Піар від КГБ. Як спецслужба взялася за "зв'язки з громадськістю"

У 1985 році секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив про початок перетворень, які ввійшли в історію під назвою "Перестройка".

Комуністи взялися за реалізацію нових "курсів" – на реформування соціалізму в демократичний соціалізм, на гласність, "нове мислення", боротьбу із алкоголізмом, нетрудовими доходами громадян. Однак зводилося все не до глибинної перебудови, а до фасадного ремонту системи, яка тріщала по швах.

Щербицький сказав: "Какой дурак придумал слово "перестройка"?!"

Партія розуміла: потрібно перелаштувати на нову тональність й сторожового пса – КГБ. Суспільство, заражене демократизацією, дедалі голосніше заявляло, а потім й почало вимагати розпуску спецслужби. Через це у 1991 р. мова йшла вже не про перебудову, а про порятунок КГБ від ліквідації.

Відтак Комітет заповзявся всіляко доводити суспільству необхідність власного існування. Це можна було зробити тільки налагодивши зв’язки із громадськістю, що до того часу не практикувалося

Про методи піару від спецслужби розповідає доволі цікавий документ. За місяць до проголошення незалежності України, 23 липня 1991 р., заступник Голови КГБ генерал-лейтенант В. Пономарьов розіслав усім головам республіканських КГБ та начальникам обласних управлінь і навчальних закладів огляд №37с "Про досвід роботи КДБ Української РСР із посилення зв’язків із громадськістю".

Микола Голушко. Останній Голова КДБ УРСР. Під його керівництвом здійснювалися піар-заходи

Кагебісти УРСР хвалилися здобутками і рекомендували використати їхню практику у всій системі спецслужби.

В першу чергу кожне обласне Управління КДБ взялося за створення відділів зв’язків з громадськістю, укомплектування яких завершили в 1990 р. Зосередилися насамперед на роботі із депутатами всіх рівнів. І не дарма. Адже "здійснення цього важливого завдання дозволило в деякому значенні включити потенціал органів державної безпеки у вирішення проблеми нормалізації суспільно-політичної і оперативної ситуації в республіці", – хвалився В. Пономарьов.

1990: мітингові пристрасті у Києві. Так починалася незалежність (ВІДЕО)

За результатами виборів 1990 р. в УРСР депутатський корпус рад усіх рівнів поповнили 537 кагебістів, а у Верховній Раді мандат отримали чотири офіцери КГБ - від полковника до генерала. Це була та сила, яка мала сприяти створенню позитивного іміджу “органів” серед депутатів і не тільки. Завдання було дуже важливим, оскільки вперше в історії НКВД-МГБ-КГБ готувався до прийняття Верховною Радою СРСР закон про державну безпеку.

В 1990–1991 рр. кагебісти, хоч і не дуже охоче, інформували депутатів про актуальні на той час труднощі оперативно-розшукової діяльності в сфері економічних злочинів. Поряд з тим народним обранцям доводили – пріоритетом залишається боротьба із "розвідувально-підривною діяльністю спецслужб іноземних держав", тобто із "ідеологічною диверсією".

З'їзд народних депутатів СРСР. У залі сидять Станіслав Гуренко, Микола Голушко, Алла Ярошинська

Депутати, налякані "тлєтворним вліянієм Запада" та хвилюючись за своє майбутнє, вірили і підтримували цей спектр діяльності чекістів. Бувало, на зустрічах депутатів з керівництвом спецслужби, організованих КГБ, представники народу навіть вимагали “посилення боротьби із проникненням в Україну ворожих ідеологій”.

Комітет піарився і новими методами: запрошував депутатів, журналістів та громадських діячів відвідати службові кабінети, музеї і "кімнати слави". Їх навіть знайомили із архівно-слідчими матеріалами та влаштовували зустрічі з керівниками підрозділів і оперативниками. Зрозуміло, що гостей підбирали спеціально, але для загалу все мало виглядати відкрито й демократично.

