Народна пам'ять про війну і державна політика СРСР

Ведучи мову про народну пам'ять про війну, одразу хотілося б наголосити, що існувало три основні джерела її формування: особистий досвід, розповіді очевидців або плітки, які видавалися за достовірні свідчення очевидців (за принципом – "про це всі знали чи всі чули" або "одна баба сказала") і пропаганда (радянська, німецька, польська, угорська, румунська, українська національна).

Зважаючи на регіональну, вікову, статеву, соціальну, етнічну специфіку основні пласти народної пам'яті про війну, як правило, лежали в різних площинах, які рідко коли перетиналися.

Єдиним фактором, який об'єднував усі вияви локальної народної пам'яті, була оцінка війни як трагедії та біди, що забрала життя мільйонів людей, спричинила економічну руїну, поламала долі поколінь.

Читаючи або слухаючи спогади старшого покоління, кидається у вічі, що для мешканців давньої Радянської України події 1939-1940 рр., пов'язані з приєднанням до СРСР Західної України та Буковини з Бессарабією, не запам'яталися чимось особливим.

Набагато сильніше враження справив на них перебіг радянсько-фінської війни, яка, через розповіді учасників боїв, закріпилися в народній пам'яті як трагічні жахіття, що забрало життя колосальної кількості людей (у народній пам'яті від 1940 р. існував сталий стереотип про неймовірно високі втрати).

Натомість для мешканців новоприєднаних до СРСР регіонів України пам'ять про події 1939-1941 рр. виглядала цілком інакше. Вона коливалася у великому діапазоні: від щирої радості до жаху й змінювалася залежно від конкретних історичних обставин, етнічної приналежності мешканця, його соціального статусу тощо.

Свою дозу стереотипів у народній пам'яті про війну отримали події 1941 р. Здебільшого люди у повоєнний час згадували хаос, безголовість керівників нижчої і середньо ланки, відсутність зброї та належного командування в армії.

Натомість, практично ніхто в період існування СРСР не згадував таких епізодів як радісні зустрічі німців у майже всіх містах та селах України (коли в 1966 р. Б.Кузнєцов у своєму "Бабиному Яру" описав радість киян з приводу приходу німецьких військ, усі ці епізоди були купюровані).

Люди не згадували такі речі з двох причин – страх перед владою і, певною мірою, сором за свою поведінку (людям притаманно намагатися забути події, пов'язані зі зруйнованими надіями та сподіваннями, прагнути заретушувати свою участь у них, це можна назвати синдромом Помаранчевої революції).        

Суттєво розділилася пам'ять про період німецько-румунської окупації. Тут вона складається не лише з десятків локальних пам'ятей, але й з мільйонів індивідуальних.

При чому майже всі, хто пережив окупацію, згадували як жахіття пов'язані з окупантами, так і якісь позитивні моменти (від можливості зібрати колгоспний врожай і досхочу наїстись у 1941 р. чи дозволу на відкриття церкви до якихось позитивних рис окремих солдатів або офіцерів, які по-людському поставилися до окремо взятої родини, подарували дитині шоколадку тощо).

Видається, що найбільшими проблемами, поруч з матеріальним бідуванням, була цілковита девальвація людського життя й знищення людської гідності.

Окремий сегмент пам'яті становлять згадки вивезення на роботи. Зважаючи на кількість людей, забраних на примусову працю з України, це був доволі потужний пласт, який, проте, до початку 1990-х майже ніколи не виходив поза рамки родинних розповідей.  

Народна пам'ять про радянський партизанський рух теж була доволі специфічною. У регіонах, де партизанів не було, уявлення про них сформувалося винятково під впливом повоєнної пропаганди, тоді як у тих районах, де вони оперували (а це підтверджується т. зв. "паспортами районів", які складали після війни), партизани не викликали особливих симпатій.

Пам'ять про повстанський рух у регіонах його найбільшого розповсюдження, як правило, зберігалася позитивна. За межами західної України цей сегмент пам'яті формувався під впливом радянської пропаганди.

Ведучи мову про відображення в народній пам'яті бойових дій, то, як правило, домінуючими є спогади про події 1943-1945 рр. Що, очевидно, пов'язане як з масовою участю українського населення в боях (на відміну від 1941 р., де більше були відступи, оточення, полонення, дезертирство), так і з роботою пропагандистської машини у повоєнний період.

Цікаво зауважити, що навіть родинні спогади про участь у боях рідко коли характеризувалися конкретикою. Учасники битв рідко описували реальні картини, відбуваючись загальними фразами, які формували в повоєнних поколінь викривлене уявлення про війну, як щось дуже просте, цікаве і неймовірно героїчне.

Практично не зафіксувалася в народній пам'яті поведінка червоноармійців у Європі. Очевидно, що такі епізоди як масові зґвалтування або крадіжки (трофеї) самими червоноармійцями розглядалися як явище природне і закономірне, а тому не варте окремих спогадів.

Більше згадувалося очевидцями і відклалися в пам'яті народу розповіді про високий рівень життя в Європі, про першокласне забезпечення американської та британської армій. Навіть побутували анекдоти: у американців більше шоколаду, ніж у нас картоплі; Сталін показав Європу російському солдату, а російського солдата – Європі.

Охарактеризовані вище елементи народної пам'яті не завжди були вигідними та приємними для влади. Тому в СРСР, аж до останніх днів його існування, держава цілеспрямовано і дуже продуктивно формувала (чи деформувала) суспільну пам'ять про війну, накидаючи кліше й стереотипи, потрібні для реалізації тієї чи іншої ідеологічної мети.

