Спецпроект

Василь і Славко супроводжують мене все життя

Вірменська справа і українська справа в рамках табору стали нашою загальною справою. Приклад Стуса і Чорновола наслідували українці, росіяни, литовці, латиші, євреї.

Пригадую розмову з Василем Стусом у зоні в Барашево, в Мордовії, напередодні мого звільнення за першим строком [1973].

- Паруйр, ми всі знаємо, що ти керівник Національної об'єднаної партії Вірменії. Як у вас за програмою, можуть бути членами вашої партії не вірмени?

Я відповів, що в статуті це є, але на практиці тільки один випадок був.

Тоді Стус сказав, що хоче оголосити себе членом НОП, але щоб не віддавати честь мені як керівникові кожен раз, хотів би назвати себе членом-симпатиком партії, яка проголосила мету - створення незалежної Вірменії. 

Я просто посміхнувся, але він виявляється все обдумав. Його приклад наслідували українці Роман Семенюк, Ірина Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, росіяни потім, Едік Кузнєцов, литовці, латиші, євреї...

Наша національна політична організація перетворилася на інтернаціональну і заслуга в цьому Василя. Патріоти різних республік розуміли нашу боротьбу і ставали поруч. Вірменська справа і українська справа в рамках табору стали нашою загальною справою.

Пригадую такий епізод - у нашу зону перевели Славка Чорновола. Він тримав голодівку.

Виявляється що в 17-й зоні контролером був Чекмарьов - особливо шкідливий тип. Політв'язні, які встали проти цілої імперії, були змушені виступити проти однієї людини. Вони оголосили голодування, але мента не прибрали, а Славка перекинули до нас.

Я думаю, що вони хотіли, щоб він припинив голодування, і тому перевели до Василя Стуса. Саме тут ми й познайомилися. Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму - ми шили рукавиці - виконував не за 8 годин, а за три години - решту часу він був зайнятий сам собою.

Ми планували певні дії. Звичайно, в центрі був Чорновіл - тоді він уже розробляв ідею статусу політв'язня.

Я помітив, що він і Василь начебто і не в таборі були - вони говорили про літературу, про мистецтво, про історію українського народу.

Згадую епізод, який мені розповів Василь. Хворим політв'язням певний час давали молоко. Одного разу Василь стояв у черзі, де стояли 3-4 людини, і прийшов мерзотник і провокатор, переведений до нас з особливою зони, Сідєльніков, і вліз без черги. Василь його запитав - ти якщо поспішаєш, так попроси - тебе пропустять. Той вдарив Василя.

Я можу дослівно передати слова Стуса - він сказав, що не може робити людині боляче.

Про своїх друзів я можу говорити нескінченно. Василь і Славко супроводжують мене все життя.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.