Дніпропетровськ. Як оповісти історію міста без історії

Цього тижня Дніпропетровська міськрада назвала безіменний проїзд у місті іменем Брежнєва. При цьому депутати відмовилися розглядати проект перейменування вулиць, названих на честь організаторів Голодомору - щоб "не допустити політичних інсинуацій".

"Історична Правда" пропонує читачам конспект лекції науковця Андрія Портнова "Дніпропетровськ. Як оповісти історію міста без історії", прочитаної за кілька днів до голосування міськради.

Виступ відбувся в рамках публічних лекцій порталу "Політ.ua". В конспект також включені відповіді Андрія Портнова на питання слухачів.

--------------------------

Сьогоднішня лекція є першою спробою публічної розмови про одну (і найважливішу) з задуманих мною наступних книжок. Вона присвячена моєму рідному Дніпропетровську. І я пишу її разом із моєю сестрою Тетяною.

Чому у назві лекції вжито метафору "місто без історії"? Не йдеться ані про те, що в Дніпропетровська історії не було, ані про те, що мешканці не знають історію свого міста. Йдеться про проблеми ставлення до минулого або про взаємини з минулим.

Андрій Портнов перед початком лекції. Фото: Павло Солодько

Коли я вживаю це означення "без історії", йдеться про те, що немає історії в однині. Дніпропетровськ - місто з багатьма історіями, які, однак, досі не складено в один наратив.

Дніпропетровськ - місто без історичного міфу. Практично кожен знаковий сюжет у минулому цього міста має щонайменше дві версії та дві інтерпретації – і це як мінімум.

Поліваріантність починається з історії заснування Дніпропетровська. Тут теж дві версії: одна – російська імперська, інша - козацька. Прихильники кожної версії шукають аргументи, аби знешкодити наратив іншої: не об'єднати в одному історичному наративі, а саме знешкодити.

У Дніпропетровську посперечалися, вшановувати Петровського чи ні

Такі розбіжності ми зустрічаємо всюди. Кілька перших-ліпших прикладів: два меморіальних знаки одній і тій же історичній події - масовому розстрілу єврейського населення під час Другої світової. У Ботанічному саді біля університету стоять поруч два пам’ятники: один радянський, інший пострадянсьий. Поява останнього, встановленого єврейською общиною із адекватним описом жертв як "мирних євреїв", а не "мирних громадян-жертв фашизму", ніяк не вплинула на існування першого.

Ще два пам'ятники бачимо біля залізничного вокзалу. Пам'ятник голові уряду УРСР Григорію Петровському і біля нього - пам'ятний хрест жертвам Голодомору, який відбувався якраз за урядування Петровського. Коли Ющенко виступив з ініціативою вшанувати пам'ять жертв Голодомору, то в Києві Петровського зняли, а в Дніпропетровську просто додали ще один пам'ятник.

Це поєднання двох варіантів історії має свою дивну, еклектичну логіку, яку ми спробуємо пояснити нижче.

Пропоную перелік історичних персонажів: Дмитро Яворницький, Григорій Петровський, Емануїл Квірінг, Нестор Махно, Олексій Толстой, Олесь Гончар, Максим Рильський, Леонід Брежнєв, Володимир Щербицький. Що об'єднує цих людей?

Пам'ятна дошка на поштамті

Відповідь: вони відвідали, кожен у свій час, головний міський поштамт. Відповідну меморіальну дошку було встановлено за на будівлі поштамту за незалежної України. І така еклектика дуже характерна для Дніпропетровська.

Еклектика може проявлятися і в перебудові будівель. Візьмемо для прикладу мечеть, яка існувала в місті за царату. У 1930-ті роки з будівлі зробили спортивну школу, на якій дотепер немає жодної згадки про попереднє життя будівлі як мечеті. До того ж, будівля настільки змінила зовнішній вигляд, що розпізнати в ній мечеть просто неможливо.

