Українці, які створили імперію. Частина 1 - ідеолог Прокопович

Зрештою, в ті часи імперія була прогресивною формою розвитку суспільства. А коли вона перестала задовольняти українців, вони її розвалили. :) Як потім і Радянський Союз.

"Історична Правда" пропонує трилогію про українців, які стояли біля керма імперії у XVII-XVIII сторіччях. Хто хоче подискутувати, просимо у коменти.

В 1862 році у Новгороді спорудили монумент на честь тисячоліття Росії. За відправну точку взяли дату легендарного запрошення варягів на Русь. На фризі розташували горельєфи 109 історичних персон, які на думку авторів, внесли найбільший вклад в створення могутньої Російської держави.

Те, що там з'явилися фігури київських князів, постаті Костянтина Острозького чи Богдана Хмельницького, залишимо на совісті проектантів. Ці персони дуже б здивувалися, якби дізнались, що все життя вони виявляється будували єдину та неділиму Росію.

Але є серед цих героїв троє наших земляків, які справді доклали руку до створення Російської імперії і заслужено несуть вахту на цьому монументі. Це псковський і новгородський митрополит Феофан Прокопович, статс-секретар Катерини ІІ-ої та імперський канцлер Олександр Безбородько, дипломат і міністр внутрішніх справ, особистий друг Олександра І-го Віктор Кочубей.

Першого і останнього розділяє майже століття. Кожен з них знаменує окремий етап в розвитку імперії. Прокопович - становлення, Безбородько - експансію, Кочубей - пік могутності і початок занепаду. Їх діяльність доводить - українці в складі поліетнічної еліти творили Російську імперію.

Сьогодні наш герой - Феофан Прокопович. Він обґрунтував реформи Петра І, остаточно націоналізував церкву, звів на престол імператрицю Катерину І та Анну Іоанівну, а під кінець життя перетворився на інквізитора, розгорнувши справжнє „полювання на відьом" серед своїх опонентів.

Українізація Московської церкви

Розпочавши свої реформи, Петро І залишився без підтримки російського духовенства. Місцевим ієрархам видавались аж надто підозрілим засилля іноземців, гоління борід та протестантські замашки царя.

Але відмовитись від православ'я як головного ідеологічного стрижня держави монарх не міг. Тому він почав процес вестернізації духовенства, спираючись на людей, які пройшли горнило західної духовної освіти, але в той же час залишились вірними православним канонам.

Невільно Петро І запустив механізм українізації церкви, закликавши в Росію українське та білоруське духовенство (в основному випускників Києво-Могилянської академії).

В результаті до середини XVIII ст. імперською церквою в більшості керували українці. Зі 127 архієреїв, які в 1700-1762 рр. займали російські кафедри, 70 були українцями, 47 - росіянами, решта - представниками інших національностей.

В жовтні 1700 р. помирає патріарх Адріан. Цар не дозволяє обрати нового церковного очільника, натомість призначає місцеблюстителем патріаршого престолу українця Стефана Яворського (до речі, галичанина за походженням).

Разом із єпископським так званим Освященним собором Яворський керує церквою. Але йому дістається лише куце охвістя влади. Управління церковним майном зосереджується в Монастирському приказі - державній, а не церковній інституції.

В результаті основними гніздами опозиції стають монастирі. В боротьбі з ними влада навіть забороняє монахам тримати в келії перо та папір.

Тим часом цар задумує бюрократизувати церкву. На центральному рівні державного управління він будує систему колегій (попередники міністерств). На його думку, така ж колегія має управляти й духовними справами. Але тут Яворський йому не помічник.

Уродженець Яворова під Львовом Стефан Яворський став де-факто Московським патріархом (де-юре він був тільки місцеблюститетелем). Після його смерті патріархії вже не було - залишився Синод

Стефан, мабуть, сам хотів стати патріархом, тому одержавлення церкви не входило в його плани. До того ж він обурився введенням в церковні суди цивільних наглядачів-фіскалів і публічно оголосив свою позицію в проповіді.

