Зв'язкова генерала Шухевича. Доля і чин Галини Дидик

алина Дидик відіграла важливу ролю у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях у середині 1940-х років, спочатку як референт підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), згодом як зв’язкова й довірена особа Романа Шухевича.

Вважають, що псевда Галини Дидик - "Анна" і "Молочарка" були добре знані у певних колах совєцьких спецслужб. Після арешту Дарії Гусяк, через агента "Розу" ("Ольгу"), КГБ вийшло на слід Шухевича і Дидик.

Галина Дидик і Роман Шухевич за читанням

В результаті проведеної операції Р. Шухевич загинув, а Г. Дидик вжила отруту й згодом пережила всі "кола пекла" в московській в’язниці. Після майже півторарічного слідства вона була засуджена 31 жовтня 1951 року до 25 років тюремного ув’язнення у сумнозвісний Владімірський централ (в'язниця).

Рівно п'ять років тому вийшла друком упорядкована мною збірка праць, споминів та листів цієї легендарної жінки під назвою "Зв’язкова Генерала Галина Дидик: “...На жаль, і я жива...”.

Наприкінці серпня 2006 року я відвідав могилу зв’язкової сл.пам. Галини Дидик у місті Бережани, що на Тернопільщині, на старому цвинтарі на горі.

Сірий хрест гордо височів серед інших понурих могил й інших надгробків та невеликих жовтих квіточок.... Добре пам’ятаю, що тоді накрапав дощ останній літній дощик, було вже трохи зимно...

Я стояв коло цієї могили в центрі цвинтаря над запаленою свічкою та вінком й думав про сутність людського буття та людське призначення.

Які тільки страхіття довелось винести зраненій, із підірваним вжитою перед захоплення отрутою Галині Дидик, вже не зовсім молодій жінці!

Книга, впорядкована Олександром Панченком

Я й досі добре пам’ятаю основні епізоди зі спогадів Галини Дидик, - які на відміну від деяких інших писань про ці події нашої підпільної і повстанської боротьби, що були оприлюднені в Україні вже від початку 1990-их років, - були дбайливо записані та впорядковані в умовах суворої конспірації до совєцького режиму мужніми львів’янками Надією Мудрою та Анною Садовською.

Фрагменти з життя та діяльности Галини Томівни тоді й тепер не викликають жодних застережень щодо їх щирості, об’єктивності та правдивості.

Власне, усі описані нею події фактично підтверджуються й документами з державних архівів, над якими старанно попрацювали дослідниці нашого Руху Опору 1940-50 р.р. – Леся Онишко та Леся Бондарук.

Сама ж особистість Галини Дидик та етапи її героїчного життя й мучеництва потребує лише детального філософського осмислення та аналізи.

Галина Дидик народилася в українській національно-свідомій родині Томи і Олени у селі Шибалин на Бережанщині 17 квітня 1912 р., хоча у першому випуску біографічного довідника "Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.", як також у виданій мною збірці "Зв’язкова Генерала Галина Дидик: На жаль і я жива…" (2007), подано іншу дату її народження 18 березня 1912 року, ймовірно, що все ж 17 квітня є точною датою її народження.

Перші дитячі роки Галина провела у рідному селі. Її батько Тома (Томко) Дидик – був у складі Української Галицької Армії, а за часів австро-угорської займанщини близько співпрацював з Тимотеєм Старухом, визначним українським діячем тих теренів.

Родина Дидиків мала свою господарку й самостійно та з допомогою дітей, що підростали, займалась домашніми справами. Галина була наймолодшою у родині із шести дочок й сина Анни й Томка Дидиків.

Вже через рік після її народження помер батько, а всі домашні клопоти лягли на плечі матері та найстаршої сестри Галини – Стефи, які виповнилось на той час 15 років.

Дидик на початку 1950-х

Галина та інші діти з родини Дидиків були змалку пов’язані з господарською працею й виростали в тісному контакті з природою та сільським побутом сусідніх свідомих українських селянських родин Шибалина.

В родині Дидиків жила давня козацька й стрілецька традиція обов’язково здобувати освіту.

Після закінчення Бережанської бурси Галина переїхала до монастиря на Львівщину, до сестри Стефи, де згодом розпочала навчання в учительській семінарії, вступила до української молодечої організації "Пласт", яка проводила велику просвітницьку роботу з виховання молоді в націоналістичному дусі.

