Сатанів - маленький Кам'янець-Подільський. І навіть більше

В Україні достобіса населених пунктів із оригінальними назвами. Але містечко Сатанів, що на самому заході Хмельницької області, має чи не найколоритніший топонім. Це ж треба було таке придумати - назвати своє поселення на честь головного ворога людського!

В лютому, коли зима вже почає набридати, час згадати про сонячне літо. "Історична Правда" запрошує вас у прогулянку липневим Сатановим - містечком у Хмельницькій області на лівому березі Збруча, яке за кількістю історичних пам'яток поступається хіба що "брендовому" Кам'янцю-Подільському.

"Місто Сатани" та його мешканці

Хоча, є версія, що нечистий тут ні до чого. Наприклад, відомий історик та краєзнавець ХІХ століття Юхим Сіцінський знайшов тут "римський слід". Мовляв, після захоплення Дакії легіони імператора Траяна на чолі з полководцем Тонілієм дійшли аж до цих місць.

Тут відбулася військова рада, на якій Тонілій запитав у своїх легіонерів: "Sat an non?" (годі, мовляв, чи чвалаєм далі?). Легіонери, яким вже давно остогиділо воювати з осоружними варварами, зрозуміло, залементували "Sat!"

"Sat"" так "Sat!"... Зупинилися тут римляни. А на кордоні завойованих земель насипали довжелезного вала і назвали його на честь імператора. Місце ж, де відбулася нарада, назвали "Satannon"...

Сьогодні ця версія не витримує жодної критики - римлян тут ніколи не було, а древній Троянів вал, що проходить повз Сатанів, набагато давніший і носить він ім'я не римського імператора ТрАяна, а міфічного предка усіх слов'ян ТрОяна (того самого, про якого згадано у "Слові про Ігорів похід": "Були віки Троянові..."

Місцеві ж запевняють, що містом Сатани їх містечко обізвали чи то турки, чи то татари, котрі так і не зуміли взяти його могутні укріплення.

Є ще й язичницька версія. Справа в тому, що до самої середини XIII століття тут зберігався останній острівець прадавньої віри. Священні міста язичників були знищені тільки під час нашестя орд Батия, а таємні обряди слов'янським богам в цих місцях здійснювалися аж до XV-XVII століть! Церква ж все пов'язане зі старими божествами оголосила сатанинським.

Збручанський ідол - Святовит. Триметровий чотиригранний стовп. Кожна грань поганського божества розділена на три частини - небо, земля, потойбіччя. Фото: ua.wikipedia.org

Звідси, мовляв, і назва міста, що розкинулося ледве чи не в самому серці не підкореної ані князями, ані привезеними Володимиром священниками "республіки" волхвів. Сьогодні про це нагадують лишень порослі лісом могутні вали священних городищ. Та ще знаменитий "Збручанський ідол" - піднятий з дна Збруча трохи нижче Сатанова...

Волхви, котрі повтікали з Києва не даремно облаштувалися у цій місцевості. Довколишні гори рясніють цілющими джерелами, біля яких ще з часів ледь не мідного віку зводилися городища-святилища.

У 1965 році при бурінні розвідувальної свердловини геологи натрапили на величезне родовище мінералки, що за своїми показниками навіть перевищувала знамениту трускавецьку "Нафтусю".

Пізніше поряд побудували навіть декілька санаторіїв, хоч величезні запаси води, помножені на чисте повітря, майже незайману природу і велику кількість визначних історичних пам'яток дають можливість створити курорт світового рівня.

Та повернімося до Сатанова. Не зважаючи на зловісну назву, селище це досить симпатичне і на пекло аж ніяк не схоже. Є у ньому щось невловиме від курортних містечок Кримського Південнобережжя - чи то вузенькі вулички, що стрімко збігають до Збруча, чи то складені з вапнякових брил огорожі, чи то червона черепиця дахів...

Правда, на відміну від Гурзуфу, чи там Ялти, тут немає натовпів розморених сонцем курортників. Сонце є, а от людей - катма. Пустка.

Торгівельна точка в центрі Сатанова. Це та інші фото - автора

Сатанівськими вуличками можна проблукати добру чверть години не зустрівши хоч якого перехожого. Абсолютно порожня навіть центральна Ринкова площа. Якщо ж зустрінеться хто молодого віку, то, найімовірніше, це буде якийсь заїжджий турист, котрий оглядає місцеві старожитності.