Скоро Яворський зблизився із прихильниками царевича Олексія (який був в опозиції до батька), і Петро зрозумів, що з цією духовною особою йому не по дорозі.

Тому цар наближає до себе двох людей, які де-факто стають головними в церковній ієрархії. Перший - випускник Могилянської академії Феодосій Яновський (керує духовними справами в Петербурзі).

Другий - ректор цієї академії, ігумен братського монастиря Феофан Прокопович.

Він народився в 1681 р. в Києві в родині купця. При народженні отримав ім'я Єлизар. Рано осиротів, але за допомогою свого дядька - ректора Могилянської колегії - влаштувався туди на навчання.

Проте стандартна духовна освіта його не влаштувала. Прокопович мандрує до Львова, де переходить в уніатство і навіть вступає до Василіанського чернечого ордену. Це відкрило Єлизару дорогу до Риму.

Він долає пів-Європи і прибуває до святого міста, де навчається під керівництвом єзуїтів. Серед іншого цікавиться спадщиною античних ораторів і переймає в них багато риторичних прийомів, які використовуватиме потім все життя.

Навчання у наставників Товариства Ісуса не заважає Прокоповичу знайомитись із доробком протестантських теологів. На батьківщину він повертається через Швейцарію і там ближче пізнає теорію і практику протестантизму.

В 1702 р. він знову в Україні. В Почаївському монастирі знову приймає православ'я, а потім вирушає до Києва. Там стрижеться в монахи під ім'ям Феофана.

Таке конфесійне метання було тоді якщо не типовим, то допустимим. Стефан Яворський у свій час теж встиг побути уніатом.

Маючи за плечима величезний багаж знань, Феофан займає почесне місцеве в Могилянській академії. Викладає піїтику, риторику, філософію та богослів'я. Рекомендує себе противником схоластичних педагогічних прийомів, суть предмету викладає ясною чіткою мовою.

Феофан Прокопович - киянин, який став ідеологом самодержавної імперської влади

Прокопович пише свій перший літературний твір - трагікомедію "Володимир", яку присвячує гетьману Івану Мазепі. Але це не завадило Прокоповичу в 1708 р., коли Мазепа став союзником Карла ХІІ, надавати якісь цінні послуги київському губернатору Дмитру Голіцину.

В 1706-ому могилянський викладач уперше зустрівся з Петром І, коли той інспектував будівництво Печерської фортеці.

Друге побачення відбулось в 1709 році - Феофан у Софійському соборі говорив вітальне слово на честь Полтавської перемоги, де порівняв царя з біблійним Самсоном.

Коли Петро І збирався в похід проти турків, то прихопив з собою талановитого оратора, який своїми проповідями запалював до бою серця солдат. І хоча той похід скінчився катастрофою для "росів", цар по достоїнству оцінив заслуги Прокоповича. За його протекції він стає ігуменом Кивського братського монастиря та ректором академії.

В 1715 р. Феофана Прокоповича викликали в Петербург.

Тамтешнє духовенство зустріло українця в штики. Малоросіян вони завжди підозрювали в латинстві, а Прокоповича до того ж вважали таємним лютеранином та кальвіністом. Підстави для цього були - Феофан захоплювався протестантськими теологами, його бібліотека на три чверті складалася з їхніх творів.

Коли цар задумав висунути його на митрополичий престол у Пскові, ректор Московської академії Феофілакт Лопатинський висловив енергійний протест. Прокоповича все ж призначили, але він не забув образи Лопатинському і в кінці життя жорстоко помстився.

Кромвель Петра Першого

Головним завданням Феофана було складання проекту регламенту нової Духовної колегії, яка мала назавжди замінити патріарха. Тобто одержавлення церкви, проти якого так боровся Яворський.

Прокопович упорався з цим блискуче - написав цілий трактат, виправдовуючи ламання царем православних церковних традицій.

Для аргументації реформ він знайшов ряд причин. Мовляв, колегіальне начало завжди краще, ніж одиничне, а пряме підпорядкування царю робить цю духовну установу тільки сильнішою.

