Що залишилося після Помаранчевої революції?
Я люблю повторювати слова Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об'єктивні – добрі ж історики свідомі своїх упереджень і численних обмеженостей, і радо до них признаються...
Є два способи відповісти на запитання: «Що залишилося після Помаранчевої революції?» - правильний і неправильний - чи, радше, не зовсім правильний. Почну з останнього, бо він простіший. Його логіка подібна до логіки бухгалтерської книги: порахувати в одній колонці, чого не було перед Помаранчевою революцією, у другій - що після неї появилося, а тоді, як баланс, пробувати визначити, що тепер від цього «після» лишилося.
Ось мій короткий - хоча припускаю, зовсім не повний - перелік.
Перше, що лишилося після Помаранчевої революції - це свобода вибору. Помаранчева революція була спровокована бажанням українців вільно вибирати свою владу. Так було у 2004-му, так залишилося у році 2010. Хоча це й звучить парадоксально, але перемога Януковича у 2010 р. є переконливим доказом того, що Помаранчева революція таки перемогла - бо його вибрали у вільних виборах.
Говорячи у ширшому контексті, Україна демонструє одну тенденцію, не знану досі на колишньому радянському просторі, за винятком балтійських країн: тут відбувається регулярна зміна влади демократичним, ненасильницьким шляхом. Від 1991 р. тут кожна партія влади зазнає поразки.
Винятком був лише 1999 р., коли Кучмі, завдяки численним маніпуляціям, вдалося утримати владу на ще одну каденцію. Тоді Кучма виразно наслідував російський зразок, коли у 1998 р. хворому і вкрай непопулярному Єльцинові вдалося нав'язати себе ще раз більшості російських виборців. У 2004 р., здавалося, Кучма піде далі у наслідуванні російського зразка, призначивши, як Єльцин із Путіним, свого наступника.
Помаранчева революція уневажнила цю спробу. Вона повернула до старої тенденції: влада й далі продовжує програвати вибори.
Щоб дізнатися, що лишилося від Помаранчевої революції, треба би дочекатися наступних президентських виборів. Поки що нова влада робить усе, щоб, подібно до Кучми, унеможливити цей варіант. Чи їй це вдасться - побачимо.
Друге, що залишилося від Помаранчевої революції, - це нова історична пам'ять українського суспільства. Ющенкові дорікають, що він занедбав сучасне заради минулого. Як в античній байці про короля Мідаса, все, чого торкалася його рука, стало не придатним для вжитку. Те саме можна сказати й про його політику історичної пам'яті. Досить згадати, як порівняно легко новій владі вдалося відмінити накази Ющенка про присвоєння Шухевичу та Бандері звання Героя України.
Є, однак, один важливий виняток: голод 1932-1933 рр. Пам'ять про нього якщо й існувала перед Помаранчевою революцією, то була дуже змаргіналізованою.
Після революції голод не тільки перемістився у центр історичної пам'яті - за роки правління Ющенка в Україні утворився не існуючий раніше національний консенсус, що а) голод був спланований та що б) він мав характер геноциду.
Щодо першого, цей консенсус склався у 2007 р., рік після прийняття Верховною Радою резолюції про голод 1932-1933 рр. Щодо голоду як геноциду, то у 2007 р. згода щодо цього охопила усю Україну, окрім Сходу. Опитування березня 2010 р. показало, що тепер навіть Схід уже не є винятком, а кількість людей на Півдні, що вірять у голод як геноцид, більша навіть аніж на Півночі.
Зводячи перше і друге, можемо сказати, що одним із головних наслідків Помаранчевої революції було радикальне розходження України і Росії. Вони не лише мають різну історичну пам'ять і слідують різними політичними траєкторіями - вони, як виглядає, близько підійшли до точки, після якої нема уже вороття.
[Російський політолог] Олександр Ціпко недавно признався, що коли Єльцин у 1991 р. годився на самостійність України, він та його соратники були переконані, що це не надовго і що рано чи пізно Україна повернеться до Росії, і то на колінах. Помаранчева революція дала надію, що з таким сценарієм можна попрощатися.
Емпіричним доказом цього стало - чи не вперше за історію українсько-російських відносин - різке погіршення ставлення російського суспільства до України, аж до тої міри, що більшість росіян у 2008 р. вважали її ворожою державою.