А подивитися у Сатанові є на що!

Перша згадка про Сатанів в історичних документах датується 1404 роком, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) подарував його разом з навколишніми селами шляхтичу Петру Шафранцю. В 1443 році Сатанів набув статус містечка, а за рік - в 1444-му - отримав Магдебурське право.

Свого часу сатанівські укріплення мало чим поступалися кам'янецьким. Але 1831 городяни активно підтримали Польське повстання. Після облоги та кривавого штурму царські війська захопили місто, а щоб мешканцям "впрєдь нє павадно било бунтовать" вали, що оперізували Сатанів, зрили. Мури та оборонні вежі розібрали.

Лише головну браму, колишній гордий символ незалежності та вольності міста, карателі залишили неушкодженою. Мабуть, аби покепкувати над городянами. Бо яка користь з неприступної могутньої брами, коли довкола немає мурів?

Міська брама часів Речі Посполитої

Ця, збудована ще XV століття брама, стоїть й досі, до того ж майже у первісному стані. Крім Сатанова, в Україні лише лічені населені пункти зберегли свої прадавні міські ворота. Навіть столичний Київ може похвалитися хіба що сумнівною реконструкцією Золотих воріт та огидним макетом Лядської брами.

Наразі дорога, що веде до міста, проходить біля стін колишньої твердині - арочний проїзд, через який колись урочисто в'їздили до Сатанова славетний гетьман Богдан Хмельницький, російський цар Петро І, полководець Олександр Суворов та інші, замурували ще десь усередині ХІХ століття.

Тоді ж вежу (а стоїть вона за якихось 20-30 метрів від Збруча) пристосували під прикордонну заставу. Ця застава проіснувала аж до "золотого вересня" 1939 року, коли Збруч нарешті перестав бути кордоном.

Аби відчути подих часу, варто зазирнути її досередини.

Сталактити у брамі

Тут найбільше вражають не потужні стіни, вузькі бійниці та інша старофортечна екзотика (цього добра вистачає у будь-якому давньому замку), а кам'яні бурульки сталактитів, що звисають з почорнілого склепіння.

Крім того, варто зазирнути й до кімнати сторожі - там зберігся навіть камін, біля якого колись довгими зимовими ночами грілися вартові.

Сьогодні, замість чисельної колись залоги, ворота міста стереже лише одна людина.

Останній вартовий

Ще донедавна головна міська реліквія мала досить занедбаний вигляд - довкола все було поросло височенними бур'янами та завалено сміттям, вцілілий другий ярус вежі був так порослий деревами та кущами, що нагадував ліс, а перший ярус місцеві мешканці взагалі перетворили на звичайнісіньке звалище...

Наразі від усього цього не залишилося й сліду. Привів браму до пуття її останній вартовий - 50-річний В'ячеслав Косик. Ба більше, поряд, у старовинному двоповерховому будиночку, збудованому ще за царату як казарми для прикордонників, він створює приватний музей історії Сатанова.

Ліворуч - міська брама Сатанова, праворуч вище - синагога, вона ж гарматна батарея. Малюнок XIX сторіччя білоруса Наполеона Орди.

Хоча ремонт в колишніх казармах триває, в музей вже перенесено перші експонати - старовині меблі, ковані скрині та інша "великогабаритка". Встановлено й частину стендів та вітрин (поки що без експонатів).

В одному з казармених закапелків майже змонтована композиція "печера первісної людини". Місцевий художник Леонід Рудюк виліпив сімейство неардентальців (у повен зріст), котре гріється біля вогню.

Печера, правда, ще не зовсім готова, тож поки не вирішене "квартирне питання", первісні люди тимчасово мешкають під шматками целофану просто посеред коридору.

Хоче пан Михайло облаштувати під музей і міську браму. "Звичайно, каже він, - пам'ятку історії чіпати мені ніхто не дозволить. Там треба проводити професійну реставрацію. А це вже мільйони, де у мене такі гроші? Але у проїзді можна виставити кам'яні жорна, колеса від возів,пам'ятники радянської доби та інше".

Два таких експонати, фарбовані "сєрєбрянкою" бюсти Горького та Калініна вже вже стоять під стіною.