Патріаршество ж, на думку Феофана, це ризик двовладдя в державі. В країні має бути лише один самодержець. Регулярна держава не повинна мати реальних конкурентів, які б могли формувати суспільну думку.

В 1721 році (до речі, рівно 290 років тому - 25 січня) замість патріаршества заснували Святійший Синод з 12 архієреїв. Спочатку Прокопович пропонував включити туди й світських осіб, але цар не пішов на такий радикальний крок.

Регламент, він же устав Духовної колегії - трактат Прокоповича про церковну реформу і заміну патріаршества Синодом

 Ключовими були посади президента та двох віце-президентів. Першим став Яворський, але керував він тільки номінально. Реальну владу отримали Яновський та Прокопович, які були призначені віце-президентами.

Спочатку планувалося, що нова установа буде подібною до інших колегій - тобто по суті рядовою центральною державною інституцією, щось на кшталт міністерства. Але потім Синоду надали вищий статус.

Якщо Сенат був вищою державною установою, то Синод став його аналогом у духовній сфері. Але так само, як Сенат цілком контролювався монархом, так само й Синод був від нього залежним.

Фактично Петро І за допомогою Прокоповича здійснив пом'якшений варіант націоналізації церкви, яку сам же й очолив. У 1530-их роках англійський король Генріх VIII теж націоналізував церкву і поклав початок англіканству. Через 180 років щось подібне - тільки більш обережно - зробив і російський цар.

У Герніха VIII був вірний помічник у цій справі - Томас Кромвель. Для Петра його Кромвелем став українець Феофан Прокопович.

Про "Всєп'янєйший собор" Петра І-го читайте дослідження у розділі "Дайджест"

Реформа церкви не випадково форсувалася в час загострення конфлікту Петра І з його сином царевичем Олексієм. Останній спирався на підтримку частини вищого російського духовенства. Створення Синоду вибило грунт з-під ніг цієї ще аморфної опозиції.

В 1718 році царевича позбавили права на спадкування престолу. А через чотири роки імператор Петро І видає указ з цього приводу. Тепер кожен наступний монарх вільний призначати собі спадкоємця.

Ця система покладе початок епосі палацових переворотів, яка триватиме століття, поки Павло І не скасує цей порядок передачі влади. А тим часом Феофан Прокопович відгукнувся на нововведення імператора "своєчасною" книгою "Правда волі монаршої".

Головна теза - немає влади не від Бога. Монарх вільний у своїх діях і відповідатиме за них тільки перед Всевишнім. Мета його - всенародна користь. А оскільки потреби й користь народу визначаються Богом, то служачи народу (читай - державі), монарх тим самим служить Богу.

Прилучення церкви до держави: спільна будівля Сенату й Синоду в Санкт-Петербурзі (збудована у 1860-их)

Феофан стає справжнім ідеологом імператорської влади. Не було такої ініціативи Петра, яку б Прокопович не зумів би виправдати в своїх творах і проповідях.

То він пояснює користь царських подорожей за кордон, то за дорученням царя висміює ханжів та лицемірів, то пише історію Петра Великого, то складає похвальне слово про російський флот, то виправдовує реформу монастирів.

При цьому Прокопович мало переймається тим, що він архієрей і веде досить світське життя.

Яворський колись поскаржився царю, що той збирає в своїй оселі п'яні гулянки. Вночі вони з Петром нагрянули до Феофана і застали компанію. Останній якраз тримав в руці кубок вина, але не розгубився і тут же проголосив здравицю монарху.

"Можете залишись, не хочете - їдьте додому. А я побуду в такій приємній компанії", - сказав цар ошелешеному Яворському.

Конфлікт ієрархів: модерний малорос проти "неученого" московита

29 січня 1725 року імператор Петро І помирає, так і не встигши згідно з власною "реформою" призначити собі наступника.

