Про архаїчне Трипілля знають усі: і про пречудові різнокольорові розписні посудини цієї культури, і про трипільські протоміста-мегаполіси із населенням до 70 тисяч мешканців, і про те, що Трипільська культура проіснувала чи не найдовше, з усіх відомих на сьогодні в Європі, енеолітичних культур. Є, правда, один нюанс, а саме: хто і де вперше відкрив Трипільську культуру. Якщо загуглите цю тему, то вам одразу висвітить, що пам’ятки Трипілля відкрив Вікентій Хвойка у 1893-1894 роках на «Кирилівських висотах» у Києві та біля села Трипілля поблизу Обухова на Київщині. Чи існує якийсь інший погляд на те, хто і коли вперше її відкрив?

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення. Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

Поблизу монументальної будівлі Київського університету та південної огорожі старого Ботанічного саду пролягають затишні вулиці з давніми назвами – Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна. У липневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» рівно 115 років тому було уперше висловлено цікаву версію походження цих топонімів. Її оприлюднив редактор часопису Михайло Сергійович Грушевський в публікації «Не пора» під рубрикою «На українські теми», де йшлося про виховання національної самоповаги попри утиски влади.

Моя перша мова - російська. Вона звучала всюди навколо в моїх рідних Черкасах, де з 33-х шкіл була лише одна з українською мовою викладання. Але ще 1990-го я малював у зошиті тризуб і читав «Історію» Грушевського. Я повноцінно оволодів українською завдяки семінарії Української Церкви. Я - жертва русифікації, але не змирився з цим, а за власним переконанням змінив те, на що мене прирекла імперія зла.

У 2021 році в Словацькій Республіки відбувся перепис населення, який нам цікавий з кількох поглядів. Адже це наш безпосередній сусід, в якому діє помітна українська меншина.

Пан Леонід виглядає добрим чарівником. Ви приходите до нього у видавництво "Дух і Літера", він радо вітає вас, так само радісно посміхаються його молоді (ще молодші, ніж Леонід) співробітники. Ви сідаєте за стіл, і перше, про що запитує керівник видавництва, чи не хотіли б написати книжку? Ну, скажімо, про Івана Миколайчука? Чи про Олександра Довженка?

Перше враження, коли я перечитала усю суму аргументів у стилі: "яке ще фінансування музею Голодомору, коли треба дрони", підкріплену повним ігноруванням факту, що кошти на "цивільні" потреби неможливо перекинути на військові, позаяк ці "цивільні" кошти надані союзниками під конкретно "мирні" цілі, сформулювалося у дещо цинічному питанні:"Кожна людина може померти у будь-яку мить - то що, не народжувати і не виховувати дітей? Кожна споруда може завалитися будь-коли - то що, не будувати?". А потім спохопилася - гов, кобіто, та ж ти оце "проїжджаєшся" не по чому іншому, як по наслідках у головах твоїх земляків Голодомору, як геноциду.

Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав: “Якщо мені гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, я готовий сьогодні дати відрубати собі голову”. Тоді я гостро запитав: “Пане Василю, а якщо вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви повинні позбавити життя ворога. Ви зробите це?”. Овсієнко чесно визнав, що не здатний убити ворога. Я був вражений і обурений…

30 років тому (27.07.1993) Грузія, Росія та гудаутський режим Ардзінби підписали Сочинську угоду про припинення вогню в Абхазії та механізм контролю за його дотриманням.

В останні місяці парламенти ключових західних держав визнали Голодомор 1932-1933 року геноцидом українського народу. А отже, ми маємо нарешті відрефлексувати цю трагедію належним чином. Мати свій якісний музей, але рулити там очевидно мають не Ткаченко з горбуновими і осадчими. А історики, науковці і люди з дуже хорошим естетичним смаком. Я готова витратитись на це. Бо це інвестиція у майбутній фундамент української історії та державності.

…В Алжирі в Сахару ми поїхали маленькою групою, махнули 1200 км, дорогою спостерігали весь кліматично-географічний калейдоскоп Алжиру – від ніби карпатських вологих лісів, оповитих туманом та дощами до, власне, пустелі, справжньої, з неймовірно красивими дюнами. Як з журналу National Geographic. І навіть красивіше!

Дмитро Рибаков міг бути ідеальним пресофіцером, але він обрав найважчий та найвідповідальніший шлях на війні - став піхотинцем у бригаді прориву, тим, хто очолює прорив та йде першим.

Не знаю, чи годиться таке говорити про загиблого на війні Героя, але Астамур Гумба на фото виглядає геть не по-воєнному. У цьому й полягає страшна драма: інтелігентний молодий хлопець в окулярах, мудрий, спостережливий і трохи меланхолійний погляд – видно, що це людина делікатної вдачі. Ось він на фото у військовій формі з собакою на колінах – усміхнений, лагідний, добрий. Добряк-філософ, який зціпив зуби й пішов воювати, хоча йому б читати, мандрувати, кохати… То була наша перша втрата. На жаль, згодом таких втрат було ще багато...

На початку 1939 року майже в усіх селах Закарпаття створено осередки Організації Національної Оборони "Карпатська Січ". З високою ймовірністю до "Карпатської Січі" долучився і Василь Степанченко - уродженець Криму. Взагалі в українській армії було не багато кримчаків. За свідченням Юрія Артюшенка колишнього старшину Армії УНР вбили окупанти. "Він згинув з рук мадярів, які його повісили".

В пам’ять Василя Овсієнка (8 квітня 1949 – 19 липня 2023) ми публікуємо короткий спогад Євгена Захарова та інтерв’ю з Овсієнком, взяте ще у 1997 році.

У головному місті Закарпаття досі немає вулиць Івана Чендея, Олега Куцина, Петра Скунця, Михайла Колодзінського та низки інших видатних людей.

Не треба придумувати велосипед там, де є доступні всі потрібні історичні матеріали. Церква у світській державі не має жодної монополії на об'єкти, у яких перебуває, якщо ці об'єкти є пам'ятками. Церква служить громаді, а пам'ятки — надбання всього народу. Свідомо спотворювати Тернопіль, у котрому і так ДУЖЕ мало архітектурної спадщини, можуть лише злочинці і дуже нехороші люди.

Але руандійський геноцид страшний мірою жорстокості настільки, що все, що відбувається з нами сьогодні, немовби створює для мене дикий стереоефект, у якому у злочині Бучі відчувається продовження цієї руандійської "какофонії смерті" в наші дні. І водночас впадає в око разюча відмінність: нас прийшли вбивати зайди, а тутсі і хуту мешкали на одних вулицях і народжували спільних дітей.

Всі вже призвичаїлися до дощу, я також, хіба що періодично знімала один мокасин, виливала з нього воду, а потім – з іншого. А далі припинила й це марне заняття. Люди виглядали дуже строкато і смішно, бо усі можливі целофани, кульки, одноразові дощовики понатягали собі на голови, плечі, закутувалися по двоє у велику кухонну клейонку, кульками пообмотували взуття, а багато хто просто стояв навіть без парасолі і не звертав жодної уваги на зливу. …Коли Пол Маккартні вийшов на сцену, Майдан Незалежності вибухнув – концерт розпочався.

Цими днями в українських медіа багато інформації про заходи із вшанування жертв польсько-українського конфлікту. Більшість супроводжуються інформаційними довідками, більшість з яких повторює польські тези про те, що вбивали лише українці, тільки поляків, про те, що вбивали лише на Волині. Справжня історія складніша. Спробую пояснити, що не так у звужені до «Волинь-43», що залишається поза увагою.