Усі члени організації вивчали історію України, українську літературу, а високі ідеали вірності Богові та Батьківщині, формували у підростаючого покоління ідею необхідності здобуття Української Соборної Самостійної Держави.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 рр. Як це було 

Слід відзначити, що велика кількість провідників і активних членів ОУН, а серед них Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Микола Лебедь, Іван Гриньох, Катерина Зарицька і Галина Дидик були до 1930 року одночасно активними членами "Пласту", а перший крайовий провід ОУН в 1929 році складався в основному з пластунів.

До 1931 року Галина навчалася в учительському семінарі в місті Бережанах та працювала у товаристві "Просвіта", час до часу читала лекції про розвиток української мови і літератури в селі Якторово (тепер - Перемишлянський район Львівської области). По закінченню семінару їй не вдалося отримати посаду вчителя і в наступному році вона влаштувалася в селі Верхомиля (Польща) в родині місцевого священика, де вона займалася вихованням дітей.

У 1934-1939 рр. Г. Дидик належала до "Союзу Українок", через який проводила просвітницьку роботу по селах тодішньої Тернопільщини.

Панорама села Шибалин на Бережанщині, звідки походить Галина Дидик

У 1935 році закінчила Галина Дидик курси кулінарів у Львові, по завершенню яких працювала у місцевих дитячих садках.

У січні 1937 році вона повернулася у рідне село Шибалин, де стала викладати у місцевій сільськогосподарській школі, згодом перейшла на роботу у систему кооперативів і працювала інструктором у містах Підгайці, Зборів, Бережани на Тернопільщині.

Після першого приходу совєцьких військ на західноукраїнські землі Дидик було арештовано органами Бережанського РО НКВД за зв’язок з підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду серед співробітників Бережанського рибсоюзу, однак за відсутністю доказів її відпустили в травні 1940 року.

Відтак Галина залишила рідні краї і переїхала до Львова, де навчалася на курсах медичних сестер.

"...Я переконана, - писала Галина Дидик у своїй заяві до Президії Верховної Ради СРСР 10 липня 1971 року, - що такі зрушення в уявленнях, як і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, проводжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД... В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду. Я досі не можу спокійно згадувати картин, які довелося побачити в перші дні війни... Енкаведистський терор 1939-41 років був великою і важкою школою...".

До червня 1941 року Галина Дидик працювала в обласному відділі народної освіти, обіймаючи посаду секретаря. У перші три місяці окупації працювала директором фабрики мармеладу у Львові, а згодом, шість місяців, - інструктором в сільськогосподарській комендатурі.

Офіційно членом ОУН Дидик стала у березні 1944 року, коли урочисто склала присягу, хоча націоналістичною й підпільною діяльністю вона почала займатися значно раніше, ще під час навчання в учительському семінарі.

Всі матеріали "Історичної правди" за тегом ОУН

На початку совєцько-німецької війни, через Ярослава Федика-"Славка" вона встановила зв’язок з Миколою Лебедем ("Максимом Рубаном", "Ярополком"), урядуючим провідником ОУН(б), який, знаходячись в підпіллі та німецькому розшуку, в тому часі став основним організатором протинімецької боротьби на Рідних Землях.

Це він, Лебедь, протягом майже усього 1942 року використовував львівську квартиру Галини Дидик при вулиці Піярів, як власну підпільну "хату".

У березні 1944 року на доручення керівника Тернопільського обласного проводу ОУН "Данила" Галина Дидик почала працювати в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), згодом очолила УЧХ Тернопільщини.

До кола її обов’язків, як обласного референта УЧХ, входило: забезпечити функціонування курсів санітарок по округам району і сотням УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, зорганізувати у кожному районі і сотні УПА шпиталі для поранених, дбати за необхідне їх медичне забезпечення і медикаменти, а також продукти харчування, вести контроль за роботою підпільних лікарень і УЧХ, в цілому.

Окрім того, під час перевірок їй рекомендувалося проводити виховні бесіди на націоналістичні теми, а у її відсутність такі бесіди мали проводитися молодшим медперсоналом.

Діяльність "Молочарки" як обласного референта УЧХ Тернопільського окружного проводу тривала рік — до ліквідації підпільного УЧХ на крайовому і обласному рівнях у березні 1945 року.

