Чому ми програли Майдан?

Господи, як же помирати набридло!

к/ф "Той самий Мюнхгаузен"

У минулу неділю Президентом України з трикратною перевагою голосів була обрана людина, чий політичний досвід обмежується багаторічним глузуванням з усіх провідних політиків країни, а політичний образ тотожний обличчю гротескного кіногероя.

При цьому переможець нікого не надурив, адже він не обіцяв геть нічого.

Якщо хтось вважає, що Україна вчергове перемогла у національному виді спорту – бігу по граблях, – він глибоко помиляється.

Чи не вперше у новітній історії Україна опинилася на самому вістрі світового політичного тренду.

Адже протягом останніх п’яти років найбільші демократичні країни послідовно очолили антисистемні популісти: Нарендра Моді в Індії та Джоко Відодо в Індонезії (2014), Родріго Дуерте на Філіппінах (2016) та Дональд Трамп у США (2017), Андрес Мануель Лопес Обрадор у Мексиці (2018) та Жаїр Болсонару в Бразилії (2019).

І в Європі Україна не пасе задніх.

Згідно з великим дослідженням, оприлюдненого у листопаді 2018 року британською "Гардіан", за останні 20 років сукупна частка голосів, відданих за популістські партії різного спрямування у 31 європейській країні, зросла з 7% до 25%.

Кількість європейців, які живуть в країнах, до уряду яких входить хоча б один міністр-популіст, збільшилася з 12,5 млн у 1998 до 170,2 млн у 2018 році, тобто – до третини населення Євросоюзу.

Зрештою, комедійний актор з дипломом криворізького юриста на чолі держави – це ще не найгірший варіант, порівняно з багатостраждальною Венесуелою, яку вже вдруге поспіль очолює водій автобуса з атестатом середньої школи з околиці Каракаса.

Біда в тому, що у Венесуели, на відміну від нас, багато нафти, натомість у нас, на відміну від Венесуели, навколо забагато Росії.

Це означає, що жартувати часу немає.

Отже, чим швидше ми визнаємо, що поразки зазнав не особисто Петро Порошенко, а всі ті, хто ототожнює себе з Майданом – тим більше в нас шансів утримати Україну від чергової втрати державності.

І соціологія, якою останніми місяцями наповнений інформаційний простір, дає нам достатньо матеріалу для тверезого аналізу.

Першим і, можливо, найболючішим фактом є те, що Євромайдан не лише не став об’єднавчою цінністю, а й взагалі припинив бути цінністю для більшості українців.

Щойно 16 квітня було презентовано результати масштабного всеукраїнського дослідження, проведеного львівським "Соціоінформом" на замовлення Національного Музею Революції Гідності.

Згідно з ним, за минулі 5 років ставлення до Майдану змінилося кардинально.

Якщо під час подій його підтримували 58% опитаних, а не підтримували 32%, то наразі підтримують лише 35%, а не підтримують, відповідно, 55%.

При цьому частка тих, хто за цей час змінив своє ставлення до Майдану на позитивне, є незначною в усіх регіонах і становить у середньому 4% опитаних.

Натомість втратив Майдан за минулі п’ять років майже половину прихильників, адже якщо 31% опитаних підтримували його тоді й підтримують зараз, то 27% тоді підтримували, але зараз не впевнені, що він був потрібний.

На пряме запитання лише 48% відповіли, що, на їх думку, Майдан об’єднав Україну, натомість, 36% – що він її розколов.

І, можливо, найстрашніше: лише 5% опитаних вважають, що примирення і консолідація української нації має бути центральною ідеєю майбутнього Музею Майдану.

Сучасне ставлення до Майдану має своїм наслідком відповідне ставлення до його лідерів.

Так, вісім політиків найчастіше асоціювалися в опитаних з Майданом: Арсеній Яценюк, Петро Порошенко, Віталій Кличко, Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош, Ольга Богомолець та Олег Ляшко. Їх згадували від 1% (Ляшко і Богомолець) до 26% (Яценюк) опитаних. Порошенка згадали 20%.

