Український Партизанський Антиколоніалізм

greatbritishlife.co.uk

"Немає жодного документа цивілізації, який не був би водночас і документом варварства". Вальтер Беньямін

Днями "Українська правда" опублікувала статтю Михайла Дубинянського "Украинская партизанская армия". Оскільки тепер, як виглядає, український уряд хоче змусити певні сторінки української історії знову мовчати, можна тільки тішитися з будь-якої спроби заговорити про них.

Тим більше такої підкреслено безсторонньої й тверезо облаштованої спроби нарешті поставити УПА в природний контекст - контекст антиколоніальної боротьби ХХ століття. Однак те, що автор спинився на півдорозі, вимагає зробити кілька уточнень, які допоможуть побачити розрізнені деталі в загальнішій картині.

Друга Світова війна - колоніальна?

Отже, поглянути на УПА без політики, очима Клявзевіца і Сунь Цзи - з погляду мистецтва війни, з погляду метода. Однак цікава річ: коли заходить мова про приклади до порівняння, пан Дубинянський чомусь ходить по них переважно до Африки.

Між тим у той самий час - середина минулого віку - квітло справжнє повстанське розмаїття - маоїсти й корейські комуністи, в'єтконґівці, Фідель і Че. Уже ближче до нас у часі - Нікараґуа і Колумбія. Та й нині у світі більш чи менш активно провадиться не один десяток партизанських війн, про Афганістан казати аж якось незручно.

До того ж, подібність у методах УПА і того-таки В'єтконґа не менш разюча; не варто забувати, що могло мати місце й пряме запозичення - радянські інструктори за роки боротьби із підпіллями України й Прибалтики мали змогу чудово вивчити їхні тактики.

Але маємо Африку. Висловлю припущення, що тут нема жодної випадковості.

1950-ті. Британський концтабір для кенійських повстанців та підозрюваних у співпраці з ними. Фото: liontv.com

Пан Дубинянський несвідомо поставив діагноз не так повстанцям (бо хто ж вони такі, як не ті самі партизани), як їхнім суперникам.

Так само несвідомо, уві сні приходить, бува, розв'язок математичної задачі. Наша задачка на три дії. Проти кого партизанили В'єтконґ і Мау-мау? Проти Франції та Британії. Що робили Британія, Франція та інші європейські потуги в Африці у 50-60-х роках? Намагалися зберегти свою колоніальну присутність. Тепер підставляємо замість них УПА і СРСР - і рівняння замикається.

Можливо, ще належить усвідомити ту частину Другої Світової війни і подій після неї, що мали місце у Східній Європі, як одну з наймасштабніших колоніальних війн в історії людства.

Інтерес Німеччини, поміж іншого, полягав у фізичному освоєнні земель і ресурсів на Сході; подібні інтереси мав і Радянський Союз.

Польща опинилася в ситуації меншого хижака, якого розчленували більші. Звісно, ніщо не свідчить проти того, що в гіпотетичній українській державі Степана Бандери поляків не чекало б те саме, що українців у державі Пілсудського.

Але з відомих причин саме українці не тільки під час війни, а й після неї опинилися (чи радше продовжили перебувати) в становищі колонізованого народу.

 Єдино правильний метод?

"Влада виростає зі ствола рушниці". Мао

Що таке колоніалізм? Стисло кажучи: експлуатація ресурсів одного народу іншим.

Щоб виправдати економічне й політичне панування, могутніші держави використовують більш чи менш тонко сплетені ідеології, створені не без допомоги мистецтва й наукових інституцій: поневолене населення - дикуни, темні й неосвічені, несамовиті, не можуть дати собі ради, взагалі, полишати їхню долю на їхній розсуд - небезпечно для них самих, вони ж як діти, ну й, кінець кінцем, чи є в них Пушкін Шекспір?

Поневолений народ має право на визвольну боротьбу, це ясно. Інша річ - це її методи, і тут не можна оминути тему насильства як засобу політичної боротьби.