У фільмі "Нескорений" Олеся Янчука роль Галини Дидик зіграла Вікторія Малекторович

За цей період їй вдалося зорганізувати курси для санітарок у селі Романівка Тернопільського р-ну, селі Суслівка Білобожницького району, при кінці 1944 року діяли курси в Тростянецькому лісі на яких були присутні по одній людині із сотень УПА, розміщених на території Бережанського окружного проводу ОУН.

Восени 1944, на доручення "Монети"-Катерини Зарицької, Г.Дидик організувала курси для лікарів УЧХ, на які були запрошені студенти старших курсів медичних навчальних закладів.

Гебісти проти Шухевичів: доля дружини і сина

За самовіддану роботу на чолі підпільного Червоного Хреста Тернопільського обласного проводу Галина Дидик нагороджена Срібним Хрестом Заслуги, про що в усній формі їй оголосила в 1945 році провідниця "Монета".

Вдруге Галину Дидик було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги весною 1948 року з ініціативи Романа Шухевича, який на урочистих зборах у Бібрицькому лісі оголосив про це у спеціальному наказі.

Пізніше до завдань Галини Дидик ввійшло налагодження постійного зв’язку між Шухевичем (псевда в ОУН - "Дзвін", "Щука", "Тур") - головою Проводу ОУН на Українських Землях та іншими членами цього проводу, зокрема, "Тарасом" (Дмитром Маївським), "Галиною" (Яковом Буселом) та "Лемішем" (Василем Куком).

Роман Шухевич (справа), один із визначних лідерів ОУН та командирів УПА Олекса Гасин-"Лицар" та Галина Дидик обідають

Очевидно, що попередня лінія зв’язку стала ненадійною, тому Роман Шухевич через довірених людей прагнув підтримувати постійний контакт між членами Проводу. А для виконання цього завдання йому потрібні люди інтелігентні, розумні, які б могли на словах передати те чи інше його доручення. Крім цього, довірені особи повинні були постачати літературу, інформувати про події в Краю, організовувати криївки та "хати" для його безпеки.

Останнє місце перебування головнокомандуючого УПА було організоване у селі Білогорща коло Львова. Для Романа Шухевича збудовано криївку, де він мав змогу переховуватися, майже, протягом півтора року.

"Анна" (Дидик) за підробленими документами переселенки з Польщі, проживала легально у цьому будинку, що належав Конюшик Анні — місцевій вчительці.

За придбаною "легендою" Галина Дидик працювала хатньою робітницею в Анни. Вона часто відлучалася, виконуючи доручення Романа Шухевича, дбала за доставку продуктів харчування, відповідала за стан здоров'я провідника.

Під час затримання у Білогорщі "Анна" прийняла отруту, коли почула постріл Романа Шухевича, що дозволяв їй діяти самостійно. Слід відмітити, що після 1946 року усі провідні члени ОУН на українських землях згідно з наказом Романа Шухевича повинні були носити отруту (ціаністий калій) і зброю.

Як загинув Шухевич і що могли зробити з його тілом

Коли Галина зрозуміла, що вони в оточенні, вона вирвалася від двох солдатів, які тримали її за руки і, як вона само згодом згадувала, вибігла до сусідньої кімнати і лягла на підлогу:  

"Я, лежачи, почала добувати отруту, поклала поміж зуби і почала жувати. Раптом я відчула, що трачу свідомість. Я мала відчуття, немов би якась гума стягнула мене, все пішло до горла. Я повністю втратила свідомість. Що потім зі мною було, я не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького".

Відтворені речі – постаті та події - у спогадах Галини Томівни напрочуд живі.

Ніби з моторошної темряви й мрякотиння виходять кати, які втратили людську подобу: Гузєєв, Солоп, Півоварєц, Клімєнко, Лєніченко... А також Мороз, Єстигнєєв, Рафал, Калиничєнко....

А ще їхні зверхники - Овсієнко, Судоплатов... Пекельні жорстокі й підступні пси. Та ні, - ланцюгові вівчарки кривавого режиму, його служки й вислужники.

Галина в камері НКВД

"…Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п’яної розваги... Мене врятували від смерті для того, щоб ще в напівнепритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке “слідство” тривало понад два роки...".

Ось деякі, як на мене, найбільш вимовні фрагменти з писань про Галину Дидик та уривки з її споминів:
 
“Мені спочатку давали листи, які нібито писав для мене Провідник (він уже тоді не жив), я не вірила, хоч удавала, ніби він це пише... Спочатку на слідство мене носили на ношах, я не ходила. І годували через шланг...

