Плагіат від двох політиків і одного професора

У переддень Дня злуки на П'ятому каналі "засвітився" депутат Верховної Ради України Володимир Зубанов, який відрапортував ведучому Роману Чайці, що й собі долучився до великої справи єднання України, ініціювавши із Анатолієм Толстоуховим загальнонаціональний патріотичний проект "Україна: історія великого народу".

Задумано цей проект із неабияким розмахом - як зазначається на персональному сайті А. Толстоухова, він має своєю метою не тільки популяризацію національної історії, а й формування самосвідомості українців та "розкриття всіх сторінок" нашої минувшини.

Утім, наразі ці амбіції помітно випереджають "інтелектуальне забезпечення" проекту.

Нам уже доводилося писати про таку його складову як серія "Україна: Хронологія розвитку", що створюється із прицілом на Державну премію (див. "Пацюк-потвора" як дзеркало української історії). Нескладно переконатися, що й так звана науково-популярна серія розкриває радше нехлюйство сучасних українців, аніж "історію великого народу".

За приклад візьмемо випущену наприкінці 2009 р. книжку Віктора Горобця "Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни", що має аж три копірайти: В.О. Зубанова й А.В. Толстоухова, самого автора та, нарешті, керованого В.В. Зубановою київського видавництва "Кріон".

Видання "представляє історію України на одному з найбільш драматичних і переломних етапів її розвитку", а заразом тішить око яскраво-червоними палітурками й сотнями кольорових ілюстрацій.

Щоправда, ці барви дещо тьмяніють, коли вже на самому початку, у бібліографічному описі книги, її назва виглядає трохи інакше: "Україна: люблінська унія...". Погодьтесь: навіть за нинішніх, украй специфічних, часів непросто знайти столичних видавців, нездатних грамотно надрукувати назву свого дітища.

Але це, звісно, дрібниці - значно більше дивує те, що, двічі згадуючи у передмові про "доленосну" та "вікопомну" Люблінську унію, автор книги (між іншим, репрезентований як відомий історик, доктор наук, професор і заслужений діяч науки і техніки України) обидва рази датує цю подію не 1569, а 1659 р.!

Ще одним неприємним сюрпризом є те, що перша сторінка "України: Люблінської унії..." (далі: "Унії") відтворює початок  книжки І. Савельєвої та А. Полєтаєва "История и время: В поисках утраченного" (М.: Языки русской культуры, 1997): бачимо ту саму гравюру Пітера Брейгеля "Тріумф Часу" й той-таки глибокодумний коментар до неї (щоправда, дещо скорочений і спотворений перекладом на українську - скажімо, Брейгеля чомусь звано Петером).

Коли ж з'ясовується, що назва першого розділу книги ("Різні пагони спільного давньоруського стовбура") практично збігається з назвою одного з розділів відомого підручника Наталії Яковенко ("Несхожі пагони руського стовбура"), інтерес до читання "Унії" зникає сам собою.

А, втім, зупинимося на списку книжок, які правили видавництву "Кріон" і В. Горобцю за джерело ілюстрацій (с. 200-201). Усупереч правилам, невідомим хіба дошкільнятам, його укладено не за алфавітом: за "Яковенко" йде "Разін", за "Пам'ятками літератури" - "Гошко".

При цьому ані з книги Тетяни Гошко "Нариси з історії магдебурзького права в Україні", ані з низки інших видань, згаданих у списку, до "Унії" насправді не потрапила жодна ілюстрація (власне, автор, найвірогідніше, навіть не бачив деяких книжок, бо сама якість їхнього друку виключає можливість їх використання).  

Водночас у списку джерел бракує, наприклад, енциклопедії "Вялікае княства Літоўскае" (Мінск, 2007), з якої (чи, власне, з її першого тому) видавцями "Унії" взято не менше семи десятків ілюстрацій.

При цьому, патраючи мінську енциклопедію, видавці "Унії" скопіювали не тільки поодинокі світлини та малюнки, а й їх комбінації, які юридичною мовою звуться "підбором ілюстрацій". Це, як відомо, вважається прямим порушенням авторського права.

Однак у "Кріоні" ним нехтують і в більш експліцитний спосіб - наприклад, зухвало "позичаючи" оригінальні фотознімки з чудово ілюстрованої книги "Україна: Литовська доба. 1320-1569" (Київ: Балтія-Друк, 2008), назву якої, звісно, не варто вишукувати у тому-таки списку джерел "Унії".