Дмитро Голіцин та князі Долгорукови просувають на престол дев'ятирічного внука покійного імператора Петра Олексійовича. Меншиков хоче наділити владою дружину царя Катерину, короновану ще за життя чоловіка. Біля смертного одра імператора починається боротьба за владу.

У вирішальний момент в гру вступає Феофан Прокопович. Спочатку він нагадує, що всі вельможі присягали дотримуватись указу про спадкування престолу. Коли йому заперечують, що цар так і не висловив свою останню волю, Феофан переходить в наступ.

Він згадує, що напередодні коронації Катерини імператор був в гостях в одного англійського купця. Там монарх нібито сказав, що корону на свою дружину він покладає тільки для того, щоб після своєї смерті передати їй престол.

Дехто з присутніх підтвердив, що така розмова дійсно була. "Я вірю вам, мої батьки та брати, - радісно вигукнув Меншиков. - Хай живе наша августійша государиня імператриця Катерина!". За спиною Меншикова вже стояла гвардія. Заперечити ніхто не посмів.

За три дні цей матеріал набрав більше 700 коментарів - наразі рекордний показник на ІП. Бонусом для активних читачів :) хай стане це відео - уривок із 1-ої частини серіалу "Таємниці палацових переворотів". Тут Феофан Прокопович приструнює Голіцина і Долгорукових, приводячи до влади Катерину Першу

Відстоюючи кандидатуру Катерини, Феофан, звісно, мав свій зиск. Партія Меншикова не була зацікавлена в згортанні церковної реформи - тоді як Голіцин і Долгорукови могли відновити патріаршество, після чого Прокоповичу загрожувала б опала, а, можливо, і в'язниця.

З подвійною енергією він почав захищати новий режим - виголосив траурну проповідь на похоронах Петра І, прокляв авторів анонімних листів, які натякали на інтимний зв'язок Катерини з Меншиковим, вдруге видав свій твір "Правда волі монаршої".

Послуга, яку Феофан зробив новій імператриці, не залишилась непоміченою. Тому коли він доніс на свого колегу по Синоду Феодосія Яновського, справі відразу надали політичного характеру і почали розкручувати. Яновський для цього сам давав приводи своїми необережними висловами. До того ж він теж почав "копати" під Феофана.

В боротьбі двох церковних ієрархів переміг Прокопович.

Государиня наказала арештувати Феодосія. Вирок йому писав сам Феофан, і вирок суворий - позбавлення митрополичого престолу і заслання в далекий Карельський монастир. Пізніше з Яновського зняли духовний сан, а через рік, надламаний фізично та духовн, він помер у в'язниці.

Феофана тим часом перевели на новгородську митрополію, яку займав Яновський. Але другим віце-президентом Синоду призначили старого ворога Прокоповича - Феофілакта Лопатинського. Третьою людиною в цій установі став ростовський архієпископ Георгій Дашков.

В наступні роки між Феофаном і цими двома людьми розгорнулась запекла боротьба, в якій не обійшлося без людських жертв.

Дашков ненавидів малоросіян, які заполонили російську церкву. Сам він походив із так званого "неученого духовенства" і вважав себе першим претендентом на престол патріарха після скасування церковної реформи Петра.

Він зумів підтягнути в Синод вірних йому людей і Прокопович на деякий час залишився єдиним захисником реформованої церкви. Для Феофана настали чорні часи.

Якщо раніше достатньо було бути в милості у монарха, то тепер треба було заручитись підтримкою Верховної таємної ради - неофіційного придворного органу, який реально управляв країною і складався з 7-8 знатних осіб.

Коли в 1727 р. на трон сів малолітній Петро ІІ, справа Феофана здавалась програною.

В союзі із спецслужбами: Прокопович і Таємна канцелярія

Меншикова відсторонили від влади і заслали до Сибіру. Імператором крутили як хотіли князі Долгорукови - відкриті прихильники московської старовини. Здавалося, от-от відновлять патріаршество.

Користуючись сприятливими обставинами, Дашков через архімандрита Маркела Радишевського (колишнього наближеного Феофана) звинувачує новгородського митрополита в єресі.