Республіканський КГБ влаштував зустріч із 40 представниками блоку "Народна Рада" – опозиційної сили в 125 депутатських мандатів, представленої доволі розмаїтим товариством: від комуністів-лібералів до націоналістів.

Благословенні 1990-ті. Як колишні дисиденти "строїли" кагебістів

Спілкування із "народнорадівцями" було важливішим, ніж контакти із комуністичною більшістю Верховної Ради УРСР. Адже опозиціонерам вкрай бракувало "уявлення про об’єктивний образ чекістів, умови їхньої праці і побуту, відсутність будь-яких пільг і привілеїв". Зустріч активно висвітлювалася ЗМІ.

Опозиціонерів запрошували до участі в засіданнях парткомів обласних управлінь КГБ і на офіцерські збори, про що раніше не могло бути й мови. Демонструючи свою “відкритість”, КГБ добивався лояльності депутатів та через них – відбілювання свого іміджу в очах широкої громадськості.

Попри успіхи в піарі, зупинити активізацію "антисоціалістичних" сил, зростання націоналістичних та сепаратистських (за визначенням чекістів) настроїв не вдавалося ніяк. Відтак поряд із іміджевими "проектами", не можна було припиняти боротьбу проти громадян.

Документ із сайту www.kgbdocuments.eu

Спочатку Голова КГБ СРСР, а за ним і республіканські голови комітетів спробували знайти "спільну мову" із "антисоціалістичними силами". Провідні чекісти публічно відмовилися від спадку НКВД-МГБ та засудили політичні репресії.

У 1990 р. за активної ролі КГБ розпочалася реабілітація жертв репресій. Для роботи з архівно-кримінальними справами засуджених в кожному управлінні створили групи, до яких входили відомчі архівісти та юристи.

Євген Марчук: "Реабілітація жертв репресій відкрила кагебістам очі на історію"

Але під дію закону про реабілітацію підпали лише засуджені за допомогу підпіллю. Учасники визвольного руху, захоплені у полон в боях та зі зброєю в руках, й надалі залишалися ворогами і зрадниками. Проте ці “нюанси” не стали на заваді широкому медійному резонансу.

КГБ не заперечував проти створення в Україні культурно-просвітницького товариства "Меморіал", оскільки намагався формувати позитивний імідж не тільки засудивши політичні репресії доби сталінізму, а й беручи участь у громадських заходах, зокрема "Меморіалу".

Тільки в 1990 р. було проведено 30 "круглих столів", 51 радіопередачу та написано 189 статей про те, що КГБ сприяє та працює над "встановленням справедливості щодо жертв беззаконня".

Харківські кагебісти виступили із ініціативою оголосити місце захоронення жертв політичних репресій 1930-х рр. і розстрілів польських офіцерів у 1940 р. меморіальним кладовищем жертв сталінського терору та встановити тут пам’ятний знак. Харківська міська рада підтримала, відтак 28 квітня 1991 р. чекісти на місці масових розстрілів політв’язнів провели суботник, встановили хрест та дві стели з іменами помордованих.

А вже станом на середину 1991 р. КГБ УРСР "виявив" та сприяв визнанню меморіальними 18 місць захоронень жертв політичних репресій у 13 областях республіки.

Документ із сайту www.kgbdocuments.eu

Про окремо взяту "ініціативу" кожного разу інформували в ЗМІ. Навіть вирішили спільно з Інститутом держави й права АН УРСР підготувати видання про жертви сталінізму. Співробітники органів контактували із видавництвом Української енциклопедії, Союзом письменників, громадськими пошуковими організаціями, музеями…

Титанічні зусилля, щоб відмежуватися від спадку НКВД-МГБ, уникнути відповідальності за злочини, вберегтися від ліквідації та "зблизитися" із народом були доволі успішними на східній Україні. Проте на заході “легким піаром” не обійшлося.

"В зв'язку із неоднозначністю політичної ситуації в різних областях республіки заходи підрозділів громадських зв'язків справляють різний ефект впливу на масову свідомість, – бідкалися чекісти. – Наприклад, громадська думка Львівської області практично не сприймає аргументів та доказів офіційної пропаганди, а значно більше схильна довіряти і співчувати публікаціям, що не відображають історичну дійсність подій минулих років, спогадам колишніх учасників бандоунівського підпілля".