Хранитель брами В'ячеслав Косик

В'ячеслав Косик також детальніше розказав історію брами. Звели її ще ХVI століття. Але під час війни з турками вона сильно постраждала. Тож на початку ХVІІІ століття було проведено її капітальну реконструкцію. Про що свідчить напис латиною на її фасаді:

"Адам Микола з Гранова Сєнявський, власник Шклона і Міши, каштелян краківський, найвищий поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки раз захищав грудьми.

Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Польщі, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли закрити перед ворогами.

Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724

Годі й казати. Непогані були "піарники" у Сєнявського. Красиво ж бо як написано: "Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі..."

"Я з дитинства цікавився історією, - каже пан В'ячеслав, - у такому давньому місті дуже важко нею не цікавитися. Адже історія оточує нас завжди і всюди. От, навіть коли ми здавали металолом піонерами... Подлубавшись на шкільному дворі в купі залізяччя, без проблем можна було знайти з десяток чавунних гарматних ядер. Ці ядра нікого навіть не дивували - тоді їх всюди повно було.

Не знаю зараз, чиї вони та якого часу. Бо у нас багато було боїв. І коли татари налітали, і коли в 1653 році Хмельницький замок брав (а от до міста городяни його впустили без бою) і, як у 1679 війська султана Магомета IV захопили Сатанів... Тоді турки, розлючені, що наші так вперто оборонялися, вирізали чи не всіх мешканців... Та й у 1831, під час повстання поляків, тут теж немало постріляли..."

Сатанівський водяний млин - виглядає буденно, але теж старовинний

Хоч "вартовий брами" колекціонував старожитності з самого дитинства, зародком музейної експозиції, з якого все й почалося стали реліквії діда: "Мій дід Михайло героїчно воював у першу світову. Після нього залишилися чисельні, ще царські, нагороди, документи та дуже цікаві фотографії часів імперіалістичної. А у Вітчизняну війну дід Михайло вже партизанив..."

Крім музею, в відремонтованих спорудах колишньої прикордонної застави В'ячеслав Миколайович облаштовує ще й невеличкий готель та ресторанчик. "Хочу облаштувати комплекс для "зеленого туризму", - розповідає він, - щоб люди мали змогу приїхати до нас, подивитись на все, музей оглянути, переночувати, повечеряти та й 100 грам випити".

Відкрити і музей і готельчик пан Михайло планує цього літа. "Хотів раніше, але поки роботи прийшлося заморозити. Бо перш ніж все це принесе хоч який прибуток - треба вкласти чимало грошей. А їх треба заробити. Тож наразі допомагаю київським інвесторам зводити оздоровчий комплекс. Збудую їм - потім своїм займуся..."

Сатанівський млин

За якусь півсотню метрів від міської брами стоїть найсправжнісінький (звичайно ж, теж старовинний) водяний млин. До того ж діючий! А це, у наші часи, вже само по собі дивовижа.

На превеликий жаль, цього дня він не працював. Зерно старого врожаю вже давно змоли, а новий ще не збирали - тож йшли профілактичні роботи. Мельники якраз обідали. В комірчині на столі (теж антикварному) стояла скворідка (сучасна) з апетитною яєчнею та пляшка з мінералкою - своєю власною, сатанівською. До речі, вона входить до десятки найцілющих вод Європи!

Зауважу, що в пляшці таки дійсно була мінералка. "Щось міцніше буде, коли роботу закінчимо, - сміються мельники, - зараз поки ще зарано, хоча запас є, показують пальцем на шафу (теж антикварну)".

За головного на млині 29-річний Володимир Чорний. Рідкісної професії водяного мельника він навчався на цьому ж таки млині, бо навчальних закладів де вчать такому в Україні немає. "Зараз мало роботи, - каже він, - ось, доки урожай не зібрали поки оборудованіє підтягуємо, а потім вже буде запарка".

Володимир Чорний всередині свого господарства

Збіжжя на млин везуть з усіх навколишніх сіл і навіть з-за Збруча з Тернопільської області:

"Там у нас конкуренти були. За двадцять метрів, на сусідньому рукаві Збруча з "польської" сторони теж водяний млин стоїть. Но на початку 90-х його на елєктрічество перевели. Тоді воно дешеве було. А потім елєктрічество подорожчало. Молоти стало дорого. А за ті роки, коли турбіни не працювали їх так мулякою затягло, що й не відкопаєш. Тож западенський млин вже років п'ять, як не працює..."