Пам'ятник Шевченку у Дніпропетровську стоїть без голови (ФОТО)

Ще один приклад "перебудови" – 10-та міська лікарня, вона ж колишня Успенська православна церква. Упізнати в сучасній лікарні церкву також практично неможливо.

Мечеть (ліворуч), вона ж спортшкола (праворуч)

Звісно, існують приклади повернення будівель до своєї історичної ролі. Скажімо, католицький костел за радянських часів став управлінням спортивних лотерей, але віднедавна там знову костел. Причому він зараз відбудовується у максимально автентичному вигляді, що для Дніпропетровська не вельми властиво. Наприклад, хоральну синагогу, перетворену за радянських часів на клуб швейної фабрики, відкрили після капітальної реставрації, що фактично не зважала на традиційний вигляд цієї будівлі.

Коли я почав вивчати історію міста, виявилося, що в Дніпропетровську немає ЖОДНОГО цвинтаря, який би зберігся принаймі з 1940-х років. Наприклад, замість найбільшого Старого міського цвинтаря у 1930-ті роки побудували стадіон, котрий ще недавно мав приймати матчі Євро-2012.

У Дніпропетровську знайшли масове поховання на футбольному полі

Здебільшого ж цвинтарі перетворювалися на парки. Парк Хмельницького – це колишній Новий православний цвинтар, Севастопольський парк - колишній Севастопольський цвинтар. Без жодного сліду в місті зникли єврейське, караїмське, татарське кладовища.

Згадані і незгадані мною зміни аж ніяк не є наслідком масштабних руйнувань, скажімо, часів війни. Під час Другої світової війни у Дніпропетровську майже не було руйнувань, бо не було великих боїв.

Практично всі руйнування Дніпропетровську завдавала місцева влада, яка виявляла дивовижну відданість традиції знищення традиції. Влада могла й не знати про цю традицію, але нищила власну історію, як і всі її попередники.

Тепер Дніпропетровськ - місто без власного обличчя і без власного міфу. Зазвичай такі міські міфи створюються людьми, які виїздять із міста - як це було, скажімо, з Одесою. З Дніпропетровська також вийшло чимало відомих людей.

Я зараз назву кілька таких прізвищ, пов’язаних із гуманітарною, в широкому розумінні, сферою: Олександр Галіч, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Олена Блаватська. Жоден із них фактично не зробив нічого для формування дніпропетровського міфу.

На Дніпропетровщині руйнується храм, який став прообразом "Собору" Гончара

Таку спробу здійснила тілька одна людина, яка до того ж дуже недовго жила у Дніпропетровську - це Віктор Петров-Домонтович. Він народився в родині священника (від церкви, де служив цей священник, як легко можна зрозуміти, не лишилося й сліду), виїхав із міста разом із батьком іще в дитинстві і більше майже не повертався на малу батьківщину.  

Але 1946 року в Мюнхені Домонтович написав геніальний роман "Без ґрунту" - напевно, єдиний повноцінний художній твір про Дніпропетровськ.

У цьому творі є знакова цитата: "Починати і не кінчати, проєктувати й не завершувати. Витрачати безліч зусиль, напружувати без міри м'язи, зводити напругу м'язів до катастрофи, зриву - й не досягати..." Часто стаючи приводом до реалізації масштабних, грандіозних проєктів, місто не спромогалося довести їх до кінця.

Залишки валів Кодацької фортеці (ліворуч) і радянський гранітний кар'єр на місці укріплення. Яхта пливе над затопленим Кодацьким порогом. Фото Ігоря Латишева з gorod.dp.ua

Поглянемо на історію. 1635 року на межі сучасного Дніпропетровська Річ Посполита збудувала фортецю Кодак, яку не раз захоплювала козаки. Вже у "Березневих статтях" Богдана Хмельницького Кодак фігурує як "місто".

Наприкінці XVIII-го сторіччя, коли Російська імперія досягає Чорного моря, з'являється проект Катерини ІІ. Імператриця мала намір перенести центр імперії на Південь, для чого розробила грандіозний "грецький проект".