У першому турі президентських виборів "обличчя Майдану" (Порошенко, Тимошенко, Ляшко, Богомолець і Руслан Кошулинський, який офіційно репрезентував Тягнибока і Яроша) разом отримали менше 37% голосів.

Ця цифра, практично, збігається з відсотком тих, хто, попри все, досі підтримує Революцію Гідності.

Навряд чи хтось вважає, що участь у виборах двох останніх лідерів Майдану змінило би ситуацію.

Рейтинг Яценюка знаходиться поза зоною видимості, а Кличка на виборах мера сьогодні готові підтримати лише 18% киян.

Але і в опонентів ситуація не краща. Згаданих під час опитування двох лідерів Антимайдану – Віктора Януковича і Миколу Азарова – на виборах умовно репрезентували Юрій Бойко та Олександр Вілкул, які спільно отримали в першому турі 16%.

Решту майже 48% зібрали ті, кого можна назвати "обличчями Не Майдану" – Володимир Зеленський, Анатолій Гриценко, Ігор Смешко та інші знані, малознані та зовсім не знані діячі, які грали на цих виборах політичну масовку.

Отже, не випадає розглядати виграш Зеленського як перемогу реакції. Антимайдан програв так само, як і Майдан. Перемогу святкував Не Майдан. Але чого він хоче?

У лютому цього року Центр Разумкова провів опитування, під час якого намагався з’ясувати, як ставиться населення, зокрема прихильники провідних на той час кандидатів в Президенти, до 15 нагальних питань розвитку України. Виявилося, що ставлення це досить амбівалентне.

Так, жодна з запропонованих альтернатив не набрала більше 50% прихильників по семи проблемах:

- обмеження повноважень Президента,

- ринок і конкуренція або державне регулювання;

- залучення іноземних виробників та інвесторів або протекціонізм;

- індивідуальні пенсії або солідарна пенсійна система;

- приватизація або державне господарство;

- реформа освіти;

- співпраця з МФВ.

Ще по шести питаннях частка прихильників однієї з альтернатив ледь перевищує 50%:

- мир на українських, а не російських умовах;

- інтеграція до ЄС та НАТО;

- підтримка української мови;

- жорстка політика стосовно Росії;

- скасування медичної реформи;

- заборона продажу землі.

І лише два питання набрали абсолютну більшість голосів: 65% опитаних виступають за децентралізацію та понад 70% вимагають знизити комунальні тарифи.

Цікаво відзначити, що прихильники лише двох кандидатів мали яскраво виражені політичні переконання.

Так, Порошенка підтримували "реформатори", які прагнули продовження чинної політики, а Бойка – "реакціонери", які прагнули повернути все так, як було навіть не за Януковича, а за "дорогого Леоніда Ілліча".

Натомість показники прихильників Зеленського були практично тотожні середнім показникам серед усіх опитаних. Тобто виборцем Зеленського відпочатку був "пересічний українець" без вираженого політичного обличчя.

Найпростіше назвати прихильників Зеленського "інфантильними дебілами", які самі не знають чого прагнуть і очікують від свого обранця дива на будь-який смак.

Але демократія, за всіх вад, має щонайменше одну чесноту – вимагає поваги до "маленької людини", яка здатна в одну мить скинути з владного Олімпу будь-якого зарозумілого представника "еліти".

Тому краще все ж таки з’ясувати, чого насправді хоче "маленький українець". І в цьому нам знов-таки стануть у нагоді камертони Майдану.

Згадане опитування "Соціоінформу" містило низку запитань, порівняння відповідей на які дає змогу отримати чітке уявлення про очікування українців від Майдану та, відповідно, про причини сьогоднішнього розчарування.

Це питання про:

–    передумови Революції Гідності,

–    причини виходу людей на Майдан,

–    суть подій Революції Гідності,

–    5 основних позитивних та

–    5 основних негативних наслідків Революції,

–    а також про бажану центральну ідею Музею Майдану (відзначимо, що, попри все розчарування, дві третини опитаних вважають потрібним створення такого музею).