А от від питання про заробітки хлопці ухилилися: "Все залежить від обсягу роботи. Але на хліб вистачає. Правда без масла, але з ковбасою", - віджартувалися вони.

Прошу показати млина. Хлопці залюбки погоджуються провести невелику екскурсію.

"Ех, не те тепер оборудованіє, - зітхає Володимир, - старі мельникА розповідають, що до початку 60-х років тут австрійські машини стояли. Вони давали таку тонку муку, що вона геть вся йшла на експорт, а в Сатанові її ніхто й не бачив. А потім їх кудись вивезли, а навзамін поставили совєцькі".

В одній з кімнат стоять залишки чималого електрогенератора та майже ціла щитова - з датчиками, рубильниками та малюнком страшнуватого черепа з блискавкою. У повоєнні роки тут ще була й електростанція, що забезпечувала жителів струмом: "на кожну хату дозволялася лише одна лампочка" - пояснює мельник.

Склепіння переходу біля монастиря. Десь тут починаються печери, якими в дитинстві блукав мельник

Як відомо з легенд, водяний млин, це улюблена штаб-квартира для всякого роду водяників, русалок та іншої чортівні. А що має бути на САТАНІВСЬКОМУ млині - годі й уявити. На запитання про це хлопці лише розсміялися: "Ви нас бачили? Та тут вся нечисть розбіжиться хто куда..."

Тут, до речі було почуто ще одну версію походження назви "Сатанів":

"Ото коли турки увірвалися наше місто, - розповів мельник Юрій Кошалко, - то дуже здивувалися. Жителів у ньому вони зовсім не знайшли. Нікого! От вони й подумали, що їх Сатана забрав. Насправді всі жителі втікли через підземні ходи. У нас їх багато.

Є даже такі, що возом проїхати можна. Є даже підземелля у три етажі. Сам бачив! Пацаном з друзями лазили у підземний хід монастиря. Довго йшли... Так в одному місці чутно, як над головами Збруч тече! А раніше ходи були до самого Кам'янця-Подільського і даже Хотинської крєпості..."

Православний "рабин"

Поряд з брамою височіє ще одна давня споруда Сатанова. Такі ж товстелезні стіни, порослі мохом та лишайниками камені, вузькі гарматні та мушкетні бійниці. Але це зовсім не одна з вцілілих міських оборонних веж, як можна подумати з першого погляду. Це - ...синагога.

Те, що вона нагадує мініатюрний замок, на Поділлі, яке свого часу було прикордонною територією між Речю Посполитою та Оттоманською Портою, не дививина. Тоді багато культових споруд мали ще й оборонну функцію.

Синагога, вона ж артилерійська батарея

За якихось три десятка кілометрів, в сусідньому Ярмолинецькому районі, в селі Сутківці стоїть подібна православна церква-фортеця (вона навіть потрапила в шкільні підручники з історії).

В старі часи, встановлена на вершині пагорба, синагога домінувала над прилеглою територією і на її даху було встановлено гарматну батарею (вона утримувалася коштом єврейської громади). Це був один із найголовніших вузлів міської оборони.

До речі, на місцевому єврейському цвинтарі (про нього нижче) збереглося німе свідчення тих давніх боїв. На одному з надгробків XVIІ ст. значиться, що похований загинув під час бою з "тугаримами" (тобто татарами) на стінах міста.

Точна дата побудови синагоги достеменно не відома. За однією версією, це 1514 рік, за іншою - 1532... В будь-якому випадку це одна з найстаріших подібних споруд у всій Східній Європі.

1754 року було проведено її генеральну реконструкцію - про це сповіщає напис над дверима. Тоді ж було зроблено новий "арон-кодеш". Це така спеціальна шафа для збереження сувоїв Тори.

Всередині синагоги

У повоєнні роки в синагозі облаштували зерносховище. Від значних перепадів вологості штукатурка, розписана яскравим рослинним орнаментом та знаками зодіаку, геть уся облетіла. А от "арон-кодеш" - найсвятіше місце давнього Божого дому - зберегся майже в первісній красі. Хіба що фарба трішки облізла.

Цікава символіка "арон-кодешу" - корона наверху символізує Господа, леви внизу - єврейський народ, колони - нагадування про зруйнований Єрусалимський Храм...

Наразі в Сатанові, що свого часу був "єврейською столицею" всього Поділля та Волині (тут містився кагал - правління іудейської общини) не залишилося жодного єврея. Майже вся місцева громада була знищена німцями в часи Другої Світової. Ті, хто вцілів, або померли, або виїхали.