Чи можна засуджувати бійців французького Руху Опору за те, що вони вбивали гестапівців? А цивільних німецьких урядовців? А чи змінилося б ставлення до них, якби вони ще й вдавалися до катувань - у відповідь на катування гестапо?

1961 року вийшла книжка, без якої говорити про антиколоніальні рухи і місце насильства в них - марнування часу. Зветься вона, за рядком з Інтернаціоналу, "Гнані і голодні" ("Les damné de la terre"), її написав чорношкірий лікар-психіатр Франц Фанон, пізніше чільний ідеолог алжирської боротьби за незалежність.

Книжку переклали російською в СРСР наприкінці 70-тих, її варто прочитати всім, хто хоче розуміти проблеми Африки - і, як побачимо, України.

Фанон більше аналізує, ніж ідеологізує, проте йому часто закидають виправдання вбивств білого населення колоній. Втім, Фанон радше вважав, що етап насильства в антиколоніальній боротьбі неминучий і його треба прийняти як належне.

Кенійська карикатура, в якій уряд Британії не поспішає вибачитися за жорстоке поводження з африканцями. Малюнок: pambazuka.org

Колоніалізм дегуманізує тубільців, зводить їх на рівень свійських тварин, і їхня психіка мститься: колонізований завжди готовий убити колонізатора, аби відновити свою цілісність як людської істоти.

У легендарній передмові до цієї книжки Жан-Поль Сартр - так, не Шухевич і не Бандера, і не забутий африканській лідер зі смішним ім'ям, а європеєць, екзистенціаліст марксистського гарту і класик - ішов іще далі: насильство належить тільки поневолювачеві, тому коли чужинця вбивають, до нього тільки повертається його власний злочин; щоб зламати колоніалізм, придадуться будь-які засоби.

Інший погляд на цю проблему мала дослідниця тоталітаризму Ганна Арендт, яка в 70-тих роках видала книжку, що так і зветься - "Про насильство". Вона критикує фразу Мао, винесену в епіграф. Влада виростає не з цівки рушниці, а з добровільної співпраці людей, сила ж, терор може тільки зруйнувати її.

Влада - мета політичної боротьби, насильство ж - лише один із методів, тому і оцінювати його можна лише як метод: з огляду на його ефективність.

Виправдане тільки те насильство, яке має принести прямий і негайний результат. Наприклад, оборонна війна - виправдана, бо повинна якомога швидше припинити окупацію.

Якщо ж для насильства потрібні багатоступеневі обґрунтування або воно не призвело до очікуваних результатів, його застосування - невиправдане.

З такого погляду не всі партизанські рухи мають виправдання. До того ж, диявол у тім, що, починаючи боротьбу, ніколи не знаєш про її результат. Але й мирні методи так само добрі лише в певних умовах.

Ганді спрацював, бо підходив до індійських умов; можна лише уявляти, якою масакрою скінчився б масовий ненасильницький рух в СРСР, надто часів Сталіна.

Британська кінохроніка часів кенійського повстання

До того ж, ніколи не забуваймо: до насильства вдаються, коли переговорно-компромісні методи недоступні чи не дають результату, а партизанська війна - ланка в причинно-наслідковому ланцюжку, що його започаткували самі колонізатори.

Чи не запрограмували різанину в Орані й Філіпвілі тактика випаленої землі, тортур, страт і ґвалту, до якої французи вдалися ще в 1830-тих роках, за століття до Сетифської різанини 1945-го?

Але погляньмо пильніше на "чорну" Африку і на кенійське повстання Мау-мау, до того ж згадане в попередній статті на УП.

З'їсти колонізатора

Протягом 50 років своєї присутності британська адміністрація провадила політику експропріації земель у місцевого населення на користь білих поселенців (колонізація Східної Галичини й Волині польськими поселенцями була також складовою "української політики" Польщі).

Чорношкірим фермерам ще й забороняли вирощувати комерційно вигідні культури на кшталт кави.

Зрештою, це призвело до ситуації, подібної до років перед революцією 1905 року в Російській імперії: накопичення великої маси безземельних селян і наймитів  - це також було в інтересах колоніальних адміністрацій і підприємців, адже забезпечувало велику масу надзвичайно дешевої і мобільної (бо ж безземельної) робочої сили.

