Проспект Бандери і листи в повітря
Назріла необхідність нарешті виробити на найвищому державному рівні України і Польщі системну двосторонню політику примирення, яка би спиралася на конкретні політичні, економічні і гуманітарні проекти
Назріла необхідність нарешті виробити на найвищому державному рівні України і Польщі системну двосторонню політику примирення, яка би спиралася на конкретні політичні, економічні і гуманітарні проекти.
У справі українсько-польського примирення назріла "криза жанру". Про це засвідчило кілька подій червня – першої половини липня цього року.
Ідеться передусім про обмін листами між українськими й польськими політиками, церковними діячами та інтелектуалами, котрий відбувався на тлі поодиноких (поки що) антиукраїнських провокацій у Польщі.
Поза тим, на цьому тижні очікується відкладене засідання польського Сейму, на якому має бути прийняте рішення про визнання геноцидом подій на Волині в часи другої світової війни.
Додати до цього рішення Київради про перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери.
Усе це, гадається, є яскравим свідченням відсутності на найвищому державному рівні обох країн спільної українсько-польської планомірної та системної політики у справі історичного примирення.
"Не нарікай на дзеркало…"
7 липня переважною більшістю голосів Київрада проголосувала за перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери. Відповідну пропозицію кілька місяців раніше надіслав до КМДА Український інститут національної пам’яті.
Ззовні це виглядало, пардон за банальну вже метафору, "вишенькою на тортику", тісто для якого було, на жаль, замішане в Польщі.
"Замісили" праворадикали, які атакували 26 червня мирну ходу українців у Перемишлі, і "нео-ендеція", присутня як у публічному просторі, так і в Сеймі.
Додати до цього польське міністерство внутрішніх справ, котре словами свого очільника фактично розписалося у власній профнепридатності.
Виявляється, легше було не пустити 3 липня до Польщі "опальну" рок-групу "От Винта!", звинувачену (абсолютно безпідставно, до речі) у нібито "глорифікації злочинів УПА", ніж виконувати свої професійні обов’язки на рок-концертах.
Правду кажучи, ці та інші, поки що нечисленні, але гучні випадки антиукраїнської істерії в Польщі, і згадане рішення Київради ніяк не пов’язані між собою.
Однак ззовні рішення Київради з "бандеризації" Московського проспекту ззовні виглядає як "відплатна акція" швидкого реагування. Мовляв, якщо кому сенатор і за сумісництвом історик Ян Жарин (ПіС), пан Тадеуш Ісакович-Залеський (котрий іменує себе ксьондзом), політичний маргінал і один з "друзів Путіна" Януш Корвін-Мікке, фанати футбольної команди "Полонія" та інша антиукраїнська "свистобратія" тамтешнього розливу комусь і мають завдячувати, що Московський проспект може змінити назву (бракує лише підпису Віталія Кличка) – то лише самим собі.
Того ж таки 7 липня, але ввечері, Сенат Польщі ухвалив постанову із закликом до Сейму встановити 11 липня Національним днем пам’яті жертв "геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої в 1939-1945 роках".
 |
Чи буде це зроблено, чи ні – дізнаємося зовсім скоро, між 19 і 22 липня, коли проходитиме черговий пленарний тиждень Сейму.
Питання це мало розглядатися якраз до 11 липня – цей день вважається кульмінаційним у "Волинській різанині".
Однак на прохання голови українського парламенту Андрія Парубія, із яким той звернувся до марщалка польського Сейму Марека Кухцінського, розгляд був перенесений на наступний після Варшавського саміту НАТО пленарний тиждень.
Читайте також: Польський депутат назвав катами українських церковних ієрархів, президентів, поета і німецьких єпископів
"Для цього потрібні двоє…"
По суті голові Верховної Ради вдалося лише умовити свого польського колегу відтермінувати черговий польський "волинський мєждусобойчик" на рівні найвищого органу законодавчої влади сусідньої країни.
Іронія була би тут недоречною, якби і в Варшаві, і тим більше в Києві (для якого Варшава є найближчим союзником) нарешті зрозуміли що події на Волині, які є частиною більш широкого українсько-польського конфлікту протягом не лише другої світової війни, але всього ХХ століття, не може бути справою тільки Польщі або тільки України.
Питання хто жертва чи хто кат (на чому намагався зосередити увагу депутат Сейму Міхал Дворчик) тут взагалі недоречне. Адже і тих, і інших вистачало з обох боків. Все, що насправді має значення – це встановлення причинно-наслідкових зв’язків. І більше ніщо. Навіть, хоч як би це цинічно звучало, кількість жертв з обох боків.
Бо, як показала практика, полюючи за цифрами, ми забуваємо про цінність людського життя як такого, життя кожної людини – однієї і неповторної.
Але це (в тому числі й підрахунки жертв) вже справа істориків. І питаннями двостороннього конфлікту вже займається спільний форум українських і польських науковців з минулого року.
Політиків же, як показують останні події в польському Сенаті, треба тримати від цього процесу на відстані ядерного вибуху.