Людям, які вчилися за часів марксизму-ленінізму й до сьогодні чують звідусіль мантри про економічний занепад, першими на думку спадають, звісно, економічні мотиви будь-яких подій.

Дійсно, за результатами опитування другою з передумов Революції було названо "погіршення економічної ситуації".

Проте, ця тема не знаходить подальшого розвитку ані у розумінні суті подій Майдану, ані у баченні центральної ідеї Музею.

Єдине, де про неї знову згадується, це при визначенні негативних наслідків Революції, третім з яких названо "економічну кризу та безвладдя".

Насправді, ми маємо справу з класичною "відповіддю з телевізора", адже економічного погіршення не було перед Революцією, так само як не сталося кризи після неї.

Досліджуючи події, які від самого початку отримали назву Євромайдану, природно очікуєш домінування у них зовнішньополітичних мотивів, насамперед, європейського фактору.

Адже, другою з причин виходу людей на Майдан опитані обрали "відмову підписати асоціацію з ЄС".

Так само першим і третім з-посеред позитивних наслідків Революції було названо "підписання Асоціації з ЄС" та "набуття чинності безвізового режиму та біопаспортів".

Однак, як центральна ідея Музею Майдану "боротьба за європейський вибір" посіла лише п’яте місце.

Ба більше, четвертим варіантом суті подій Революції опитані назвали "переворот за підтримки Заходу", а восьмим фактором серед її передумов визначили "спробу країн Заходу посилити контроль над Україною".

Не дає задовільного пояснення і спроба звернутися до протилежного зовнішньополітичного фактора – російського.

Так, другою версією суті подій Революції було обрано "боротьбу за незалежність України".

Але при цьому серед її передумов "проросійська політика влади" посіла лише сьому позицію, а "визволення України з-під впливу Росії та боротьба за незалежність" було визначено лише останнім, п’ятим серед основних позитивних наслідків Революції.

Натомість, першим, другим та четвертим серед наслідків негативних було названо "війну з РФ", "АТО" та "втрату територій (окупація АРК та Донбасу)".

Не випадково, за такої контраверсійної оцінки російського вектору подій останніх років, ідея "Геть від Москви!" як провідна для Музею Майдану отримала схвалення лише 3% опитаних і посіла 11-у позицію.

Передостанньою версією є національні мотиви Революції.

Зрештою, другим з-посеред її позитивних наслідків було названо "підвищення рівня національної свідомості (згуртованості та патріотизму)".

Проте серед її передумов сюжети, пов’язані з розвитком української політичної нації: "конфлікт між різними регіонами України", "нищення національної самобутності" та "незавершеність процесів попередніх революцій", – посіли лише 5-е, 9-е та 10-е місця.

Відповідно лише шостою з версій суті подій Революції виявилася "боротьба між Сходом і Заходом країни".

А як провідні ідеї Музею Майдану так само далекі 7-у, 9-у та 10-у позиції посіли "погляд на події з різних боків барикад", "примирення і консолідація української нації" та "Майдан як національна революція".

Отже, і економічні, і зовнішньополітичні, і національні мотиви, на думку українців, відігравали лише другорядну роль у подіях Революції Гідності.

Як не дивно це звучить для тверезих аналітиків, однак, у сприйнятті Майдану домінують мотиви етичного характеру, пов’язані з проблемами створення справедливого суспільства, визначенням долі та місця в ньому пересічної людини, стосунками між владою і людьми та людей між собою.

Так, 1-ю, 3-ю, 4-ю та 6-ю з передумов Революції опитані вважають "спробу узурпації влади командою В. Януковича", "посилення корупції", "посилення влади олігархів" та "системне порушення громадянських прав і свобод".

Першою та третьою причинами виходу людей на Майдан було названо "побиття студентів напередодні" та "бажання усунути В. Януковича і його команду", а найпершою версією суті подій Революції опитані визначили "усвідомлену боротьбу за захист прав".