Як козаки разом з американцем відвоювали у турків Південь України

Катерина та її фаворит – Потьомкін хотіли побудувати ідеальне місто з нуля - якщо Петербург був північною столицею імперії, то Катеринослав мав стати столицею південною.

Але Катерина померла, не встигнувши зробити майже нічого. Від грандіозного прожекту залишилися огорожа Преображенського собору, яка дає зрозуміти масштаб задуму, недобудований палац Потьомкіна і траса головного Катерининського проспекту, нинішнього проспекту Карла Маркса.

У XIX-му сторіччі на небрукованих, але "по-римському" широких вулицях, як писали очевидці, стояла "грязь невылазная", а майданами нездійсненної Південної Столиці ходили свині з поросятами.

Огорожа довкола Спасо-Преображенського собору дає уявлення про те, які розміри планувалися для головного храму південної столиці. Фото надане Андрієм Портновим

Задумана метрополія перетворилася на глуху провінцію і була нею до кінця ХІХ століття, доки не почалася індустріалізація. Тоді місто, розташоване посеред покладів залізної руди, народилося заново, вже втретє – тепер як столиця чорної металургії всієї імперії.

На початку XX-го сторіччя в Катеринославі було 200 заводів і понад 100 тисяч населення. Місто починають називати "українським Манчестером". Смог, заводи, революція 1905 року, бої на вулицях, єврейський погром, революції 1917 року, Гетьманат, Махно, Радянська Україна...  

У 1926 році Катеринослав стає Дніпропетровськом на честь робітника Брянського [нині Дніпропетровський імені Петровського - ІП] металургійного заводу, старого більшовика Григорія Петровського.  

У 1932 році побудова Дніпрельстану призвела до важливої події у природному оточенні - зникли Дніпрові пороги. Якщо Катерина змінила план міста, радянська влада змінила Дніпро.

Ще одна цитата з Домонтовича: "Залізо, чавун, кам'яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище. Зникли зелено-сірі неорані перелоги, і потяг мчить крізь простори, заповнені коліями, вагонами, цегляними корпусами електровень, заводів і фабрик". Хто під'їздить потягом до Дніпропетровська сьогодні, бачить ту ж картину.

Після війни у Дніпропетровську з'являється нова галузь - ракетна. Паралельно з цим люди, чия кар'єра розпочалася у місті, посідають найвищі крісла в Кремлі. Тоді виникає радянський жарт про три періоди в історії: "допетровський", "петровський" і "дніпропетровський".

1970: новорічне звернення Брежнєва до радянського народу (ВІДЕО)

Ракетна промисловість подарувала Дніпропетровську ще одну новину - статус закритого для іноземців міста. Як сховати місто, в якому мешкає мільйон людей? Коли Нікіта Міхалков знімав у Дніпропетровську фільм "Родня", то сцену на стадіоні він був змушений перезняти в Києві, бо у кадрі на горизонті ледь виднів один із корпусів секретного "Південмашу".

Rocket City - Дніпропетровськ в уяві авторів західних коміксів

Через закритий статус міста міжнародні футбольні матчі ФК "Дніпро" відбувалися у Кривому Розі, а місцевий університет був підпорядкований напряму Москві, а не Києву. Останній факт, до речі, створював більше поле для маневру - Дніпропетровський університет був єдиним в Україні вузом, який мав власне видавництво.

Цікаво, що всередині міста оця закритість нерідко сприймається як обраність.

Розпад СРСР спричинився до того, що для Дніпропетровська столицею поступово стає Київ, а не Москва. І знову певний час місцева еліта грає ключову роль у столиці, тепер вже у Києві. Показово, що в часи Кучми перший швидкісний поїзд з Києва рушив саме до Дніпропетровська, і називався він не абияк, а "Столичний експрес".

2003: Кучма розпікає Януковича (ВІДЕО)

Цей підйом міста закінчився з епохою Павла Лазаренка. Але остаточним переломним моментом став не відхід Кучми, і не Помаранчева революція, а втрата статусу міста, що приймає Євро-2012. Укотре попри безліч зусиль, "напруження м'язів до катастрофи, зриву" і чергових архітектурних руйнувань, мети не було досягнуто.

