"Це не німці знищили Київ, а наші дурники". Зі щоденників Довженка

1943 рік. Олександр Довженко (ліворуч) на фронті

З нагоди 69-ої річниці визволення Києва від нацистів "Історична Правда" пропонує уривки зі щоденника письменника і кінорежисера Олександра Довженка, який описує і відступ з України, і повернення.

Упорядкувала: Анна ОЛЕЩЕНКО.

ВІДСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

06.03.1942

Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Плакала Україна… Дівчата — краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні  і білі губи сухі, як у ангелів-архистратигів.

Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах від передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і… вагітності од ворогів.

14.04.1942

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.

Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.

Реконструкція боїв під Києвом у листопаді 1943 року. Фото: Артем ЖАВРОЦЬКИЙ

Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей.

Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...

25.05.1942

Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі.

"Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат"

А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

...Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.

27.06.1942

Ось і Россош, "істинно російське" місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.

Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід.

Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів. Дивлюсь на шляхи на буграсті, воронезькі шляхи — сумно мені, сумно…

Не втримали Оскола, трудно буде втримувати степ. А чому не втримали? Довго думаю, і мучуся, і б'юся головою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.

Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!

Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил… Карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями.

"1939-1945: неписана історія". Читачі УП розповідають родинні перекази про війну

Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.

— Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, — прицілюється уже Д.

10.07.1942

Колосальні втрати, що несемо ми в техніці, кидаючи її на переправах, на поламаних місточках, на болотцях тощо, легкість, з якою ми все це робимо…

12.07.1942

Що найбільш дратує мене у нашій війні — це вульгарний, лакований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б… Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ…

Взяти хоча б останню драпанину з Россоші. Падлюки з штабу ухитрилися, не знаючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву на пором і погубити там тисячі машин в той час, коли за кілька кілометрів у Богучарі стояв чудесний міст.

До речі, ні одного понтона. В результаті сотні убитих і поранених, і тисячі погублених машин американських і наших, і майно в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба…

Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.

Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року.

13.07.1942

Білогорська драма. (При переправі через Дон на Павловське під час відступу з Россоші). Якийсь падлюка і кретин — білогорський комендант вирішив перед мостом перевірити путівки у всіх машин. Внаслідок цього кретинізму збилося в купу більше трьох тисяч різних машин з усім, що тільки можна уявити. Лайки, суперечки, бедлам.

Прилетіло 27 бомбардувальників. Знищили дотла. Що робилося, не можна ні описати, ні забути. Загинули ні за що тисячі людей, тисячі машин покалічено, попалено. І все через одного дурня. І ніхто не зв'язав його, не застрелив. Я певний, що він і досі десь "не пущає".

ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

28.08.1943

Уже починається мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повторення зимових харківських арештів.

Харків під нацистською окупацією. Кольорові ФОТО

Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже повторюється. Через це так багато людей повтікало з німцями.

05.11.1943

Ми в'їжджали в Київ… удень 6-го листопада 1943 року. Се було в день визволення. Київ був очищений од німців п'ятого листопада вночі.

26.11.1943

Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом.

Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках.

Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши підкорити собі Європу.

28.11.1943

Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. "Один генерал дививсь на них у бою і плакав", — розповідав мені...

"Новобранців повели на Київ у домашньому. Навіщо смертникам форма?"

І ще розказував мені Віктор, що у Рокосовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокосовський із золотими вставними зубами.

І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчився у чомусь вельми важливому.

29.11.1943

Прибулий до мене з фронту з-за Фастова Віктор Іванов, плачучи, розповів мені, що він більш не може воювати в своїй частині. Його комбат, у якого він працює заступником начальника штабу, якийсь майор Валентин К-ко ненавидить українців смертельною ненавистю, особливо мобілізованих у звільнених районах.

"Слов'яни-запроданці, брати-слов'яни, запроданці" — це базікає 28-річний в…к, командуючи якось там батальйоном на нещасній своїй батьківщині, що породила отаке падло. Віктор плакав. Віктор — російський залізничник, що виріс на Україні і вважає себе чесно і чисто її сином.

"Воспоминания о войне". Правда російського солдата

Всеволод Попов, росіянин-москвич, розповідав мені з сумом, що під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.

02.01.1944

Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума…

Потім я стрів жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що він вибухнув разом з одним із будинків. "Почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля комендатури стояло дві величезні черги киян. Всіх засипало цеглою, і німців також."

Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.

Знищення Хрещатика у вересні 1941-го. Німецька хроніка. ВІДЕО

Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки.

І що лавру, святиню всієї Русі (йдеться про Успенський собор Києво-Печерської лаври — А.О.), висадили в повітря теж вони.

30.06.1945

Об'єднались всі українські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським.

Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельні" люде, не європейські й не азіатські…

Всі фото: Артем Жавроцький

Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки.

Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми принаймні, "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церобкопівський бушлат землянистий...(можливо, тут натяк на прогнозовані повоєнні репресії щодо українців — А.О.).

04.05.1942

Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви, і страждання народу, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел,.. краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.

(Ну як тут не згадати нещодавні слова Путіна про те, що росіяни перемогли б у тій війні і без участі українців? Олександр Довженко виявився пророком-прозорливцем — А.О.)

01.11.1952

Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною… Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України…

У перетворенім степу над великою урочистою рікою серед народу да поживу я, втішу своє серце, порадуюсь щастю його. Лечу.

Дивіться також: "Олександр Довженко очима і вухами радянських спецслужб"