Видавці „України..." прямо застерігали, що жодна частина їхньої праці не може бути відтворена без письмового дозволу власників авторських прав. Для "Кріону" це застереження є пустим звуком: аж надто принадливими виявилися знімки архівних документів або, скажімо, давніх монет (до речі, захищених окремим копірайтом їх дослідників).

Стор. 4 і 59 - одна й та ж ілюстрація Любліна

Та чи пішла така "всеїдність" на користь книзі? Аж ніяк. Механічне копіювання "картинок" із різних джерел обернулося в "Унії" їх дублюванням, та ще й з різними підписами (порівн., наприклад, сс. 4 і 59, 47 і 71, 84 і 100).

Стор. 84 і 100. Один і той же Литовський статут

Вагомим додатком до цього є анекдотична колізія, зафіксована на с. 160: автор не тільки "не впізнає" гравюру зі с. 108 ("Битву з татарами" з праці Матвія Мєховського), а й, подаючи її вдруге, повертає на 90°.

"Битва з татарами" №1. Класичний варіант

Так постає видовище не для слабкодухих: закуті у залізо кінні польські рицарі, попадавши на спини, вхитряються тримати на своїх списах нападників-кочовиків!

І варіант №2 - гусари лежать на спинах, тримаючи татар на списах над собою :)

Ще більше вражає "шлюбна монета Владислава IV" зі с. 70. І справа тут не лише у некоректності термінології. Просто на цій "монеті" (насправді - медалі), нібито викарбуваній з нагоди одруження володаря Речі Посполитої, зображено голого здорованя, котрий заніс сукувату палицю над триголовою почварою, яку міцно тримає на шворці.

"Шлюбна монета Владислава IV" із книжки Горобця (с.70)

Подана В. Горобцем інтерпретація цього сюжету, без сумніву, виказує у ньому людину з неабияким досвідом сімейного життя, але, на жаль, не відповідає дійсності. Не треба мати спеціальних знань, аби прочитати на "шлюбній монеті" ім'я Геркулеса; тож йдеться про доволі прозору алегорію Владиславових тріумфів над ворогами, що їх уособлює триголовий Цербер.

Ліворуч - медаль із Геркулесом у чіткішій версії, праворуч - СПРАВЖНЯ медаль, викарбувана з нагоди одруження короля (подаю за виданням: Lietuva medaliuose. – Vilnius, 1998)

Утім, немає чому дивуватись, як у наукові редактори професорської праці записано ... дівчину-верстальницю. Для "Кріону" це вже, здається, стає недоброю традицією - працюючи за принципом "сам собі режисер", прикриватися фантазійними "авторитетами".

За приклад може правити четвертий том згаданої вище серії "Україна: Хронологія розвитку" - справжня, як вдатись до Шекспірового вислову, "комедія помилок", нібито санкціонована поважною редколегією із числа співробітників Інституту історії України НАНУ. (Задля цікавості можна зазирнути, скажімо, на с. 263, де знаменита Лоївська битва подається під двома різними датами - 21 серпня й 30 липня 1649 р.; при цьому насправді вона відбулася 31 липня).

Не приховуватиму, що я й сама потерпіла від специфічного розуміння "Кріоном" видавничої етики. Одначе це - предмет окремої розмови; наразі ж лише зауважу реакцію на дзвінок до редакції стосовно використання моїх матеріалів.

Пані, котра взяла слухавку, удаючи щире здивування, парирувала: "Які у вас можуть бути претензії? Хіба ми влізли до вашого помешкання й щось із нього вкрали?"

Очевидно, що з таким розумінням авторського права на нас чекає ще не один сюрприз від "Кріону". Але кого він здивує у країні з режимом, що зветься клептократією?...

Декілька прикладів „позичання" ілюстрацій з книжок „Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя" (Т. 1. - Мінск, 2007) та „Україна: Литовська доба. 1320-1569" (К., 2008):

Ілюстрація з "України..."

Сторінка з "Вялікага княства..."

Їдемо далі. Сторінка з "України..."

Сторінка з "Вялікага княства...":

 І сторінка з книги Горобця-Зубанова-Толстоухова:

.