Найстрашніше тоді, коли збираються бити. Страх гірша річ, ніж саме фізичне страждання. Коли зомлієш – дають укол, поливають водою, а потім починається знову. День за днем, ніч за ніччю.

Я під час слідства дуже коротко бувала в камері... Те биття – то був один вид тортур. Страшне було безсоння, не давали мені зовсім спати: цілі ночі на слідстві, потім майже цілий день... Потім давали якісь наркотики....".

“Ми, жінки, грали свої ролі завзято. Нам довіряв той, хто за всіх відповідав, провідник Роман Шухевич. Він розумів увесь трагізм і героїзм жіночої долі. А ми були окрилені його довір’ям... Провідник був психолог з тонкою артистичною душею, і тому він за всіх переживав і за всіх страждав. Будучи відчайдушним, почував себе спокійно без бойової охорони у товаристві жінок.

Всім відомо, що їздив на курорт в Одесу на лікування в товаристві тільки Галини Дидик (псевдонім “Анна”, “Панця”), що Катруся Зарицька-“Монета” влаштовувала йому строго конспіративні кавартир, де міг спокійно займатися інтелектуальною працею... Галя Дидик–“Анна”, вона ж “Панця”, і Одарка Гусяк – “Нуся” дотягнули своє призначення аж до трагічного кінця у Білогорщі...” (Ольга Ільків, “Провідник Роман Шухевич і жінки” у збірнику “Роман Шухевич: постать на тлі доби Воюючої України”).

Будинок у селі Білогорща, де був останній прихисток Романа Шухевича

"Це було наприкінці листопада – на початку грудня 1946 року. Увечері прийшла “Молочарка”, вся обтрушена снігом, у заболочених черевиках, із плетеною торбою... За столом, як завжди, розповіла про новини. Вона не дивилася на мене, але я відчував її погляд. Її очі були ласкаво-строгими і благородними. У них можна було відчути біль, радість і турботу. Її лице обвітрене, незважаючи на молоді роки, досить понищене... Вона говорила спокійно, кожне слово зважене...” (Любомир Полюга. “Шляхами спогадів. 1944-1956”).

“9 липня 1947 р. Юрко Шухевич втік зі спецбудинку міста Рутченково Сталінської області. У жовтні 1947 р. Юрко зустрівся з батьком... У січні 1948-го вони зустрілися ще раз у Львові. 20 березня 1948 р. Юрко разом зі зв’язківкою Шухевича Галиною Дидик виїхав, щоб викрасти з дитячого будинку сестру Марію (якій тоді було 7 років). План не вдалося реалізувати, а 25 березня Юрія знов захопили...

Р. Шухевич через стан здоров’я разом з “особливо довіреною й найбільш наближеною до нього особою” Г. Дидик у липні 1948 р. перебував на Лермонтовському курорті в Одесі.

Санаторій "Лермонтовський" в наші дні. Фото - "Сегодня"

Вони придбали курсівки на ім’я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. Відвідували провідного кардіолога професора Сугала. Йдучи на процедури, завжди брали з собою отруту й по черзі приховували пістолет. Ба більше, в червні наступного 1949 року вони знову повторили небезпечну подорож до “перлини біля моря”.

Зрозуміло, це був великий ризик, але зумовлений станом здоров’я Шухевича, а успішних результат двох подорожей підтверджували його справжній талант конспіратора... (Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. “Повстанська розвідка діє точно й відважно...”. Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів. 1940-1950-і роки”).

В пошуках могили Шухевича. Насправді її досі не знайдено

Слідство над Дидик тривало два роки. Засудили до 25 років тюремного ув’язнення. Відбула повний термін.

Галина Дидик не припинила боротися проти ворога й після свого звільнення.

Відчувалося з листів, які я читав, як тяжко жалкувала пані Галина, що не може, зважаючи на підірване тюрми й тортурами здоров’я, піднятись знову на боротьбу в нових умовах української дійсности, коли вже з’явився Самвидав, а проти повального зросійщення виступають мистці, літератори.

Комуністичний режим проти культури

В Христинівці на Черкащині, де Галині Дидик дозволили поселитися, дні пливли одноманітно: в господарських турботах та безкінечних думках про свою долю й своє призначення в боротьбі. Змірити її терпіння, її силу волі, її геройство – не під людську силу, мабуть, нікому.