пам’яті, зокрема – через огульне прищеплення масовій свідомості та привнесення в атмосферу українсько-польських стосунків виразно негативного історичного іміджу українців, одностороннього, упередженого тлумачення причин та перебігу українсько-польського недержавного збройного конфлікту 1942–1947 рр.;

- професійної протидії фальсифікації (фабрикації) історико-документального  матеріалу, або приховування "небажаної" історико-документальної бази, інформації, застосування спекулятивних (маніпулятивних) прийомів інтерпретації фактичного матеріалу;

- відсічі наполегливій дискредитації ("демонізації") історичної спадщини ролі українців у контексті згаданого конфлікту;

- запобігання, у межах своєї компетенції, творенню польською стороною міфологізованих "місць пам’яті" (пам’ятників, меморіалів тощо) як засобу некритичного укорінення загострено-негативних трактувань минулого України (його спірних, болючих проблем) тощо.

Історична наука спроможна озброювати державу й політиків переконливими, обґрунтованими аргументами в обстоюванні міжнародно-правового, державно-територіального статус-кво України.

Розуміючи об’єктивність регіональних, вікових, соціально-корпоративних відмінностей у поглядах на минуле, історики здатні саме на наукових манівцях надати суспільству консолідуючі чинники, матеріал для формування поваги до свого минулого як до обов’язкового елементу  самоповаги суспільства в цілому, неодмінної передумови готовності до захисту Вітчизни.  

Самі ж історики не повинні плекати у собі соціально-психологічний комплекс  меншовартості (він свідомо насаджується для духовного паралізування волі до обстоювання всіх законних прав держави або народу). У нас немає жодних історичних підстав вважати свою історію найбільш кривавою та недолугою.

В основу статті покладено доповідь автора на Всеукраїнській науковій конференції "Волинська трагедія: через історію до порозуміння", яка відбулася у Луцьку 19-20 червня 2013 р.

Дивіться також:

Геноцидні ігри

Річниця подій на Волині збуджує націоналістів. Текст Адама Міхніка

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

Діяльність польських націоналістів в Україні у Другу світову

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інші матеріали на тему "Волинська трагедія"

Інші матеріали авторства Дмитра Вєдєнєєва