Як КГБ "перевиховував" колишніх повстанців

Відтак на Західній Україні КГБ повернувся до традиційних методик і широко висвітлював у ЗМІ "антинародну" діяльність ОУН та УПА. В місцевих обласних управліннях у 1991р. створили спеціальні робочі групи, до яких ввійшли працівники відділів "З" (захист конституційного ладу і боротьба з тероризмом), слідчих відділень, архівісти та працівники підрозділів із зв’язків з громадськістю.

Створені робочі групи розгорнули потужну антибандерівську інформаційну кампанію, яка мала поширюватися також на інші регіони. У Вінницькій області вона, наприклад, отримала назву "Відкрите обличчя націоналізму".

Обласні архіви УКГБ відбирали документи для компрометації ОУН, вивчали справи на нереабілітованих повстанців, вели посилений пошук “свідків оунівського терору”, вивчали листи громадян, що негативно ставилися до підпілля, а потім готували відповідні матеріали для ЗМІ.

На сході масово демонстрували антибандерівські фільми "Високий перевал", "Іван", "Троянський кінь", "Перевертні".

Але ефект виявився неочікуваним: тематика визвольної боротьби зокрема, як і табуйованої історії України загалом викликала дедалі більше зацікавлення громадян. Активісти Народного Руху та Української республіканської партії як могли доносили актуальну інформацію до громадян.

Кагебісти зіткнулися з тим, що, стримуючи проникнення націоналізму на схід, своїми ж кампаніями додали поштовху незалежницьким прагненням. Тому виникла необхідність боротися з націоналізмом і на Великій Україні.

"...История КГБ показывает силу дружбы украинского и российского народов"

Наприклад, під час підготовки до відзначення 500-ліття козацтва 1–5 серпня 1990р., УКГБ Запорізької області провело "комплекс заходів із розвінчання ідей націоналізму". "Комплекс" включали не тільки численні публікації в обласній пресі про Петлюру, Бандеру, Стецька, а й агентурно-оперативні заходи.

Попри всі зусилля, бажаний результат залишався далеким. В якийсь момент зрозумівши марність боротьби із "ідеологічною диверсією", у Києві прийняли рішення переконувати суспільство у доцільності існування КГБ альтернативними методами.

Демонстрація киян. 24 серпня 1991 року

Комітет переорієнтовував свої підрозділи зв’язків з громадськістю на висвітлення боротьби із організованою злочинністю, злочинами у сфері економіки, контрабандою історичних цінностей та дефіцитних товарів. Особливо зосередити увагу громадян на економічних проблемах намагалися в західних областях, сподіваючись “переключити” громадську думку із політичних питань, які втім ніколи не залишалися без “опіки” органів – агентура в цьому полі працювала як і раніше.

А влітку 1991 р. розпочалася чергова агіткампанія із формування образу чекіста – "захисника прав і свобод особи, а не тільки представника правоохоронного органу".

Однак ні КГБ, ні СРСР нічого вже не могло допомогти. Всі ці заходи, спорадичні і хаотичні, нагадували радше конвульсії помираючого, ніж реанімацію тяжко хворого. Кінець прийшов надзвичайно швидко і несподівано – 24 серпня 1991 р.

Останні дні імперії. 1991-ий очима КГБ

Кагебісти намагалися змінити сприйняття громадянами свого відомства. Вони не зрозуміли, що проблема – у адекватній оцінці реальності ними самими.  

Лицемірні і фальшиві кампанії не мали й краплі щирості, окрім бажання порятунку, уникнення осуду й суду – того, що в інших країнах Центрально-Східної Європи згодом назвали люстрацією, яка, на відміну від цинічних кагебістських “засуджень” політичних репресій та “реабілітацій”, сприяла реальному подоланню наслідків тоталітаризму та становленню демократії.