Після подій вересня 1939 р. радянська пропаганда намагалася вкоренити у суспільній свідомості мешканців УРСР думку про "незворотне возз'єднання українських земель", "віковічні прагнення українського народу", "вільну радянську Україну", "великий український народ" тощо.

Як видається, ці спроби не мали надто швидкого ефекту. Очевидно, що саме в Західній Україні більш національно свідоме населення сприймало таку пропаганду. Тоді як в давній Радянській Україні люди (за винятком інтелігенції) доволі байдуже поставилися до "історичного акту возз'єднання" й завжди дивилися на "западну" як на щось не зовсім інтегроване, дещо інше.

Однак, попри це, словосполучення "Велика Україна", "великий український народ" отримали сталу прописку в радянській публіцистиці та пропаганді. Це, до певної міри, закріпило за українцями другу позицію в родині братських народів після "великого російського народу" й дозволило сформувати ідеологему, згідно з якою велика Україна може існувати тільки в союзі з великим російським народом.

Наступні кроки з коригування народної пам'яті про війну розпочалися вже в розпал самого радянсько-німецького протистояння.

Введений у Москві термін "Велика вітчизняна війна" був підхоплений у Києві й уже на початку липня українські радянські інтелектуали намагалися надати йому українського звучання, пишучи у своїх статтях про "велику вітчизняну війну українського народу середини 17 століття", у якій запорозькі козаки громили підлих німецьких рейтарів.

З перших днів війни влада в Москві та Києві, відійшовши від традиційних класових підходів, звернулася до героїзації національної історії, яку подавали не як боротьбу класів, а як боротьбу народів за національне визволення і незалежність.

У такому ключі радянська пропаганда формувала сприйняття народом війни і в період окупації і в період вигнання вермахту з території України.

На завершальному етапі війни знову була відроджена риторика про Велику Україну, про споконвічні українські землі Холмщини, Ярославщини, Грубешівщини, Підляшшя тощо. Однак після встановлення полько-українського кордону, київські інтелектуали і партійні діячі переводять увагу населення із боротьби за територію Закерзоння на "віковічне прагнення закарпатців возз'єднатися з Великою Україною".

З метою заохотити українців продовжувати воювати в Європі влада формувала в населення уявлення про війну як таку, що ведеться за соборність українських земель, а не за геополітичні інтереси СРСР.

Важливо також наголосити на тому, що радянська державна політика в сфері історичної пам'яті та пропаганди дбала не лише про нагальні завдання, пов'язані з війною, але уже від 1943 р. почала закладати фундамент формування "правильної" пам'яті у післявоєнних поколінь, яка мала девальвувати реальні народні спогади про події.

Наприклад, для знищення згадок про ганебний відступ 1941 р., а особливо про грандіозне київське оточення, держава в особі Хрущова від листопада 1943 р. почала педалювати ідею про героїчну оборону Києва, яка зірвала бліцкриг, про героїв-захисників та ін.

Генерали Кирпонос, Тупиков, Потапов були урочисто перепоховані в столиці (й це при тому, що в 1941 р. Сталін кляв їх як боягузів і панікерів і погрожував трибуналом у випадку здачі міста).

Аналогічно, аби закамуфлювати реальні здобутки партизанського руху, девальвувати діяльність УПА, від кінця 1943 р. в УРСР починає розкручуватися культ партизанських ватажків.

З метою стерти з народної пам'яті жахливі втрати влада замість упорядкування всіх могил, обирала в населених пунктах окремі поховання, які упорядковувалися і перетворювалися на місця для ритуального паломництва у чітко визначені дні.

Часто створювалися грандіозні меморіали на довільно обраних місцях, тоді як за декілька кілометрів, там, де проходили реальні бої, кості солдатів лежали незібраними впродовж десятиліть.

Офіційна політика пам'яті була спрямована на те, щоб у населення залишилися лише "прихильні" до влади згадки про війну, однак зробити це за умови життя покоління, яке все пам'ятало, було складно.

Цим пояснюється той факт, що встановлене свято перемоги 9 травня від 1948 р. не оголошувалося вихідним днем. За логікою влади – коли людина не працює, а сидить і згадує, вона може назгадувати і нарозказувати молоді багато чого зайвого.

Два десятиліття до 1965 р. в СРСР офіційно не святкувався день перемоги у найбільшій війні. Протягом цих років режим досягнув наступних головних речей – вимерло старше покоління свідків війни, які народилися ще за царя, мали з чим порівнювати і що аналізувати; вимерли на 70% покалічені фронтовики й ветеранський корпус залишився репрезентований молодшим поколінням людей, які вже в 1940-х рр. були виховані в добрій вірі в партію; виросло нове покоління громадян, які сформувалися на сфальшованих спогадах, підручниках, академічних дослідженнях.

Тобто після 20 років режим міг цілковито замінити народну пам'ять про війну на ерзацпам'ять, продуктами якої є більшою чи меншою мірою всі повоєнні покоління.  

Брежнєвська епоха ознаменувалася завершенням формування міфу т. зв. Великої вітчизняної війни, який був цілковито інтегрований до свідомості декількох поколінь громадян через школу, художню та історичну літературу, кінематограф.

Основними його постулатами стали: справедливість війни й радянської зовнішньої політики; легітимність СРСР як єдиного рятівника народів і світу від гітлерівської чуми; провідна роль компартії в перемозі; всенародність опору окупантам.          

Цей текст було виголошено на круглому столі 22 червня 2012 року у Києві "Україна в Другій світовій війні: історія, пам'ять, політика", організованому Центром досліджень визвольного руху, Громадським об'єднанням "Українська справа" та Світовим ювілейним комітетом.