Сьогодні за єврейською святинею доглядає 62-літній пенсіонер Борис Андрійович Слободнюк. Його хата стоїть якраз навпроти.

Заходимо до Бориса Андрійовича, аби він відкрив двері. Поки він вовтузиться з замком, запитую, чому це він поклав на себе нелегкі обов'язки догляду за такою чималою спорудою, які ж до того ніяк не оплачуються.

"Та соромно і стидно стало, - каже він. - Такий унікальний пам'ятник, а користі людям ніякої. Купа людей приїздить подивитися, а тут бур'яни, мусору повно... Стидно за Сатанів. А яке ж гарне сооруженіє. Святиня яка... Колись же його люди робили...".

Борис Слободнюк на каменях, з яких читали Тору

Пану Борису довелося чимало попрацювати. Лише одного сміття було винесено декілька самоскидів (в закинутій синагозі стихійно виникло звалище). Та й регулярно викошувати майже з пів-гектару прилеглих пустирів від заростів лободи та кропиви теж справа не легка.

"Тут би ще каміння куди повивозити, але у мене сил його тягати нема, - жаліється він. - Мене хватило лише під стіни йог скласти", - Борис Андрійович показує рукою на складені під стінами чималі купи.

"А ці камені чому не прибрали?" - як раз посеред залу лежить кілька каменюк. "Та це так треба, - відповідає він. - Вони позначають місце, де колись стояла кафедра, з якої читали Тору. Один старий єврей, котрий приїздив сюди аж з самого Єрусалиму, казав мені, що тут найвища енергетика. Він сказав, якщо на цьому місці постояти щодня (Борис Андрійович стає на камені) та подумати про Бога, то житимеш довго і ніякі болєзні тебе не візьмуть".

Тут пан Слободянюк розповів про ще одну причину, чому він вирішив доглядати синагогу. "В остані годи у мене дружина тяжко хворіла. Думав, що якщо доглядатиму за Божим домом, Господь допоможе мені врятувати жінку... Але вона померла... Та я не жалію, що взявся за цю справу. Вірю, що там їй моя праця воздасться..."

В тому, що будучи православним, він доглядає за єврейською синагогою, Борис Андрійович протиріччя не бачить: "У будь-якому разі тут молилися та славили Бога, а він для всіх один. Та й батюшка наш каже, що я добру справу роблю..."

Синагога. Хід на дах

По вузенькому проходу, прокладеному в товщі двометрової стіни підіймаємося на дах. Хоч останнім часом тут ходили нечасто, за сторіччя східці вичовгані настільки, що кожна нагадує перевернутий на бік півмісяць.

На даху вже виріс чималенький гайок. "Я хотів дерева вирубати - пояснює Борис Андрійович, - но спеціалісти сказали мені не займати. Бо потім коріння, яке проросло в склепіння струхлявіє і склепіння може завалитися".

Зазираємо у бійниці, з яких колись стирчали гармати. Дійсно місце для вогню дуже зручне. Можна вести обстріл всі підступи до Сатанова.

Варто згадати й легенду, яку місцеві мешканці розповідають про фортечну синагогу. Мовляв її і не будував ніхто. Ніби божественною силою її було перенесено із самого Єрусалиму та поховано під шаром землі. Почали одного разу люди копати горба і викопали синагогу.

Цікаво, що ця легенда один в один відповідає легенді про найстарішу в Східній Європі синагогу в Празі. Казку про розкопаного горба історики пояснюють давньою технологією будівництва, коли замість лісів довкола вже зведених стін насипали ґрунт, а після завершення робіт цю землю прибирали.

Приблизно такий вигляд (за винятком хат) відкривався синагогальним гармашам у, скажімо, XVII сторіччі

З Празькою синагогою Сатанівську поєднує й те, що підлога всередині теж набагато нижча рівня землі. Цьому є два пояснення.

Згідно з однією версією - тогочасні закони забороняли євреям будувати синагоги вище від християнських храмів. Тому, мовляв, хитрі євреї, аби збільшити внутрішній об'єм приміщення, опустили підлогу. За іншою версією, це зроблено, аби обстановка відповідала відомій молитві "з глибин землі до тебе звертаємося, Господи..."