Помаранчевій революції не вдалося посадити злодіїв у тюрми чи кардинально змінити систему влади. Їй вдалося, однак, утвердити Україну як самостійну, хоча й нестабільну демократію на колишньому пострадянському просторі, єдину поза балтійськими республіками й Грузією.
 |
| Фото: mpravda.com.ua |
Теперішній уряд Януковича є урядом реваншу, що має на меті звести цей спадок Помаранчевої революції до мінімуму. Поки що йому багато що вдається. Але це «поки що». Побачимо, які будуть результати при кінці його каденції.
Такою була би найпростіша і не зовсім правильна відповідь на запитання «Що залишилося від Помаранчевої революції?».
Правильніша відповідь на це запитання вимагала б піти глибше за явища і події, що лежать на поверхні. Вона мала б початися зі з'ясування, чим власне була Помаранчева революція.
Але у цьому і полягає велика проблема. Кожна революція є наслідком збігу декількох факторів, яких годі звести до одного-двох.
Що більше: дивлячись на те, як уряд Януковича швидко й ефективно згортає одне за одним завоювання Помаранчевої революції і вганяє Україну назад у «русский мир», постає сумнів, чи була вона революцією взагалі. Адже революція є поворотним пунктом у розвитку історії, після якої все, що було після, не може бути таким, як було перед тим.
Яка ж це була революція, якщо вона дала собі так швидко здатися? І чи не був Майдан взагалі одним великим і яскравим шоу, котре має мало спільного зі справжніми революційними подіями?
В основі таких поглядів лежить певна перспектива, яка пропонує дивитися на революцію як на щось дуже велике і виняткове. Таке, що трапляється раз на сто років, а потім освічує розвиток людства на наступне століття - як це було з Французькою революцією 1789 р. та Російською 1917 р.
Така перспектива є не що інше, як певна історична аберація. Людська свідомість побудована так, що ми не можемо побачити велике з малої відстані. Нам потрібна довша історична перспектива.
Насправді ж великі революції починаються дуже скромно. Скажімо, центральним символом Французької революції було взяття Бастилії. Мало хто, однак, знає, що на той момент, коли її штурмували революційні маси, у ній перебували лише семеро в'язнів: четверо шулерів, двоє божевільних і один збоченець-аристократ. Саму ж Бастилію охороняло декілька десятків старих, не придатних до регулярної служби солдатів, і щоб зміцнити охорону, до них додали ще декілька молодших і боєздатних швейцарських гренадерів.
Що ж до Російської революції, то характерним є такий епізод: коли Сергій Ейзенштейн знімав свій відомий фільм «Великий Жовтень» (1927), він інсценізував взяття Зимового палацу - подію, що в російському випадку була тим самим, що взяття Бастилії у французькому.
Щоб зняти цю сцену, Ейзенштейн звернувся до ветеранів революції і громадянської війни, щоб вони прийшли і ще раз відтворили цю подію. На його заклик відгукнулося майже 5 тис. ветеранів - значно більше за ті декілька сотень матросів і червоногвардійців, які дійсно брали Зимовий палац. Багато з них принесли свої гвинтівки і при «штурмі» навіть декілька разів вистрілили у вази, що стояли на сходах палацу.
Після зйомок до Ейзенштейна підійшов старий портер, який служив у Зимовому палаці ще до революції, а тоді якраз кінчив замітати черепки з розбитих ваз: «Минулого разу, - пожалівся він, - коли ваші хлопці вперше брали Зимовий, вони були набагато акуратнішими».
...Треба також пам'ятати, що революції не є одноразовим актом. Вони проходять через декілька стадій: революційна ситуація, революція, контрреволюція й установлення нового балансу. Тому революції швидко починаються - але не швидко кінчаються. Пил, які вони знімають, ще потім довго влягається.
Так, Французька революція дала початок революційним потрясінням у Франції, котрі тривали майже 80 років, аж до 1870 р. Відомим є жарт: Німеччина почала свій шлях до демократії з революції 1848 р., і їй забрало усього 100 років, щоб осягти бажаного. Російська революція почалася у 1917 р. - і забрало майже ще 75 років, поки вона зазнала повного краху.