Головні аргументи - Прокопович цурається святих ікон, стверджує, що християнин може виправдатися перед Богом тільки вірою без добрих справ (один із головних постулатів Лютера), сміється над богословською спадщиною святих отців тощо.

Здавалося, ще трохи - і Феофан опиниться у застінках Таємної канцелярії (головного органу політичної поліції імперії).

Все змінила передчасна смерть Петра ІІ від віспи. Знову постало питання спадкування трону.

Подальші події в історії Росії відомі як "змова верховників". Верховна таємна рада пропонує престол племінниці Петра І герцогині Курляндській (Курляндія - засноване тевтонськими лицарями герцогство у західній частині нинішньої Латвії, тривалий час васал Великого князівства Литовського і Речі Посполитої - ІП) Анні Іоанівні, але з умовою, що вона підпише так звані Кондиції, за якими реальна влада передавалася радникам.

Прокопович розуміє - це його останній шанс. Він посилає таємне посольство в Мітаву (нині Єлгава у Латвії) - столицю Курляндії.

Анну він схиляє поки підписати Кондиції, але обіцяє, що вже скоро вона за його підтримки зможе повернути самодержавну владу.

Блазні при дворі Анни Іоановни. Друга "всеросійська імператриця", яку привів до влади Прокопович, любила розваги, німців і терор - за її правління в Сибір і на Камчатку було вислано 20 тисяч осіб

Свого слова Феофан дотримав. По-перше, зірвав намір верховників привести підданих до присяги, у якій не було б жодного слова про самодержавну владу імператриці. По-друге, зумів таємно передати Анні план дій по поверненню самодержавної влади, який розробило опозиційне до верховників дворянство.

Наступного дня у присутності делегації від радників імператриця прилюдно розірвала Кондиції і позбавилась опіки Верховної таємної ради. Чи варто говорити, що після такої дієвої допомоги саме Прокопович здійснив обряд коронації Анни Іоанівни - вже як самодержиці.

Ключову роль в управлінні при Анні Іоанівні грали протестанти - її коханець герцог Ернст Бірон та керівник кабінету міністрів граф Генріх Остерман. Релігійна політика останніх була спрямована передусім на викачування фінансових ресурсів із церковних володінь. Це викликало опозицію у священників, однак Прокопович був невмолимий і постійно знаходився на боці влади.

Тепер у Феофана були розв'язані руки для боротьби з ворогами. Вони дали йому гарний привід.

Радишевський (той самий колишній наближений Феофана, який за царювання Петра ІІ звинуватив Прокоповича в єресі) почав розповсюджувати написане ним "Житіє єретика Феофана Прокоповича".

В написаному він нападав не тільки на митрополита, але й на покійного імператора Петра І. Це була справа якраз для Таємної канцелярії, куди Радишевський кілька років тому не відправив самого Прокоповича. Феофан тісно співпрацює зі зловісним керівником політичної поліції Андрієм Ушаковим. Автор памфлету та його помічник арештовані.

Поступово кількість жертв всесильного ієрарха пішла на десятки. Ось тільки деякі з них:

- архієпископ Воронезький Лев Юрлов. Розстрижений і засланий на Біле море за те, що відмовився служити службу на честь нової імператриці;

- Георгій Дашков. Засланий в Спасо-Каменський вологодський монастир за хабарі в Ростовській єпархії. Пізніше за наполяганням Прокоповича переведений в Нерчинськ (це за Байкалом, на кордоні з Китаєм);

- коломенський митрополит Ігнатій Смола засланий в Свіяжський монастир за покривання „злочину" Льва Юрлова;

- казанський архієпископ Сильвестр Холмський засланий в Крипецький монастир поблизу Пскова за змову з Ігнатієм проти Феофана;

- київський архієпископ Варлаам Ванатович засланий в Бєлозерський Кирилівський монастир за те що не відслужив молебен по імператриці.