Тепер я хочу запропонувати вам добірку висловів опитаних мною людей, які пов'язані з Дніпропетровськом. Усе це освічені люди, здатні до рефлексії. Я просив їх охарактеризувати місто кількома словами.

Отже, який є Дніпропетровськ в очах людей, які довго там живуть чи працюють (наводитиму їхні вислови тією мовою, якою вони були сформульовані): 

- "город-труженик";

- "місто на великій річці";

- "город, в котором есть аудитория, но нет креативной среды";

- "город с трудно транслируемыми притязаниями на столичность";

- "одне з найбільш українських міст";

- "большой город в степи";

- "город для работы, а не для жизни";

- "місто, де влада завжди окупаційна";

- "місто, в повітрі пахне наживою";

- "город технической, а не гуманитарной интеллигенции";

- "місто, яке звикло всі проблеми вирішувати самотужки";

- "город, который работает".  

Тепер кілька прикметників, що, на думку респондентів, найкраще характеризують Дніпропетровськ:

- "непровинциальный",

- "мозаїчний",

- "еклектичний",

- "сознательно отказывающийся от традиции",

- "никакой",

- "желающий всегда жить в новом",

- "фасадный",

- "легко разрушающий",

- "особый".  

Я не з усіма оцінками згоден, але деякі із них вразили співзвучністю із моїми власними відчуттями. Як не дивно, чомусь ніхто з моїх співрозмовників не згадав про те, що це місто південне - на чому так залежало Катерині ІІ. Так само ніхто не згадав про проблеми з екологією.

Андрій Портнов. Фото: Анатолій Бойко

Наостанок хочу проілюструвати місцеве бажання уникати ідеологічної визначеності, послідовно обирати еклектичність - на матеріалі поточної політики. Отже, на останніх президентських виборах, у другому турі Юлія Тимошенко вирішила розіграти "дніпропетровську карту".

Тоді, у 2010-у, місто рясно прикрасили білбордами зі слоганами штибу: "Днепропетровск - кузница кадров для страны! Поддержим своЮ", "Днепропетровск – пригород Донецка или родина президентов?", "Может, олигархам хватит Донецка, а страну доверим Днепру" тощо.

Ці заклики практично не спрацювали. Чому? Бо щойно Тимошенко зайняла чітку ідеологічну позицію, вона одразу ж перестала бути "своєю" для більшості дніпропетровців.  А от Сергій Тігіпко набрав так багато у першому турі в Дніпропетровську саме завдяки своїй невиразності, а зовсім не тому, що він колись працював у місцевому комсомолі.

Молодіжну раду металургійного комбінату очолив нащадок Брежнєва

Отже, це місто, яке розпізнає невиразність як "своє". Причому це саме втеча від ідеологічної однозначності, а не вибір на користь російського чи радянського наративу. Свідченням цього може бути і фактична відсутність на місцевому рівні ідей відновлення пам’ятника Катерини ІІ, за прикладом Одеси, Луганська чи Сімферополя. Хоч саме в Катеринославі стояв один із найвеличніших бронзових пам’ятників імператриці, який був вивезений німцями під час війни (подальша його доля невідома).

Порівняння імперського, радянського та пострадянського гербів міста яскраво ілюструє сказане вище. Офіційна дата заснування міста надалі виводиться від 1776 року – дати рапорта на ім’я Потьомкіна про вибір місця для Катеринослава (1976 року цю дату обрали для святкування 200-річчя міста, бо вона напрочуд вдало збіглася із 70-річчям Брежнєва). Водночас, сучасний герб Дніпропетровська послуговується козацькою символікою і напряму відсилає до Кодацької паланки, тобто, козацької версії витоків міста.