"Африканський Шухевич" - лідер Мау-мау Дедан Кіматі - модна фігура серед молоді. Його портрет зображають на графіті і носять на футболках

Неможливість вирішення ситуації мирним шляхом (відсутність ефективного представництва у владі й неспромога впливати на управління власним краєм) в обох випадках призвела до вибуху.

У кенійському випадку основу руху склали етнічні кікую, що були економічні найактивніші до приходу європейців і найбільше потерпали від колоніальної політики.

Ненависть спрямувалася проти безпосередніх визискувачів - англійських поселенців та урядовців, яких почали вбивати (пригадаймо погроми маєтків 1905 і 1917 років).

Одночасно повстанці розгорнули терор проти лояльних до уряду заможніших кіл - тих, кому було що втрачати (терор проти лоялістів, нагадаймо ще раз, застосовували й ОУНівці).

Дубинянський порівнює 32 жертви серед цивільних європейців із майже 2 тисячами співвітчизників, яких замордували партизани, однак це свідчить ще й про те, що на заляпаній кров'ю шахівниці колоніальної війни "білі" завжди краще захищені й менш доступні для удару, аніж "чорні", хоч би якого боку вони трималися.

Під час конфлікту обидві сторони широко вдавалися до тортур і вбивств цивільних.

Британські солдати (серед них були й африканці з інших місцевостей) по-звірячому ґвалтували, кастрували, відрізали вуха й носи, спалювали живцем. Багато хто колекціонував відрубані руки, які можна було обміняти на невелику грошову винагороду.

Повстанці теж практикували тортури. Щоб приєднатися до руху, зазвичай треба було підтвердити серйозність своїх намірів і спалити за собою мости, вчинивши те, що за нормальних умов називається злочинством.

Стали легендою ритуальні посвяти в Мау-мау, під час яких повстанці буцімто практикували канібалізм - їли м'ясо вбитих ворогів. Лідери боївок часто свідомо робили ставку на вербування кримінальних елементів, яким не було чого втрачати

Годі сумніватися, що якби в 50-тих роках в Кенії воювали Британія і Третій рeйх, допомогу від Гітлера "мікі-мауси" (так дражнили повстанців білі) прийняли б із вдячністю й щирою підтримкою (так само, як і від Сталіна).

Як і боротьба УПА, кенійське повстання зазнало безпосередньої поразки. Британський уряд здобув формальну перемогу, вдавшись до улюблених методів одного з ялтинських друзів Вінстона Черчилля - масових депортацій, страт і концентраційних таборів.

Пам'ятник Кіматі в центрі Найробі

Кінець кінцем, переміщені були майже всі кікую - мільйон чоловік, щонайменше 100 тисяч були зосереджені в тимчасових таборах, де умови мало чим різнилися від Соловків.

Кенійці масово вимирали від непосильної праці та епідемій; половина всіх жертв серед місцевого населення (50 тисяч) - діти до 10 років.

Однак - відчуймо різницю! - ліберальна британська традиція урядування не змогла дати собі ради з антиколоніальним рухом у підсумку. Вже після придушення повстання Лондон запропонував народові Кенії... вільні й загальні демократичні вибори.

Перемогу здобули помірковані націоналісти, що й довели справу до здобуття незалежності.

У перших урядах Кенії домінували лоялісти, тож про Мау-мау не було заведено говорити вголос добре. Однак тепер влада намагається вшановувати рух, моральних претензій до якого, мабуть, трошки більше, ніж до УПА.

Кажуть, що робиться це заради політичних дивідендів. Адже спомини про Мау-мау й досі ділять кенійське суспільство на кікую і решту племен, що трималися осторонь повстання. Знайома ситуація, чи не так?

А все-таки колишні повстанці мають статус героїв, а на одному з майданів столиці Найробі стоїть пам'ятник лідерові руху - Деданові Кіматі.

За логікою Михайла Дубинянського, це - кенійський Роман Шухевич.

Як кенійці живуть після здобуття незлежності, читайте у розділі "Колонки"