Бо досвід свідчить, що коли за ці справи беруться політики, котрі починають уявляти себе істориками, або історики, які полізли в політику, то з цього виходить лише суцільне знущання і над пам’яттю, і над історичною наукою, і над елементарним здоровим глуздом.
Віктор Ющенко (один з підписантів листа від 3 червня) перед президентськими виборами 2010 року присвоїв Степану Бандері пост-радянське звання "Героя України". Наслідки відомі: зіпсовані стосунки з польським лоббі в ЄС, критика з боку українських інтелектуалів, що Бандеру поставлено в один ряд із Героями України-корупціонерами Юрієм Бойком, Георгієм Кирпою і ще якоюсь Прошкуратовою.
У Польщі історик Ян Жарин, котрий тепер є також сенатором, говорить про "наступальну історичну політику" і про те, що "Без Львова, міста, яке завжди було вірне Польщі, немає польського народу".
О’кей, Україна теж здатна нині проводити "історичний наступ". Україна має всі підстави нагадати, що без Перемишля і Холма немає народу українського. А ще без Вармінсько--Мазурського воєводства, де проживають нащадки українців, примусово переселених під час акції "Вісла".
Питання тільки, чи буде така колотнеча продуктивною і чи є сенс її затівати? Сумнівно. В Україні й без того "головного болю" більш ніж досить. У Польщі, до речі, теж.
Між тим ані нашим, ані польським "політико-історикам" чи "історико-політикам" так і не спало на думку поставити питання про спільну, тобто українсько-польську декларацію, заяви чи будь-який інший документ щодо двостороннього конфлікту в ХХ ст.
Передусім, до речі, це мали би бути депутати з Парламентської асамблеї України, Литви і Польщі. І причому це мав би бути такий документ, який би вже раз і назавжди розставив всі крапки над спірними питаннями.
Іще восени 2015 року Український інститут національної пам’яті пропонував повернутися до ідеї спільної Декларації пам’яті і примирення. Наразі виглядає, що пропозицію проігнорували.
Нині перед обома країнами занадто багато спільних викликів і загроз.
Тому нікому нема сенсу вподібнюватися до фрейдівського англійця, котрий і через триста років після Великої пожежі в Лондоні продовжуєте розвозити "сльози і соплі" біля Хресту Жалоби.
У цій мокрій справі великих успіхів досяг пан Тадеуш Ісакович-Залеський зі своїми волинськими "стражданнями хлопа на цукерні". Особливо під акомпанемент пріснопам’ятної "історичної реконструкції" подій на Волині перед тамтешньою публікою, котра з такої оказії мабуть заздалегідь запасалася поп-корном.
Дякувати Богові, у українців вистачило розуму й елементарної гідності не "реконструювати історично" Голодомор і не перетворювати свою національну трагедію в шоу. А там рахунок (якщо вже хтось так любить лічити трупи) ішов не на десятки й навіть не на сотні тисяч – на мільйони життів.
Однак українці поступово позбуваються непотрібного "комплексу жертви". Питання в тому, чи здатні поляки протистояти цьому комплексу – значною мірою нав’язуваному ззовні.
"Листоманія" з перепросинами
Лист української інтелігенції від 3 червня, котрий містив у собі вибачення за Волинь, започаткував зливу листів з Польщі.
Саме ними запам’ятався червень і початок липня. Писали наші колишні і діючі політики, церковники, інтелектуали; писали їм у відповідь депутати польського сейму, потім польські ксьондзи, потім польські екс-президенти, діячі "Солідарності", митці, діячі церкви.
Перепросини, звинувачення, взаємні заклики до примирення – всі ці тривіальності перемежовувалися з пригадуваннями спільних моментів в історії ХХ століття.
Були, щоправда, з обох боків також цілком раціональні пропозиції щодо увічнення пам’яті жертв двостороннього братовбивчого протистояння – встановлення пам’ятних знаків, спільних днів вшанування пам’яті жертв двостороннього конфлікту.
Але в цілому, все це бурхливе листування свідчить радше про відсутність з боку офіційних Києва і Варшави не те що спільного плану, а обопільного, системного, на державному рівні бачення політики "поєднання".
Це листування по суті відбиває неусвідомлене прагнення на рівні громадянського суспільства компенсувати брак такої політики на рівні державному.
Поза тим, епістолярна макулатура – поганий замінник конкретних проектів, спрямованих на економічне, політичне, військове й гуманітарне зближення двох незалежних країн, спадкоємиць ягеллонської Речі Посполитої. А таких проектів нині явно мало.
Але якщо вже зайшлося про перепросини, то нагадаємо, що вони вже мали місце на найвищому двосторонньому рівні. Сталося це десять років тому, в червні 2006 року в Павлокомах.
Тоді під час відкриття меморіалу загиблим українцям тодішній президент Віктор Ющенко виголосив "Прощаємо і просимо пробачення". На це його польський колега Лех Качинський відповів словами з Молитви Господньої "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".
Офіційні вибачення самі по собі є річчю потрібною й необхідною. Це запорука і водночас умова діалогу між націями, котрі до того знаходилися в стані більш чи менш тривалого конфлікту. Так само, як і спільні парламентські заяви.
