Десятеро сміливих. Всі члени-засновники Української Гельсінської групи
9 листопада 2010
9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини.
Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології.
В липні 1988 року колишні члени УГГ Вячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині проголосили про створення Української Гельсінської Спілки - фактично першої політичної організації в УРСР, яка повела боротьбу за національну незалежність і права людини в Україні.
Перший голова і засновник УГГ Микола Руденко. На його честь американський фантаст Артур Кларк назве одного з героїв "Космічної одісеї-2010".
Після десяти років таборів і заслання письменник-фронтовик виїжджає до Німеччини, а звідти до США, у "перебудовному" 1988-му його позбавляють радянського громадянства.
1990 р. повертається в Україну, бере участь у громадсько-політичному житті. Лауреат Шевченківської премії з літератури.
2000 р. - нагороджений званням Герой України. Помер 1 квітня 2004 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.
Письменник-фантаст Олесь Бердник. Учасник Другої світової війни, поранений.
Політв'язень 1949-1955 і 1979-1984 рр. Автор багатьох документів УГГ.
Помилуваний у березні 1984 р. Відтак у газеті "Літературна Україна" з’явилася заява Бердника, де було сказано, що Гельсінський рух – це справа рук спецслужб імперіалістичних держав, він висловив впевненість, що „М.Руденко і Л.Лук’яненко, котрі попали в ворожі тенета, відійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоеміграції, та заважає відсутність правдивої мужності".
У 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка".
Восени 1991 р. був висунутий (але не зареєстрований) кандидатом у Президенти України.
Після звільнення вийшло біля 15 книг Бердника.
Помер 18 березня 2003 р. у Києві, похований у с. Гребені Кагарлицького р-ну Київської обл., під посадженою ним калиною.
Юрист Іван Кандиба. Співзасновник Української робітничо-селянської спілки, за що 1961 р. засуджений до 15 років таборів.
Щойно по виходу на волю вступає до УГГ. Політв'язень 1981-1988 рр.
У 1990 створив Всеукраїнське політичне об’єднання "Державна Самостійність України". Засновник і редактор партійної ґазети "Нескорена нація".
Очолював партію "Організація Українських націоналістів в Україні".
Помер 8 листопада 2002 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.
Юрист Левко Лук'яненко. Співзасновник Української робітничо-селянської спілки, за що 1961 р. засуджений до смертної кари, пізніше заміненої на 15 років таборів. 1976 р. вступає в УГГ. Засуджений 1977 р. до 10 років таборів і 5 - заслання. У березні 1988-го заочно обраний головою відновленої УГГ, яка з 7 липня т.р. діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). На початку 1989 повертається в Україну.
У квітні 1990 на установчому з`їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні 90-го обраний депутатом ВР України. Автор Акту про незалежність України від 24.08.91, балотувався на посаду Президента України. У 1992-1993 рр. - посол України в Канаді.
Герой України. Проживає в селі Хотів під Києвом.
Хімік Оксана Мешко. Донька розстріляного, мати двох синів - один із яких загинув в УПА, другий - дисидент Олесь Сергієнко. 1947 р. була звинувачена у приготуванні до замаху на Хрущова і отримала 10 років таборів.
Після арештів членів-засновників УГГ Мешко стала фактичним її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під наглядом. Один кагебіст сказав: „Якби п’ять таких бабусь на Україну — все КГБ мало б інфаркт“.
У 1980 Мешко 75 діб протримали в психлікарні ім. Павлова, але лікарі не взяли на себе гріха. Відтак КГБ заарештував майже 76-річну жінку. Київський міський суд з особливим цинізмом виніс вирок - 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання.
На місце заслання в пос. Аян Хабаровського краю (на березі Охотського моря) етапували через всю імперію 108 діб. Конвой відмовлявся приймати її: „Навіщо нам трупи возити...“
У 1989-1990 рр. - у вирі громадського життя, навіть встигла підтримати студентське голодування на Майдані Незалежності.
2 січня 1991 р. померла в Києві, похована на Байковому ціинтарі під козацьким хрестом.
Микола Матусевич. Був виключений з істфаку Київського університету за неблагонадійність. Посправник Мирослава Мариновича. Заарештований за членство в УГГ - звинувачений у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" та... "хуліґанстві". Участі в судилищі не брав, але все одно отримав 7+5. Будучи "помилуваним" у 1988-му, відмовився виїхати з місця заслання, домагаючись реабілітації. КГБ влаштовував провокації, аж до замахів на життя Матусевича.
Живе у м. Васильків Київської обл.
Інженер Мирослав Маринович. Був заарештований за членство в УГГ у 1977 р. Отримав за вироком 7 років ув'язнення та 5 - заслання. Повернувся в Україну в березні 1987 р. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 р. почав працювати кореспондентом місцевої ґазети "Галицька зоря".
Засновник "Міжнародної амністії" в Україні. Один із найавторитетніших релігійних публіцистів, релігієзнавців України. Віце-президент Українського Католицького Університету. Автор 6 томів "Вибраного". Мешкає у Львові.
Мікробіолог Ніна Строката. Дружина колишнього політв’язня (1944-1960, 1965-1978) Святослава Караванського.
Тривалі утиски на роботі закінчилися звільненням С. із медінституту в 1971.
Оскільки влаштуватися на роботу в Одесі не могла, вона поїхала в м. Нальчик, де її прийняли викладачем медтехнікуму. Восени 1971 р. обміняла одеську квартиру на квартиру в Нальчику і оселилася в ній разом з сім’єю Юрія Шухевича. 6 грудня 1971 р. Строката була заарештована. Їй інкримінуровали розповсюдження "Українського вісника", самвидаву, написання листа на захист Юлія Даніеля та, що не зреклася чоловіка.
У зв’язку з цим арештом Ірина Калинець та В'ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні.
На початку 1972 р. заарештована і згодом засуджена до 4 років ув’язнення. Після звільнення жила в м. Тарусі Калузької обл., де була взята під нагляд. Разом із чоловіком виїхали в США у листопаді 1979 р. Член Зарубіжного представництва УГГ. Померла 2 серпня 1998 р. у м. Дентон, там і похована.
Вчитель Олекса Тихий. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Констянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін.
Уперше був арештований 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати. Після „профілактики“ відпущений.
Другий арешт - 1957 р. за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за "антирадянську агітацію" та "наклеп на КПРС і радянську дійсність". Був покараний 7 роками таборів суворого режиму і 5 роками поразки в правах.
Не маючи можливості працювати за фахом уклав збірку висловлювань видатних людей "Мова народу. Народ", а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Був зразковим носієм української літературної мови.
1977 р. був засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання. Додому повернувся вже в труні. Помер 6 травня 1984 р. у тюремній лікарні в м. Перм. Перепохований на батьківщині разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином 19 листопада 1989 р., спочиває на Байковому цвинтарі в Києві.
Генерал Петро Григоренко. Член-засновник Московської та Української Гельсінських груп.
Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).
З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію.
Восени 1963-го, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». 1964 р. був затриманий органами КГБ і помііщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру».
Ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню. Відтак був розжалуваний у рядові.
Дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину, вважається національним героєм кримських татар.
У 1970 і 1973-1974 рр. знову підданий примусовому лікуванню у спецпсихлікарні. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе київський лікар Семен Ґлузман.
У листопаді 1977 одержав дозвіл на піврічну поїздку у США дня лікування. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».
У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров'я».
В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.
Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.
Указом Президента Російської Федерації в 1993 посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названий проспект у Києві і декілька вулиць у Криму.