Герб Дніпропетровська

І тут таки, в офіційному описі сучасного герба, затвердженому вже у 2000-ті роки, читаємо, що ліворуч угорі на ньому зображена синьо-жовта стрічка в кольорах державного прапора України, а праворуч – червоно-лазурова стрічка в кольорах державного прапора УРСР. До чого тут УРСР? Навіщо про неї згадувати через десять років після розпаду Радянського Союзу?

Як на мене, це черговий приклад отого дивовижного бажання поєднувати непоєднувані, взаємно суперечливі речі, і, в такий спосіб, знову і знову уникати визначеності. Ще раз зазначу, що оце уникання визначеності не тотожнє совєтизації.

Чи може недовершеність стати визначальною ознакою? Як її окреслити? Вона ж, за визначенням, вислизає з чітких дефініцій, втікає в багатозначність.

Найвідповіднішим символом Дніпропетровська мені видається величезний недобудований готель "Парус". Його почали будувати в останні роки СРСР, добудували на 80 відсотків, потім виявилося, що будували занадто довго і неправильно, але руйнувати уже зведену будівлю дорого і небезпечно.

Готель "Парус". Фото: ЖЖ tov-tob

Зрештою, порожній недобудований хмарочос один із місцевих банків пофарбував у корпоративні кольори. І тепер непосвячені приїзжді часто думають, що бачать велетенський головний офіс. Хоч насправді це абсолютно порожня і навіть аварійна споруда.

Разом із недобудованим метром, яке почав активно будувати Павло Лазаренко; із недобудованим парканом біля стадіону, що мав приймати матчі Євро-2012 (той паркан повинен був закривати старі, напівзруйновані будинки, але щойно місто втратило права приймати Євро, паркан одразу перестали будувати); готель "Парус", що так і не став готелем, є влучним символом Дніпропетровська.

Міста, про яке Віктор Петров писав: "Починати і не кінчати, проєктувати й не завершувати. Витрачати безліч зусиль, напружувати без міри м'язи, зводити напругу м'язів до катастрофи, зриву - й не досягати...""  

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

Мені здається, Дніпропетровськ дотепер був неспроможний повною мірою показати, наскільки він цікавий. Я би дуже хотів довести, що це напрочуд цікаве, неймовірне місто. В Україні наразі тільки два міста мають розпізнавану на Заході (і то не всюди) легітимацію цікавості – Львів і Одеса. Про Одесу німецькою мовою виходить либонь більше книжок, ніж українською.

Що могло б стати головним міфом Дніпропетровська? Думаю, такий міф можливий саме як поєднання різних історій і традицій: і української, і російської, і радянської, і єврейської. Елементами привабливості міста для туристів могли би бути і козаки, і Катерина ІІ, і Брежнєв, і "Південмаш", і віднедавна Юлія Тимошенко. Причому саме у поєднанні. Важливим складником привабливого образу міста мали бути не тільки історія, але й природа – передусім, Дніпро.

Вигляд на Дніпро з готелю "Парус". Вдалині впізнаваний силует одного з символів Дніпропетровська - Мерефо-Херсонського залізничного мосту, який будували з 1914-го до 1932 року. Фото: ЖЖ tov-tob

Історія міста під нацистською окупацією – напрочуд цікавий сюжет. До речі, нещодавно вийшла книжка про це. Правда, італйською мовою. І написав її італійський історик Сімоне Белецца. Показово також, що в місті про цю книжку не знають і не збираються перекладати.

Якщо розважати про "дніпропетровців при владі", то за останній час – тобто після приходу до влади Віктора Януковича - чільні місця у керівництві Дніпропетровської області посіли часто-густо не "місцеві", а вихідці з Кривого Рогу, Донецька чи Харкова. Така ситуація для міста нова.

Коли один із моїх респондентів висловився про Дніпропетровськ як про "найбільш українське місто", йому ішлося, зрозуміло, не про мовну чи культурну ситуацію. Ішлося, наскільки я розумію, про характерну для Дніпропетровська модель - відкритості до всього і, водночас, неспроможності побудувати щось тривке.