А ще подейкують, що від синагоги до самого Єрусалима веде підземний хід. Хід таки є, але чи можна ним скористатися для нелегальної міграції на Близький Схід - невідомо. За якихось десять метрів він закінчується обвалом.

Прощаючись Борис Андрійович запитує, чи не можна домовитися, аби йому дали якусь довідку: "Тут майже не щотижня всякі приїдять, щоб висипати під синагогу з машини мусор. Я крик підіймаю, а вони мені: "а ти хто такий, чого права качаєш!?". От аби мені справку якусь, що я памятнік історії охраняю. Я б їм справку і показав. А так тяжело доводиться відбиватися".

Художній музей під відкритим небом

Між небом і селищем на високій горі розкидалося старовинний єврейський цвинтар. Це кладовище, без сумніву, можна поставити в один ряд зі знаменитими Личаківським і Байковим.

Найстаріші надгробки тут датуються першою половиною XVІ століття, а останні поховання було зроблено наприкінці 50-х років ХХ ст. Укриті мохом та лишайником врослі в землю могильні плити (на ідиш "мацеви") вражають. Особливо надгробки XVІІ ст.

Один із надгробків - орел клює зайця

На цей період припадає пік розквіту різблярского мистецтва. Кожній такій "мацеві" місце в художньому музеї - ажурне різьблення, складні орнаменти, витіюваті барельєфи. Така собі галерея різьбярського мистецтва під відкритим небом.

На кладовище регулярно приїздять наукові експедиції з Петербургського і Київського інститутів юдаїки, ба, навіть з самого Єрусалиму.

Дуже складна та цікава символіка зображень на надгробках. При чому дуже часто попадаються рельєфи з абсолютно "некошерними" тваринами. Наприклад орел, котрий клює зайця. Або ведмеді, що несуть зрізане гроно винограду.

Ведмеді з виноградом як символ Божого суду

Ніякого протиріччя в цьому немає. Орел та зайчик символізують страх Божий, ведмідь, традиційно зображувався на надгробках людей, котрі мали прізвище Дов чи Бер (ведмідь). Ведмеді з виноградом також і біблійний сюжет - виноград віднесений до чавила - символ Божого суду.

Цікаві надгробки з зображенням двоголових орлів. Таке зображення зустрічається виключно на могилах високоповажних людей, переважно рабинів.

Як та чому ці орли сюди "залетіли", та ще у XVІІ ст., коли й Московія, і Австрія (що мають за герб двоголового хижака) для сатанівських мешканців були ну дуже далеким закордонням - наразі невідомо.

Руїни на руїнах

З єврейського цвинтаря, що домінує над містом, відкривається чудова панорама на Сатанів. Найбільшим об'єктом міста є стара цукроварня - але навіть здалеку видно, що вона у занедбаному стані.

Цукроварню збудували ще ХІХ ст. на місці великого п'ятикутного феодального замку, зведеному магнатами Сєнявськими у XVІ ст.. До речі каміння та цегла з розібраних мурів та веж пішла на побудову заводу.

Цукроварня успішно і плідно працювала до другої половини 90-х років, даючи роботу більшій частині жителів містечка. А далі, на жаль, все відбулося за традиційним для сьогоднішньої України сценарієм. Як розповідають місцеві жителі, звідкільсь взялися нові власники, котрі взяли її "в управління".

Цукровий завод XIX-го сторіччя

Після чого певний час, не жаліючи обладнання, використовували її на повну потужність - гнали і гнали цукор, зовсім не турбуючись про якусь, профілактику та ремонт. А коли все почало валитися - набрали кредитів під заставу цукроварні та щезли. Банк, аби хоч як компенсувати втрати, порізав устаткування на металобрухт...

Не знаю наскільки це правда. Документів в руках не тримав. Так кажуть люди. Єдине про що можна 100% стверджувати - завод дійсно виглядає жалюгідно і не працює, а його цехи - як ті, що зведені в позаминулому сторіччі, так і в 60-70 роках ХХ ст. - нагадують руїни.

В нормальному стані збереглося, хіба що, колишнє заводоуправління. До речі, теж свого роду пам'ятник епохи. Воно прикрашене кахляними мозаїками з радянськими символами та фігурою чи то Прометея, чи то звільненого пролетаря, а, може, й радянської людини, котра злітає у височінь саджати на Марсі яблуні.