За аналогією, ми не можемо розглядати Помаранчеву революцію як одноразовий чи кінцевий акт. Я колись сформулював гіпотезу, від якої не відмовляюся досі. Помаранчева революція є одною з кольорових революцій у країнах, котрі не мали свого ані 1968-го, ані 1989 р., а тому вона є якби запізнілою спробою і їх певним продовженням.
Між революціями 1968 та 1989 рр. існує генетичний зв'язок. Говорять, що учасники масових акцій у Східній Європі любили перевертати число «89», роблячи його «68».
...Існував й інший, безпосередній зв'язок між Україною і «Празькою весною»: як випливає з обнародуваних недавно документів часів Холодної війни, «український фактор» був вирішальним у рішенні ввести радянські танки у революційну Прагу. Тодішній Кремль був досить нерішучим, щоб удатися до такого радикального кроку. І, цілком можливо, таки не наважився, якби не українське керівництво.
Шелест не гарантував, що йому вдасться втримати Україну, якщо дозволити далі розвиватися подіям у Чехословаччині своїм ходом. Його з соратниками найбільше тривожили два регіони: Західна Україна, з її чисельним греко-католицьким населенням та ще живою пам'яттю збройної боротьби проти радянської влади, та Донбас із його непокірним робітництвом, якого особливо приваблювали гасла «соціалізму з людським лицем».
За кілька років і сам Шелест упав жертвою підозрілості Кремля: він був звільнений зі своєї посади, звинувачений у надмірній самостійності і проявах націоналізму.
Мине якихось 15-20 років, і у 1989 р. в Україні головними центрами антирадянської фронди стануть ті самі актори й регіони, що викликали підозру у 1968-1972 рр.: національно-зорієнтована Західна Україна, Київ із його національними комуністами і відносно масовим опозиційним рухом, яким керували колишні «шістдесятники», та Донбас, центр масового шахтарського страйкового руху.
Незалежна Україна постала пізнім літом 1991 р. як союз цих трьох малоймовірних за інших обставин союзників: умовно кажучи, Львова, Києва і Донецька.
Це був союз, який нагадував лебедя, рака і щуку. Не дивно, що він швидко розпався, як тільки зник їхній спільний ворог - союзна центральна влада у Кремлі.
Поза цими трьома великими містами решта України не пережила того, що відбувалося у Празі 1968 р. чи Варшаві 1989 р. Український варіант був ближчим до того, що американські історики Стівен Коткін та Ян Гросс назвали «негромадянською революцією»: коли колишня комуністична еліта, за браком загальнонаціональних масових опозиційних рухів, передала владу сама собі.
...Поки зберігається курс України на євроінтеграцію, доти Помаранчева революція не кінчилася. Вона була продовженням «недореволюцій» 1968 та 1989 рр., які Україна не могла вповні пережити через свою закритість і зізольованість від Заходу.
Якщо моя гіпотеза є правильна, тоді уряд Януковича може стати не чим іншим, як епізодом у цьому довгому ланцюгу подій. І це буде ще одна, на той раз складніша відповідь на запитання, що залишилося після Помаранчевої революції.
...Замість висновків, хочу звести окремі нитки мого виступу в одну. Спільним знаменником тут є питання про Україну як модерний продукт. Нація і національність є одним результатом модернізації - але не єдиним і, правдоподібно, навіть не головним.
Помаранчева революція може й зробила Україну трохи більш українською - вона, однак, не зробила її суттєво модернішою. В Україні не стало менше корупції, не з'явилися масові профспілки, жоден український університет не став автономним, українські наші партії нагадують радше клани тощо.
Проблема з оптикою нашої україномовної інтелігенції - кажу «нашої», бо відношу себе до її числа, - полягає в тому, що вона більше звертає увагу, наскільки Україна є українською, аніж на те, наскільки вона є модерною.
...На щастя, відсталість не є вироком. Навпаки, як показав колись наш напівземляк і відомий економічний історик Олександр Ґершенкрон, за певних обставин відсталість може стати великою перевагою, бо дає можливість перескочити цілі стадії розвитку і перейняти найбільш модерні форми господарства, технології і т. д.