Що всі ці формальності означають? По-перше, офіційне визнання на вищому державному рівні неправоти, помилковості й неприпустимості певних дій своєї сторони в минулому конфлікті. По-друге – офіційне й остаточне визнання того, що конфлікт нарешті остаточно вичерпаний.
Подієва ж цінність цих актів якраз у тому й полягає, що вони відбувається лише один раз. І по суті вони означають лише старт для подальшої системної, планової, копіткої, тривалої роботи, спрямованої на усунення тих нашарувань ненависті, що накопичилися у двосторонніх стосунках за минулі десятиліття. І причому роботи на рівні не лише "народної дипломатії", але передусім найвищого державного керівництва.
Повторні ж вибачення, чи "покаянні заяви", від кого би вони не йшли й на якому рівні би не звучали – це вже банальність і профанація, які прикривають брак реальних справ.
Та й безглуздо було би припускати, аби папа римський, св. Іоанн Павло ІІ, котрий вибачився перед мусульманами за хрестові походи і перед іудеями за погроми, робив би це щороку по кілька разів.
Наразі справа примирення двох народів, як і раніше, перебуває в руках громадськості, що в Україні, що в Польщі.
То польська фундація "Мости" відреставрує якийсь пам’ятник в Україні, а потім зведе разом науковців обох країн для дискусій щодо того, що нас об’єднує.
То житомирські поляки спільно з українськими вченими проведуть наукову конференцію, присвячену піаністу, композитору і політику Ігнацію Падеревському.
То ентузіасти в Лубнах організують фестиваль "Замкова Гора", присвячений Ієремії Вишневецькому…
Чого остерігатися і що пам’ятати
Остерігатися варто того, що для якоїсь частини українських радикалів одностороння резолюція про визнання подій на Волині геноцидом може стати своєрідним заохоченням до подальших радикальних дій.
Вже понад два роки з боку українських правих, котрі мають тепер вплив не лише на Галичині, але й на Лівобережжі й навіть на Півдні, не лунає в публічному просторі жодних антипольських заяв.
Однак нині, коли політики знову розхитують справу примирення, не можна гарантувати, що раптом якійсь "світлій" голові не спаде на думку знову висунути тій же Польщі якісь територіальні претензії.
А ще гірше – зробити Волинь приводом… для гордості. В тому розумінні, що "пригноблена нація", мовляв, так показала зуби тоді, в 1943 році,, що "ляхи", бачите, й досі пам’ятають; ба навіть цілий "день пам’яті і мучеництва" встановили.
Це ненормальна і збочена гордість!
Дозволю собі висловити таку думку, що полякам безвідповідальні дії політиків лише додатково прищеплюють "комплекс жертви". Бо завжди легше бачити себе вічно гнаним і упослідженим народом і в усіх своїх бідах звинувачувати лише когось, а не насамперед самого себе.
Це ненормальне і збочене бачення!
І аби цьому запобігти, всі політичні документи стосовно наших братовбивчих катаклізмів у ХХ столітті (з цього погляду не так уже й важливо, як їх назвати – воєн, конфліктів, трагедій) мають бути тільки й виключно двосторонніми! Тобто – українсько-польськими.
І насамкінець. Офіційному Києву давно вже пора усвідомити, що і в України є свої "креси". Тільки західні.
Останні події в Перемишлі – найкраще тому підтвердження. То добре, що польська поліція оперативно зреагувала і справа дійшла до суду.
Але те, що таке явище взагалі стало можливим, свідчить не стільки й не лише про "беззубість" тамтешніх українців, скільки про брак уваги офіційної української влади до місць компактного їхнього проживання на тих землях колишнього Руського королівства, котрі зараз є частиною Польської держави.
Бо, на відміну, від Києва, Варшава про свої "креси" на території України пам’ятає…
І правильно, до речі, робить, бо тим самим подає хороший приклад для України.
P.S.
Коли матеріал готувався до публікації. стало відомо, що Сейм Республіки Польща в першому читанні підтримав "геноцидний" проект резолюції стосовно подій на Волині в 1943 році. Сьогодні, 20 липня, має відбутися друге читання.
Кількість жертв "волинської різанини" зросла, у порівнянні з попередніми резолюціями, до "понад 100 тисяч".
Політики, таким чином, знову поставили цифру "зі стелі", не дочекавшись остаточних висновків істориків спільного українсько-польського форуму.
Одним із завдань цього форму є якраз встановлення максимально точної кількості вбитих під час протистояння на Волині з польського і українського боку.
Вочевидь український політикум тепер має "розв'язані руки" для прийняття аналогічних резолюцій по пацифікаціях на Східній Галичині в 1930-ті роки, і по операції "Вісла".
Політики знову не послухали істориків. Що ж, можна поздоровити нас усіх із започаткуванням чергової серії політико-історичних "мєждусобойчиків".
Москва задоволено потирає руки.
ІНШЕ ЗА ТЕМОЮ "Волинська трагедія":
Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці Польській
Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича
Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"
Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"
Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"
Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині
"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі
УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити
Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами
