Музей страху в "нічному" форматі. Репортаж з Ночі Музеїв. ФОТО

В Україні відбулася чергова "Ніч Музеїв". ІП подивилися, як вона відбувається у Львові і Києві, звідки музеї беруть кошти на організацію заходів і хто на них приходить. Сьогодні - репортаж зі Львова.

-------------------

"О, диви, енкаведіст!", - лунає з автівки, що проїхала вузенькою вуличкою Брюллова, до якої прилягає бічна сторона старої будівлі міського управління львівської міліції.

Біля невеличких дверей цієї ж будівлі стоїть чоловік у формі офіцера радянського карального органу. Курить. За мить він заходить усередину, в приміщення, де уже чотири роки розташувалася музей "Тюрма на Лонцького" (Лонцького - колишня назва вулиці Брюлова).

Ця політична в’язниця 20-го століття використовувалася і польською, і радянською, і нацистською владою. А в будівлі міського управління міліції колись розміщалися управління Гестапо та НКВД. Українська міліція перебрала естафету приміщення з негативним "шлейфом", а от в’язниця, на щастя, з ініціативи місцевих активістів стала вже музеєм.

Тисячі туристів, які кожних вихідних "атакують" столицю Галични, найчастіше за відчуттям націоналістичного духу та в пошуках артефактів  визвольних змагань одразу з потягу їдуть у бутафорну "Криївку", популярну тут ресторацію.

Біля тюрми "на Лонцького". Всі фото: Ольга КОЦЮРУБА

Однак удвічі ближче від вокзалу, теж в центральній зоні міста, досі дихає живою історією тюрма-катувальня. Інколи в цих моторошних стінах можна побачити тодішніх в’язнів, які приходять поділитися спогадами з сучасниками.

Тут безкоштовний не лише вхід, але і екскурсії, навіть якщо просить провести її лише один відвідувач. Тому день відкритих дверей в рамках вже традиційної для Львова "Ночі музеїв", здавалося, б нічим не мав відрізнятися від буденної роботи "Тюрми". Але тутешні працівники, фанатичні у своїй роботі, спробували запропонувати щось нове, чого тут ніхто ще не бачив.

Третю за рахунком "Ніч музеїв" у "Тюрмі" присвятили 69-ій річниці депортації кримських татар та 25-ій річниці їх повернення додому. Але паралельно в цей день тут організували додаткові експозиції, присвячені історії визвольних змагань.  

"Мама Галя" в руках "енкаведиста"

Пірнаю в двері "тюрми" одразу за "енкаведистом". Він проходить повз виходу в подвір’я, де якраз завершується урочисте відкриття "Ночі музеїв".

У цьому дворі в кінці червня 1941-го люди розкопували та розбирали трупи своїх близьких. Більшовики, втікаючи від нацистів, не встигали перевезти усіх в’язнів на Схід, тому просто розстріляли.

Одразу після відступу радянських військ на Лонцького знищували і львівських євреїв

"Офіцер" заходить в довгий коридор, в якому по одному боці розташовані тюремні камери, серед них і відома камера смертників, де в’язні очікували на виконання вироку.  

В одній з наступних камер відтворений кабінет свідчого з портретом Сталіна над столом і "Бєломоркою" на столі. Далі камера-кінозал. На екрані – розкидані трупи на подвір’ї тюрми, це унікальні кадри із кінохроніки якраз того кривавого червня 41-го року.   

Пройшовши метрів двадцять, чоловік у формі повертає наліво в прочинені грати, потрапляє на сходову клітку і спускається до підвалу. Тут в одну мить моторошний антураж перевтілюється на гамірну, жваву та навіть веселу атмосферу.

Біля кожної камери стоять переодягнені як у форму НКВД, так і в Гестапо та "СС" молоді чоловіки.

"Дружба, скрепленная кровью"

На обличчі жодної суворості – адже навколо молоді дівчата й хлопці, та навіть діти, які з посмішками просять сфотографуватися, на що "військові" із задоволенням погоджуються.

Але головний об’єкт у підвалі - унікальна колекція автентичної повстанської зброї. Її власник - львівський підприємець та колекціонер Володимир Правосудов, який уже вдруге надає "Музею на Лонцького" ці експонати, саме на "Ніч музеїв".

"Все скуповувалося у різних кінцях України. Це приватна колекція, з кожним роком її вартість, звісно, росте. Вона охоплює роки, починаючи від першої світової – це гвинтівка Мосіна, трьохлінієчка. Далі карабін Мосіна, кулемет чеського озброєння, кулемет Максима, кулемет Дегтярьова, МГ-42, МГ-43, навіть є британець", - розповідає ІП "енкаведист" Віктор.

Найбільше охочих сфотографуватися збирається біля габаритної "Мами Галі". Як пояснює Віктор, так називали у військовий час кулемет німецької піхоти МГ-42, який зі всіх представлених на виставці є найбільш швидкострільним. 

"Що вас привело сюди? Все-таки моторошне місце, не всі погоджуються на екскурсію цими коридорами", – запитаю молоду жінку, яка щойно мило спілкувалась з "есесівцем".

"Ой, дійсно мені тут моторошно, але я заради сина прийшла",  – показує на чотирирічного хлопчика, що розгубленим поглядом розглядав автомати-велетні. "Він дуже цікавиться військовою тематикою, має вдома багато танків та різної зброї", - додає вона.

"Хто такий Ярослав Стецько? Це чоловік Ярослави Стецько".

Повертаюсь з підвалу на перший поверх. Тут у коридорі кілька дівчат обступили ще один завезений саме під "Ніч музеїв" експонат. На манекені висить непоказна біла жилетка. Екскурсовод поруч оповідає, що незабаром зі США мають передати ще одну таку, але процес затягується, бо важка процедура оформлення на митниці.

Експонатом виявляється бронежилет провідника ОУН Ярослава Стецька. "А навіщо йому було два?", – уточнюю в оповідача. "Вони нічим майже не відрізняються, але бронежилет обтягнутий тканиною і, як будь-який одяг, зношується",  - розповідає Володимир Бірчак, завідувач Тернік тому опільського історико-меморіального музею політичних в’язнів.  

Саме на Тернопільщині, звідки родом Стецько, зараз зберігається бронежилет. Його туди лише рпередала з США родина Дацківих. Вони, як і Стецьки свого часу, емігрували з Галичини. Провідник ОУН в Штатах часто зупинявся у земляків, ті навіть стали довіреними особами політика.

Бронежилет Ярослава Стецька з тернопільського музею

"Радянська спецслужба працювала досить активно. Євгена Коновальця, провідника ОУН, убили не в Україні, а в Роттердамі. Степана Бандеру вбили у Мюнхені. Тому навіть за кордоном Стецько не був на всі 100% захищений. На нього також було здійснено кілька замахів. Тому його служба охорони просила вдягати цей захист на офіційних заходах", - додає Бірчак.   

Матеріал кевлар, з якого виготовений бронежилет, американці винайшли ще у 60-х роках. В Україні його почали використовувати в середині 90-х.

Бронежилет минулоріч у речах Ореста Дацківа після смерті випадково знайшла його дружина. Разом з ним також передала 32 унікальні родинні фотографії Стецьків, частину з яких у цей день теж виставили в "Тюрмі на Лонцького".

"Збереглося багато фото провідників, які показують їхню політичну сторону життя. А ці фото особливі тим, що вони з приватного життя. Наприклад, як Ярослав Стецько з дружиною перебуває в німецьких Альпах на відпочинку, як вони прогулюються вулицями Вашингтону, біля Капітолію, ось фото з вечері з його особистим лікарем", - оповідає Бірчак.

За кілька метрів від експозиції стоїть тутешній екскурсовод. Попри день відкритих дверей, роботи має небагато. Каже, що на її велике здивування, відвідувачів не так багато, як у попередні роки. Згадує, що три роки тому на першій "Ночі музеїв" "люди на сходах стояли".

"Можливо, тоді ми лише перший рік існували, і багато хто тут ще не був. Зараз більшість львів’ян, хто хотів побувати, вже це зробив не раз. Може причина і в тому, що провели ми акцію на два дні раніше до Міжнародного дня музеїв і не всі знали", – говорить екскурсовод Христина Забуранна.

Здивували її і деякі гості. "Я думала, сюди випадкові люди не потрапляють. Але нині чула, як двоє відвідувачів між собою розмовляли. Один запитує, хто такий Ярослав Стецько. А другий відповідає, що це чоловік Слави Стецько", - додала жінка.

Запитую групу з трьох дівчат, що оглядають бронежилет, чи вперше тут. Дві з них відповідають ствердно, мовляв, запросила третя, що прочитала десь оголошення про "Ніч музеїв".

Дівчата працюють аспірантками в "Львівській політехніці", корпус якої неподалік "Тюрми". "Я чекала цілеспрямовано саме на цей день. Бо минулого року на "Ніч музеїв" у Львові найкраще було саме тут. Взагалі мало музеїв минулоріч взяли участь в акції, а в одному з них навіть не було екскурсоводів, щоб допомогли зорієнтуватися, не говорячи вже про якісь презентації чи атракції"  - говорить аспірант-хімік Анна Підлужна.       

Відчути допит на власній "шкірі"

Чи не найцікавіша "атракція" в той час тривала за кілька метрів від нас. В одній із камер, де в постійній експозиції відтворена атмосфера допиту, будь-хто з відвідувачів міг спробувати себе у ролі затриманого.

За стіл з відповідним антуражем запрошував словами "Кто следующий?" у формі офіцера НКВД Олександр Василюк, член Товариства пошуку жертв війни "Пам’ять".  Зголосилась дівчина-студентка, яка на всі прохання "слідчого" відповідає позитивно.

"Это у вас брат в УПА в лесу, да? Вы понимаете ,что уже 1947 год, остались в лесу буквально остатки армии УПА. Нам сейчас необходимо мирное строительство советской власти. А позавчера в лесу сожгли лесопильню, которую мы строили…

Нам доложили, что вы носили в лес продукты, на краю леса оставили узелок. Вы можете сегодня вечером встретиться з братом и ему передать наш разговор? То есть, наши условия, что они бросают оружия и полностью уходят с моего района, до утра. И мы до утра снимем оцепление…

Вы согласны? Да? Это хорошо. Слышите, там внизу стреляют, это в подвале стреляют тех, которые несогласны", – переконує дівчину пан Василюк.

Вся акція "переконання" триває сім хвилин. За першу годину через камеру пройшло троє сміливців. Всі погодилися на співпрацю, дехто, правда, намагався вести дискусії на тему необхідності відновлення української державності.

За словами Василюка, якщо б хтось не піддався переконанню, то символічно б його завели б у холодну камеру, щоб "добре подумав".  

"В ті часи допит тривав у середньому по півгодини. Бо слідчий теж не залізний, він вів напружену психологічну гру. Якщо за той час не переконав людину, то за дві години затриманого знову викликали, можливо, слідчого замінювали. Так день і ніч, найбільш впертого могли затягти у підвал і інсценувати його розстріл", – додає Василюк.

Серед методів більш мирного переконання називає не лише автомат, який нібито випадково лежить на столі, та лампу, яку вмикали в обличчя людині, що не спала у підвальних камерах вже не першу добу. Але й, скажімо, солону воду, яку давали пити спраглій людині, перед тим спилявши емаль на кількох зубах.    

Підпільний "хенд-мейд"

Значно веселішою "атракцією" була "підпільна друкарня" в подвір’ї "Тюрми". Тутешні реставратори пропонували всім охочим виготовити листівку з атрибутикою музею за технологією 30-50-х років, яку використовували ОУН та УПА в своїй діяльності.

Біля столу-"друкарні" вилаштувалася черга, щоб власноруч нанести фарбу на відповідну форму, прикласти до неї спеціальний папір і зверху провести дерев’яною кухонною качалкою – листівка готова!

Уміння друкувати листівки без комп'ютера зайвим не буває )

"Такі друкарні були в кожній області, там виготовляли газети, листівки, бофони – підпільні гроші. Самі форми були недовготривалі, вони витримували певну кількість копіювань, кілька тисяч листівок. Форми виготовляли з лінориту, він різаний на лінолеумі, та дерева. Дерево довше служило. Фарбу використовували звичайну поліграфічну або готували з попалених гілок", - розповідає Наталя Гончарова, музейний художник-реставратор.     

А от вгадати технологію, за якою в’язні вишивали, сидячи в камерах, було значно складніше. Адже голка та нитка були під забороною в тюремних умовах.

На другому поверсі музею цього дня вивісили вишивані роботи ув’язнених, зокрема і тих, хто перебував на Лонцького. Директор музею-тюрми Руслан Забілий пояснив ІП: нитки розпорювали з одягу, а за голку найчастіше служила рибна кістка.        

Амбітні плани без фінансування

Тут же другому поверсі в рамках "Ночі музеїв" відбулася презентація восьмого тому творів дисидентки та поетеси львів’янки Ірини Калинець. Вона пішла з життя рік тому, а її чоловік продовжує упорядковувати праці дружини.

Калинці на особистому досвіді спробували "всі принади" тюрми на Лонцького. Через неї пройшли усі арештовані львівські дисиденти. Відтак директор Руслан Забілий мріє про відкриття нової експозиції, присвяченої шістдесятникам.

Вже другий рік триває робота над створенням цієї експозиції. "Є ще багато живих людей, цей період багатьом близький і знайомий, його легше відтворити, бо збереглося багато артефактів" - розповідає "ІП" Забілий.

Особливо цікавий експонат знаходиться на третьому поверсі, який наразі не демонструють для широкого кола. Це так звана м’яка камера, яка використовувалася в часи та після Хрущовської "відлиги". Коли нібито катування ув’язнених було під формальною забороною, але обшиті синтепоном і дерматином стіни камери дозволяли бити людину так, що видимих ознак побоїв не залишалося.

Також на третьому поверсі керівництво музею хоче створити "умови для роботи науковців", щоб це був також "науковий осередок, в якому б досліджувалася історія тоталітаризму та боротьба українців за незалежну державу".

Однак Забілий не береться говорити про можливі терміни розширення експозиції музею, адже бракує коштів. Те, що дає Мінкульт, у підпорядкуванні якого музей, вистачає лише на комунальні послуги та зарплату. Вводити плату на вхід тут принципово теж не хочуть, адже називають "Тюрму"  не просто музеєм, а "місцем пам’яті".

Єдина надія на спонсорів, їх не так багато, а їхня допомога не вимірюються сотнями тисяч. Але вистачає на проведення дослідницької роботи та час від часу на якісь публічні заходи.

"Є різні спонсори, менш відомі, більш відомі. В залежності від ситуації, що ми хочемо робити, це можуть бути люди з середнього бізнесу, це може бути разова допомога. Якби в нас потужні спонсори вимірювалися десятками, то я би не говорив про серйозні проблеми. Є великі проекти, які потребує музей, наприклад консервація приміщення, тут йдеться про мільйони", – додає Забілий.

У скільки обійшлася "Ніч музею", директор не зміг точно сказати. Каже, що "мова не йде про десятки тисяч гривень", головну роль тут зіграв ентузіазм колективу та відчуття потреби відвідувачів.

"Кожен музей, звісно хоче бути якнайкращим. Ми проходимо процес становлення свого розвитку і наш музей, на мою думку, має бути не просто музеєм, а також площадкою для спілкування і обговорення проблематики національної та історичної пам’яті, оцінки минулого, для нас дійсно важливо працювати з громадськістю", – пояснює мотивацію щорічних "Ночей" Забілий.

Хоча кошти для такого заходу все одно були потрібні. Зокрема на організаційні моменти - як привезти та відвезти тимчасові експонати та апаратуру для музичного супроводу. Частково ці потреби профінансував "Фонд братів Дубневичів". Цікаво, що у Львові ці бізнесмени вважаються одіозними фігурами.

Зокрема, на останніх парламентських виборах (балотувалося два брати) опоненти називали їх "потенційними тушками". Дубневичі також займалися непрямим підкупом виборців, організовуючи безкоштовні прощі на святих місць у сусідні області та фінансово допомагали чи не усім православним церквам своїх округів.     

Ще одне відоме прізвище, назване Забілим серед спонсорів, Петро Писарчук  – головний "регіонал" Львівщини та екс-нардеп.

"Ми не розрізняємо спонсорів за партійністю, ми працюємо з громадянами. Обов’язком кожного українця, який вважає себе патріотом, підтримувати схожі музеї, бо це не просто музей  і місце пам’яті, це фактично данина пам’яті тим людям, які загинули, завдяки яким існує ця держава", – додає директор.

Водночас, на "Ніч музеїв" до "Тюрми" завітали як заступник міського голови Львова, так і голова Львівської облради.

До речі, у цей день відбувалася сесія облради, де депутатка зі ВО "Свобода" закликала "знайти шляхи, щоб фінансово підтримати діяльність науковців-працівників музею".

"Ми повинні напрацювати якусь програму, згідно з якої зможемо фінансувати. Це треба на рівні депутатських комісій подивитися, напрацювати, щоб вона відповідала законодавству України", – пояснив ІП, яким чином можна залучити кошти обласного бюджету на музей необласного підпорядкування, голова облради, "свободівець" Петро Колодій.

Хоча наразі більш реалістичною виглядає інше бажання обласних обранців, "створити програму, згідно з якою усі учні загальноосвітніх шкіл повинні проводити уроки пам’яті тут на території музею".

Під покровом ночі

За розмаїттям подій в рамках "Ночі музеїв", яка завершувалася у "Тюрмі" опівночі, заховалася основна тематика цьогорічної акції - присвячена важкій історії кримських татар. Основі заходи відбувалися вже після сутінків.

Крім демонстрації тематичного відеофільму та лекції "Родинна історія" Аліма Алієва, який уже не перший рік організовує фестивалі кримськотатарської культури у Львові, на подвір’ї "тюрми" запилили ватру, а також виклали свічки у формі гербів України та кримських татар.

"Кульмінація – ми читатимемо вірші кримськотатарських поетів трьома мовами під автентичні мелодії, паралельно виступатиме театр тіней, який відтворюватиме історію депортації нашого народу та вказуватиме на важливі висновки: якби важко не було в минулому, але в теперішньому та майбутньому ми маємо боротися, щоб мати своє місце під сонцем", – каже Алієв.

Фото: Ольга КОЦЮРУБА

Читайте також репортажі про "Ніч Музеїв" у Києві та "Ніч індустріальної культури" у Донецьку

Дивіться також:

Інші матеріали за темою "Тюрма на Лонцького"

Інші матеріали в рубриці "Екскурсії"