Її сторіччя: 125 років Надії Суровцевої

Однією з табуйованих легенд Умані була постать цієї жінки, їм‘я якої промовляли лише пошепки: «антирадянщина, буржуазна націоналістка». Вона, Надія Суровцева, ще жила тоді сама у одноповерховій хаті, метрів за 500 від будинку мого дитинства

 

Коли мені було років 10-12, а тоді ще не почалась горбачовська перебудова, однією з табуйованих легенд Умані була постать цієї жінки, їм'я якої промовляли лише пошепки: "антирадянщина, буржуазна націоналістка". Вона, Надія Суровцева, ще жила тоді сама у одноповерховій хаті, метрів за 500 від будинку мого дитинства.

Дожила майже до 90 років. І хоча вона була реабілітована ще за хрущовської відлиги, її до самої смерті пасли агент КДБ, а наближатись до будинку, заглядати у подвір'я було негласно заборонено. У 80-ті вона вже майже не виходила з хати. За життя я її особисто так і не побачив.

В часи демократичного національного пробудження кінця 80-х її вже не було, тож її ім'я щезло з моїх радарів, попри занурення у вир перших мітингів, уманського гайд-паркану і самвидаву.

Потім доводилось чути про те, яку роль особа Суровцевої відіграла у формуванні перших уманських дисидентів, майбутніх рухівців та УРПістів...

 

І ось днями ця несподівана зустріч у настільному календарі "Українські жінки ХХ століття".

Політична активістка, дипломатка МЗС УНР, патріотка і людина світу, феміністка, поліглотка, досталінська марксистка, добандерівська націоналістка, майже 30 (!) років у сталінських таборах, потім - екскурсовод у "Софіївці", довге життя в Умані, смерть якраз напередодні світанку.

Такий собі хеппі-енд: в її хаті нині відкрито маленький музей, після Революції Гідності її іменем названо одну з центральних, хоч і маленьких, вулиць міста.

Захоплююча життєва історія маловідомої України.

 

У декілька кліків знайшов її феноменальні спогади, які є унікальним джерелом, зокрема, історії мого рідного міста початку 20-го століття - історії, яка була так само табуйована в радянські часи, як і сама пані Надія.

Тиждень тому - 125 років з дня її народження. А мені знову згадується дитячий ореол страшної таємниці навколо забороненої старої жінки по-сусідству часів кінця імперії. Може, хто зна, в тому числі завдяки її аурі я став таким ярим антісовєтчіком ще в шкільні роки?

Вона залишила прекрасні спогади, опубліковані вже в часи незалежності, дуже раджу.

Подяка Українському інституту національної пам'яті, який створив привід, випустивши календар "Українські жінки ХХ століття", який невипадково опинився у мене на столі.

 

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.