Відповідно, 1-а, 2-а, 3-а, 6-а і 8-а з бажаних центральних ідей Музею Майдану – це "важливість демократії і прав людини", "героїзм майданівців, зокрема Небесної Сотні", "сила громадянського суспільства", "персональний вибір і соціальна відповідальність" та "важливість набутого досвіду і соціальних практик".

Однак, серед позитивних наслідків Революції з цими мотивами пов’язаний лише один, четвертий – "втеча В. Януковича та розпад його "команди"", відтак Майдан вирішив лише одну, найпростішу з проблем, що зумовили Революцію.

Натомість він приніс і великі негаразди у цьому плані, адже п’ятим негативним наслідком визначено "велику кількість вбитих українців на війні".

Щоб собі не гадали політики та аналітики, Революція Гідності, як й усі попередні Майдани, була рухом за встановлення справедливості у суспільних відносинах та захист базових прав людини – права на життя та гідне існування.

Адже найперший Майдан – Революція на граніті – був виступом проти Радянського Союзу – самого уособлення узурпації влади, офіційної брехні та підміни цінностей.

Другий – акція "Україна без Кучми!" – став відповіддю на безкарне вбивство відомого журналіста, третій – Помаранчеву Революцію – спровокувала спроба фальшувати результати президентських виборів.

Нарешті, на останній Майдан люди вийшли після того, як їх спочатку надурили з підписанням Асоціації з Євросоюзом, а потім брутально відгамселили.

На жаль, наслідком Революції Гідності, так само як і попередніх Майданів, встановлення справедливості не стало.

За такого порядку денного утримання гривні та відновлення армії, очищення банківської системи та отримання безвізу, створення Помісної Церкви та декомунізація, – усе це та безліч інших справжніх досягнень "колективного Порошенка" не мали в очах більшості українців аніякої ваги.

Адже годі пропонувати реформи людям, які прагнуть самої справедливості.

Встановлення справедливості, насамперед, очікують люди й від Володимира Зеленського.

Це переконливо доводять результати опитування, проведеного КМІС напередодні другого туру виборів.

Ось перелік десяти позицій, які набрали понад 5% відповідей на питання про невідкладні кроки, які має зробити наступний Президент у свої перші 100 днів:

–      знизити тарифи на комунальні послуги;

–      подати до парламенту законопроекти про зняття недоторканості з депутатів, суддів, Президента;

–      розпочати або пришвидшити розслідування найбільш резонансних корупційних злочинів;

–      розпочати переговори з Росією;

–      знизити зарплату топ-чиновникам;

–      розпочати переговори з ЄС та США щодо Донбасу і Криму;

–      пришвидшити розслідування злочинів проти Майдану;

–      ініціювати зміну системи парламентських виборів – скасування мажоритарних виборів і перехід до пропорційної системи з відкритими списками;

–      виставити на продаж приміщення, автівки та інші активи Державного управління справами, яке займається забезпеченням Президента;

–      ініціювати перезапуск антикорупційних органів (НАБУ, САП).

Усе це лише про справедливість і людське життя.

Адже і комунальні тарифи люди розглядають, насамперед, як "несправедливі", і відкриті списки ввижаються запобіжником від потрапляння до Ради недоброчесних політиків, і переговори з Росією та західними союзниками потрібні для того, щоб на Сході припинили гинути "наші діти, брати та чоловіки".

Таке беззастережне прагнення до справедливості здається наївним у наш раціональний час.

Але свята Тора вчить нас, що всі народи світу мають дотримуватися лише семи заповідей, три з яких стосуються суспільного ладу: не вбивати, не грабувати та встановити справедливий суд.

І душа кожної людини підсвідомо несе в собі це знання, отримане безпосередньо від її вищого джерела.

Однак, аби створити таке суспільство, треба, насамперед, виконувати найпершу заповідь – вірити в єдиного Бога.

Не просто носити хреста, кіпи чи хіджаба, ходити до церкви, синагоги чи мечеті, палко молитися, суворо постувати та справляти численні свята. А повсякчасно пам’ятати про Того, Хто створив цей світ, встановив йому закони та доручив нам його доглядати і виправляти. Не лише президентам – кожному.