Іншими словами: за певних обставин колишні відсталі суспільства можуть наздогнати та навіть перегнати суспільства розвинуті. Тільки що вони досягають цього не сталим і стабільним розвитком, а стрибками.
Чим далі на схід, тим більшу роль у цьому стрибку мала відігравати держава - бо чим далі на схід, тим менше саме суспільство не має для цього ані відповідних ресурсів, ані відповідної самоорганізації. Тому ключовою умовою є прихід до влади більш чи менш радикально налаштованих реформаторів, котрі діставали доступ до державних ресурсів заради здійснення такого стрибка.
Революції і є власне часом таких великих стрибків - чи радше, шансом на такі стрибки. А тому не конче усі вони вдаються. Мабуть, багато хто з вас пам'ятає статтю Річарда Пайпса з декількох років, у якій він показував, на підставі різноманітної статистики, що прихід до влади Путіна і згортання російської демократії не був результатом маніпуляцій правлячої еліти - радше, зміни у російській політиці відповідали тим великим і не конче позитивним змінам у масовій російській свідомості, що їх Пайпс назвав «втечею від свободи»...
В Україні за останні двадцять років теж сталася подібна «втеча від свободи». Скажімо, серед колишніх комуністичних країн Україна б'є рекорди щодо розчарування у багатопартійній системі: число її прихильників між 1991 та 2009 рр. змінилося від виразної більшості (72 %) до виразної меншості (30 %).
Ми не знаємо, чи це розчарування є результатом двадцяти років демократії, чи тільки останніх - і знову ж таки, якщо тільки останніх, то наскільки це розчарування було спричинене політичною, а наскільки економічною кризою.
Якщо, однак, брати сумарний індекс «демократичності» українців, то за п'ятибальною системою оцінювання він виглядає на міцну «трієчку»: Україна займає місце рівно посередині - і ситуація у Росії, яка закриває список, є набагато депресивнішою.
Тому найпростішою і найпереконливішою відповіддю на запитання: «Що залишилося після Помаранчевої революції?» є: «Після Помаранчевої революції залишилася сама Україна».
З усіма її вадами, кризами і суперечностями - але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна. Така Україна приречена радше на еволюцію, аніж на революцію. Звичайно, революції і далі можуть траплятися - подібно, як трапляються транспортні пробки на дорогах.
Але доки переможна еліта братиме владу заради влади, а не заради модернізаційних стрибків, доти Україна приречена на повільну еволюцію, якщо не стагнацію.
...Я закінчу дуже суб'єктивними висновками. На відміну від тих моїх колег, які вірять, що суб'єктивність треба залишати за дверми свого кабінету, я люблю повторювати слова Нормана Дейвіса: тільки погані історики вдають, що вони об'єктивні - добрі ж історики свідомі своїх упереджень і численних обмеженостей, і радо до них признаються.
...Україна, з її різнорідною культурою і складною історією, приречена на глибокі політичні кризи. І це є поганою новиною. Доброю є ж та, що попри все кожна з цих криз, включно з Помаранчевою революцією, поки що кінчалася компромісом.
Можна сперечатися, наскільки добрими чи справжніми були ці компроміси. Але як на мене, така дискусія позбавлена глибшого сенсу: поганий мир завжди краще за красиву війну.
Проблема України полягає не у регулярному повторюванні менш чи більш прагматичних компромісів - проблема України, на мою думку, полягає у відсутності стратегічного компромісу, який би стосувався таких питань, як мова, історична пам'ять і зовнішня орієнтація. А такі стратегічні компроміси вимагають більше часу і, відповідно, неминучих розчарувань.
І тут знову покличуся на історичний досвід. В історії було декілька революцій, що їх називали «великими». Але тільки одна заслужила титул «славетної»: Англійська революція 1688 р. Вона була не так революцією, як компромісом, що поклав кінець розколу, породженому попередньою революцією - але не скасував її політичного ефекту.
Подібно, після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще одної революції - на той раз не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти. Коротко кажучи, нас із вами.
Друкується у скороченні зі згоди автора та Видавничого дому "Києво-Могилянська академія", який видав текст інавгураційної промови почесного доктора НаУКМА окремою брошурою.