Усім їм (кому більше, кому менше) інкримінували політичні статті. Прокопович видавав боротьбу зі своїми недругами за розкриття антидержавних змов.

Апогеєм "полювання на відьом" стала так звана "решилoвська справа". В 1732 р. з'явився новий пасквіль на Феофана, де дісталось і Петру І та Анні Іоановні. Прокопович скоро дізнався, що документ писав Йосиф Решилов - довірена особа Феофілакта Лопатинського. Настав час вдарити по старому ворогу.

Лопатинський саме видав давній твір Стефана Яворського "Камінь віри" - жорсткого антипротестантського спрямування. Йому відповів протестантський богослов Йоганн Буддей, який дуже вихваляв Феофана і паплюжив Яворського (ходили чутки, що справжнім автором цього полемічного трактату був сам новгородський Прокопович).

Допит у Таємній канцелярії

Скоро в богословську дискусію втрутилась караюча рука політичної поліції. Феофан доводив - за цією справою стоять іноземні шпигуни католицьких країн, зокрема Іспанії. Вони, мовляв, мажуть брудом чесних протестантів, які служать Росії.

В результаті під слідством Таємної канцелярії опинились кілька архімандритів, директор Московської синодальної типографії і навіть колишній кабінет-секретар Петра І. Лише в 1733 р. невгамовний новгородський митрополит відправив до таємної поліції більше ста духовних осіб.

Прокопович так перейнявся нелегкою роботою Таємної канцелярії, що навіть інструктував її працівників.

„Пришед, тотчас не медля допрашивать, - писав він - Всем вопрошающим наблюдать на глаза и на все лице его: не явится ли на нем каково изменение; и для того поставить его лицом к окошкам. Не допускать говорить ему лишнего и к допросам не надлежащего, но говорил бы то, о чем его спрашивают".

Режим Путіна - спадщина Феофана

Парадоксально, але замашки інквізитора уживались у Прокоповича з любов'ю до літератури та з покровительством науці. Світлою плямою в його біографії є путівка в життя, яку він дав молодому Михайлу Ломоносову. Феофан посприяв щоб талановитий хлопець поїхав до Петербургу навчатися при Академії наук.

Таким і пам'ятає українця Росія - великий просвітитель, який не гребував жодними засобами, щоб знищити своїх явних і уявних ворогів.

Тим часом в 1735 р. "взяли" Феофілакта Лопатинського. Через три роки його позбавили сану і відправили до Виборгського замку. Але Феофан Прокопович не дожив до тріумфу. Він помер 8 вересня 1736 року, залишивши солідний літературний спадок, бібліотеку в 30 тисяч томів і головне своє дітище - Святійший Синод.

Майже 200 років російська церква залишалась ідеологічним придатком імперії, з часом вплив держави на духовні справи тільки посилився. Імператор розглядав себе як керівника і покровителя православ'я і з цієї позиції здійснював як внутрішню, так і зовнішню політику.

Чи пішли реформи Прокоповича на благо самій церкві - вже інше питання. Але сам він цим ніколи не переймався. Він завжди був скоріше державним діячем в рясі ієрарха, ніж справжнім церковником. Благо самодержавного монарха - ось мета, якій він завжди вірно служив.

Українець Феофан Прокопович назавжди змінив обличчя Росії, перетворивши її на імперію. Навіть відновлення патріаршества, революція, епоха радянського атеїзму не змогли вбити його напрацювання.

Йдеться про старанно плекану Прокоповичем ідею гіперцентралізованої державності, на чолі якої стоїть одна особа (імператор, цар, президент - байдуже). При цьому церква займає не просто підпорядковане становище, вона фактично є частиною державного апарату. Її основна задача не тільки (і не стільки) душпастирська місія, скільки ідеологічна підтримка імперського механізму.

Як бачимо, ці ідеї й досі живуть в сучасній Росі.

Читайте в другій частині про сина генерального писаря з Глухова, бунчукового товариша Олександра Безбородька - дипломата, князя і одного з 11-ти канцлерів імперії