На Чернігівщині відкрили меморіальну дошку офіцеру армії УНР. ФОТО

У приміщенні школи в селі Роїще на Чернігівщині відкрили першу меморіальну дошку офіцеру Армії Української Народної Республіки Михайлу Зінченку.

На відкриття меморіальної дошки приїхала двоюрідна правнучка Михайла Зінченка Лариса Губко з Чернігова, повідомляє УІНП.

Фото: УІНП 

Меморіальна дошка змакетована за сприяння співробітників Українського інституту національної пам'яті Павла Подобєда та Владислава Куценка, і виготовлена за кошти небайдужих уродженців Роїща.

Поручник Зінченко на сьогодні є одним із небагатьох учасників Української революції 1917-1921 рр. – вихідців з нинішнього Чернігівського району Чернігівської області, біографії яких відомі досить докладно. Однак пошукова робота не припиняється.

Нині дослідники активно вивчають життєвий шлях сотника УНР, уродженця сусіднього з Роїщем села Хмільниці Олександра Миколайовича Гайманівського. І готуються до відкриття меморіальної дошки на його честь до Дня Незалежності України.

А в селищі Михайло-Коцюбинському (центрі однойменної об’єднаної територіальної громади) мають намір вшанувати Максима Загривного.

Краєзнавець Олександр Ляшев та Лариса Губко із чоловіком. Фото: УІНП

 

Довідка. Михайло Зінченко – учасник Першої світової війни, поручник. Нагороджений орденами Святої Анни 4-го ступеня та Святого Станіслава 3-го ступеня. Після важкого поранення в ногу був демобілізований.

Навесні 1918 р. організував у рідному Роїщі вибори делегатів на Всеукраїнський з’їзд хліборобів і був присутній на обранні Гетьмана України Павла Скоропадського. За що пізніше був заарештований і направлений до комуністичного концентраційного табору.

У жовтні 1920 р. перебрався на Хмельниччину, в район дії Армії УНР, і добровільно вступив до українського війська. Був зарахований до кінної сотні штабу 2-ї стрілецької Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Брав участь в боях під селами Микулинецький Ріжок, Голенищенський Майдан та Миколаїв.

Після поразки Української революції емігрував до Чехо-Словаччини і там закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. В Україні його переслідували більшовики, а в Словаччині – нацисти (за те, що переховував євреїв). Решту життя Михайло Зінченко прожив у Словаччині, там і похований.

Життєвий шлях Михайла Зінченка відновив Олександр Ляшев – краєзнавець, автор ряду цікавих видань про історію села Роїща.

Нагадуємо, що днями Апеляційний суд Київської області реабілітував петлюрівських отаманів Орлика, Ногу і Смутенка-Хоменка.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.