Згоден із тим, що невизначеність, про яку я говорив, має степове походження, адже у степу за визначенням важко говорити про тривкість. Дніпропетровськ - це безперечно степове місто. Старі люди пам'ятають, як іще під час війни степ починався одразу за зупинкою трамвая № 4.

Щодо перейменування Дніпропетровська на Дніпро. Назва ця вже уже широко функціонує. І, думаю, прижилася вона в місті саме тому, що це назва не несе ідеологічного змісту. Чого не скажеш про інші варіанти: Січеслав чи Катеринослав. Зрештою, назва "Дніпропетровськ" також більшістю не відчитується в ідеологічних категоріях. Просто вона задовга і така, що вельми тяжко вимовляється іноземцями. А "Дніпро" - і коротко, й неідеологічно.

Думаю, досі місто не переназвали на Дніпро тільки тому, що міська влада не бачить раціональної (в жодному випадку не ідеологічної!) аргументації для цього. Якщо її переконати, що це логічне і прагматичне (насамперед, в економічних категоріях) рішення, думаю, проблем зі зміною назви не було б.

Дисидентство у Дніпропетровську – це дуже цікавий сюжет. Знов-таки, бо ішлося про "закрите" місто. Найбільш знаний, звісно, "Лист творчої молоді Дніпропетровська". Але дисидентство в місті було не тільки українське. Коли ж говорити про український його сегмент, то він, зрозуміло, шукав розпізнавальні символи в тій же традиції, що й українських рух ХІХ сторіччя. Зокрема, в дніпровських лоцманів, які переправляли вантажі через пороги. 

Микола Кульчинський про дисидентський рух на Дніпропетровщині за Брежнєва

Справи з музеєфікацією Дніпропетровська загалом відповідають описаній Домонтовичем ситуації. Музеї у місті глибоко пострадянські - і за побудовою експозиції, і за розумінням ролі і завдань музею. Новий Музей космонавтики також значною мірою відтворює ці практики. 

Я теж утомився читати тексти про те, що "Україна приречена", бо, мовляв, на лівому березі Дніпра Ленін стоїть, а на правому - уже ні. Дніпропетровський досвід показує, що пам'ятник Леніну, як і будь-який інший монумент, може виконувати часто несподівану роль. Як і пам’ятники Шевченку, яких, між іншим, у центрі Дніпропетровська два. Інша річ, що політичний (вже не кажу про естетичний) сенс радянських пам’ятників може за певних обставин бути актуалізований. І це проблема.

Оголошення про виступ Андрія Портнова на стенді у Будинку вчених

Важко щось сказати про нинішнього мера Дніпропетровська. Скажу тільки, що викликає подив тривалість перебування  Івана Куліченка на своїй посаді за щоразу іншої влади в Києві. Не менш цікаво для мене, що він досить спокійно виграв чергові вибори після того, як місто втратило право приймати матчі Євро-2012. Вочевидь, ця втрата аж ніяк не була настільки важливою і відчутною для мешканців.

Усе сказане мною не є ані краєзнавством (до якого я ставлюся з великою повагою, це просто інший жанр), ані історією "для внутрішнього вжитку". Мені хочеться розібратися самому й відкрити рідне місто світові. Ба більше, ми з Тетяною пишемо нашу книжку англійською мовою.

------------------------

Андрій ПОРТНОВ – історик, випускник Дніпропетровського і Варшавського університетів. Кандидат історичних наук (дисертацію про наукову діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі захистив в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича у Львові, науковий керівник – Ярослав Ісаєвич).

Головний редактор інтернет-сайту www.historians.in.ua.

Протягом 2008-2011 років викладав або проходив стажування у Кембридзькому, Гельсинському, Вільнюському університетах, Центрі вивчення геноцидів і Голокосту в Амстердамі.

Автор книжок: "Історії істориків" (Київ, 2011), "Упражнения с историей по-украински" (Москва, 2010), "Між Центральною Європою та Русским миром" (Київ, 2009), "Наука у вигнанні" (Харків, 2008).