Від замка, на місці якого розташовані руїни цукроварні, залишилася лише західна стіна та три вежі. Як розповів 22-річний місцевий мешканець Михайло, найзагадковіша з них - Кругла. Вона стоїть посеред території замку.

Кругла вежа

"Замок був збудований Сєнявськими, - розповідає він, - але Кругла стояла ще до того. Її бійниці, навіть, пристосовані ще для стрільби з луків, а не вогнепальної зброї. Вчені датують споруду початком XІV ст. А от хто і чому її звів, частиною якого укріплення вона була - невідомо".

Замки Західної України з висоти пташиного польоту дивіться в розділі "Артефакти"

Михайло підробляє гідом та возить туристів по визначних та цікавих місцях свого селища.

Наразі його підопічні, спустившись від стін замку, далеко внизу прогулювались берегом Збруча. Як пояснив Михайло, це відпочивальники з розташованого під Сатановим санаторію "Товтри".

Залишки замкових укріплень над Збручем

Сьогодні цей, збудований ще у 70-ті роки великий санаторій, та ще з півдюжини санаторіїв та баз відпочинку поменше - єдине, що тримає Сатанів "на плаву".

Крім півтисячі "прямих" робочих місць оздоровниці дають роботу ще й багатьом торгівцям, власникам кав'ярень та ресторанчиків, та іншим місцевим, котрі привозять для продажу туристам фрукти, овочі, молочні продукти тощо.

Монастирські "піонери", привиди та жебраки

Розташований на околиці Сатанова Троїцький православний монастир мальовничо розкинувся на високій горі, що височіє над Збручем. Зовні він майже не відрізняється від сусіднього замку. Тільки крита оцинкованим залізом брамна вежа та абсолютно сучасні маківки на дзвіниці засвідчують, що це діючий об'єкт.

Пройшовши під склепінням брами, втрапляєш на монастирське подвір'я. Всередині все виглядає більш обжитим.

Монастирське подвір'я

Правда з усіх будівель вціліла тільки невеличка церква, що затишно розташувалася посеред зеленої галявини. Ніякого декору на ній, на жаль, не залишилося, але, судячи по загальним формам, вона є майже повним аналогом "п'ятигривневої" церкви з Суботова.

Час не пошкодував ані церкви, ні монастиря. Першими тут "приклали руку" австро-угорські війська, які 4 серпня 1914 року піддали його жорстокому артобстрілу. Але довершили руйнацію комуністи. Спочатку вони двічі закривали монастир. Але цього їм виявилося мало. У 60-х роках монастир перетворили на ...каменярню.

Було розібрано фортечні (товщиною понад 2 метри!) мури, що оперізували монастир, знято другий, та частково зруйновано перший поверх центрального корпусу, зруйновано верхні яруси та дуже красивий барочний портал брамної вежі. Видобуте каміння пішло на будівництво ...корівників.

Дзвіниця - одне з небагатьох, що лишилося від монастиря

На відміну від "вавілонського стовпотворіння" Печерської Лаври, з її натовпами туристів, професійних жебраків, продавцями сувенірів та "іконними лавками", де всі - від торашів до ченців тягнуться до твоєї кишені, Свято-Троїцький монастир уразив умиротвореністю та тишею, що порушувалася тільки пташиним щебетом так цвиканням коників у високій траві.

Сьогодні ченців в монастирі немає, господарює лишень 42-х річний священик отець Володимир. Час був неурочний, до служби ще далеко і він гостинно погодився показати своє господарство.

Монастир з'явився у часи Батиєвої навали. Його першими мешканцями стали печерські монахи, котрі втікли з роззореного Києва. Як і годиться всякому поважаючому себе монастирю, спочатку він був печерним. Печери ці збереглася й досі.

Спускаємося хиткими сходами. Вхід у печери - біля підніжжя скелі, на якій стоїть монастир. Зі спекотного літнього дня пірнаємо в холодну вологу імлу. Всередині - дві крихітні келії з кам'яними лежаками і приміщення, в якому була підземна церква.

На відміну від лаврських (копаних) печер, сатанівські природні, лише ледь-ледь підправлені людською рукою.

Вхід у печери

Під головним корпусом теж чималі підземелля (а то!). Цілий лабіринт переходів, таємничі зали та каземати.

"Взагалі, - говорить отець Володимир, - за народними переказах ці підземелля були набагато більшими, але під час повстання під керівництвом полковника Шпака, що спалахнуло на Поділлі в 1703 році, поляки перетворили монастир на катівню. Багато козаків тут було замуровано живцем. Пізніше проходи в ту частину були засипані землею і де вони - наразі ніхто не знає".

Після цієї моторошної історії захотілося швиденько на сонце... Але козаки були не єдиними жертвами цього місця.

З 1707 по 1799 роки обитель належала уніатському чернечому ордену св. Василя. Наприкінці XVIII століття з'їзд представників ордену вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув'язнення ченців, засуджених церковним судом до поховання живцем.

З метою "технічної підготовки" в 1775-1777 роках навіть була проведена спеціальна реконструкція.

Першим і останнім з похованих живцем був такий собі Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівати як небіжчика, а потім замурували. Їжу йому подавали через спеціальне віконце... Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає по напівзруйнованих коридорах... Не хотілося б опинитися тут вночі!

Панорама з єврейського цвинтаря на Сатанів. Внизу видно міську браму й синагогу

Крім печер та казематів, у монастирі є ще й підземний хід, що веде з монастирської гори на протилежний берег Збруча. Його використовували на "всякий пожежний", щоб у випадку чого можна було утікти в навколишні ліси.

Траплялися в монастирі й кумедні історії. В 1711 році, повертаючись з провального Прутського походу, монастир відвідав російський імператор Петро I. Сподіваючись перетягти в унію царя московитів, для бесіди з Петром василіани відрядили найкращого проповідника ордену - ієромонаха Йосипа Чижевського.

Та цареві було глибоко чхати на питання віри - він, у суто російській традиції, розглядав Церкву виключно як один з інструментів своєї влади. І не більше.

Тож під час гарячої проповіді Чижевського Петро відверто нудьгував. Аби повеселити патрона, царський блазень підкрався до Чижевськогоі і одним помахом гострих ножиць вправно (мабуть, до того натренувався на боярах) відрізав тому довгу пещену бороду. Аби якось утішити нещасного проповідника з відрізаним іміджем, цар відсипав йому жменю золотих.

Вихідцем з Свято-Троїцького монастиря є відомий просвітник Арсентій Сатанівський - під час церковної реформи за дорученням патріарха Никона, він керував виправленням богослужебних книг, по яких досі ведеться служба у всіх православних храмах.

Панорама на міські укріплення Сатанова з протилежного, "тернопільського" берега Збруча

Крім "страшилок" і пригоди з бородою, Свято-Троїцький монастир відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими прибамбасами.

По теплу цеховики розповзалися по містах і селам Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування до цеху потрібно було 6 років походити в "учнях", а потім ще і здати досить складний іспит.

Цеховий жебрак мусив уміти грати на різноманітних музичних інструментах, знати безліч пісень та дум тощо. Завивання на тему "ми люді нє мєстниє..." тут не проходили. Жебраки чесно ЗАРОБЛЯЛИ свій хліб.

Як уже сказано вище, в монастирі поки що ченців нема. Зате є свої "піонери". Тут діє дитячий оздоровчий табір. Керує ним дружина отця Володимира матінка Лариса. Зауважу як експерт у цій галузі, справляється вона не гірше гарної професійної вожатої (це видно одразу). Разом з нею "вожатить" 25-річний семінарист із Старо-Костянтинова Андрій Скалка.

На жаль, саме у цей час був роз'їзд з одночасним заїздом нової зміни. Хто працював у дитячих таборах - знає цей момент, по напруженості рівний пожежі та землетрусу з цунамі, разом узятими. Тож докладно поговорити ні з дітьми, ні з дорослими можливості не було. Зате вдалося з'ясувати, чи хороший цей табір.

Є вірній і надзвичайно точний показник "крутості" табору - те, як від'їздять діти. Якщо вони радісні та веселі - табір був препоганий. Нехай у ньому й високі та комфортні корпуси, всі зручності і харчування, як у найкращих ресторанах. А от коли діти плачуть біля автобусів... Подібне масове рюмсання та сльози доводилося спостерігати хіба що в "Артеці".

***

Одразу під монастирською горою знаходиться комплекс оздоровниць, серед яких вже згадані "Товтри". Курортники - теж належать до пастви отця Володимира. "Людина, - каже він, - складається з двох частин - духовної та тілесної. Там внизу, в санаторіях, лікують тіло, а для того аби зцілити душу - вони піднімаються до нас..."

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.