Казка про війну: "Попелюшка - це моя бабуся..."

Мій дід був окупантом, і бабуся була окупанткою, і трирічна мама... А далі - все як у всіх. У казках теж бувають удови з двума дітьми. В цій казці їх були тисячі... А вночі за моїм татом прийшли бандерівці. (рос.)

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

В сказку о Золушке я верила всегда. Потому что Золушка -  это моя бабушка. Это ее сказочные туфельки 33 размера до сих пор стоят у меня в шкафу.

А принц - мой дедушка. Его фотография с "кубиками" в петлицах историческое тому подтверждение: таким красивым, как мой дедушка на фото, мог быть только принц.

Только сказочник все перепутал. Это не туфелька привела принца к Золушке. А принц так полюбил вечно перемазаную в золе и навозе Золушку, что подарил ей пару сказочных туфель и двоих детей.

На самом деле все было так. Мой дед был оккупантом, и бабушка была оккупанткой, и трехлетняя тогда мама, и мой будущий дядя, едва начавший ходить и говорить...

Летом 1940 году молодой полковой комиссар с семьей прибыл в Ригу в место расположение своего пехотного полка. Дедушка мой голубых кровей не был. Толковый парень "из крестьян" усердно учился и служил. Единственное, что скопил - приличную библиотеку.

Ostarbaiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда

Партия парня заметила и года с 1937-го начала стремительно продвигать по карьерной лестнице. К тридцати годам он уже стал комиссаром полка и привез семью в сказочную столицу Латвии.

Поселили их в сказочном домике аптекарши. Аптекарша была женщина бездетная, добрая. Потому дети даже не догадывались, что они оккупанты. А бабушка наслаждалась сказочной жизнью. Каждый месяц ходила с принцем в театр, заказала - даже не одну, две! - пары туфель искусному мастеру на Marijas iela 21.

Единственное фото из того сказочного года: мама и дядя - двое ангельских инфантов в бархатных костюмчиках...

 Моя мама Неля (справа) и дядя Толя Коломийцы, зимой 1940-1941 гг.

Когда началась война, и аптекарша собирала уже не оккупантов, а беженцев, то радости не проявляла и заботливо провожала до поезда.

Моим сказочно повезло попасть в поезд из Риги уже после объявления войны... Ну, как повезло - дедушка постарался. Сверкая "кубиками" на петлицах, он впихнул в теплушку жену, детей и чемодан с книгами. В дороге, как водилось тогда, поезд разбомбили. Все обошлось... осколком в лопатке моей четырехлетней мамы.

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути дуже зайнятим..."

Когда мне исполнилось столько же, сколько ей тогда, мне разрешили мыть маме спинку. И я всегда старалась смыть-стереть шрам на ее лопатке. Мне кажется, я знаю, что такое война на ощупь...

Впихивая семью в теплушку, дедушка впервые воспользовался своей высокой должностью. Второй, и последний раз, он это сделал под Калининградом в начале 1942-го.  

Его однополчане рассказывали, что после гибели командира полка, комиссар, как старший по званию, взял командование на себя, поднял людей в атаку и тоже геройски погиб... Не знаю, правда ли. Но в сказке все должно было бы случиться именно так.

Мой дед - Григорий Климович Коломиец, довоенное фото

А дальше... Что дальше? Все как у всех. В сказках тоже бывают вдовы с двумя детьми. В этой сказке их были тысячи.

Дедушкина библиотека очень пригодилась: удалось выменять немало продуктов. Моя бабушка вообще считала, что в войну они не голодали. Ей было с чем сравнивать - она пережила 33-ий.

Історія Голоду. Розкажіть, яка ваша родина пережила 1932-33 роки

С тех пор в мою маму больше не стреляли. Стреляли в отца. Ну, как стреляли... Собирались.  

В начале 1950-х двадцатилетний директор школы был по совместительству парторгом колхоза в Прикарпатье. Ночью в хату пришли бандеровцы. Но хозяйка спрятала пожильца на горище и умолила вооруженные тени пожалеть хлопца и ее до тюрьмы не доводить.

В детстве, слушая эту историю про бандеровцев и еще ничего не зная о них, я почему-то была уверена, что они закономерно поступили. Я чувствовала, что они имеют право желать убить парторга колхоза, и способны пожалеть старуху и пацана.

Я почему-то считала, что бандеровцы, это не от слова "банда", как объясняли мне одноклассники. Я была убеждена, что бандеровцы - это лесные сказочные воины. До сих пор не знаю, откуда у меня появилось такое убеждение.

Но это из сказки совсем про другую войну...

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази. 

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.

Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.

Дарця Веретюк : Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам'ятні знаки?

Військові меморіальні комплекси - це не про нагромадження окремих пам'ятників і безпросвітну скорботу. Увесь комплекс є великим пам'ятником на знак шани і поваги до свідомого зрілого рішення чоловіків і жінок стати на захист країни і її територіальної цілісності. Це про їх подвиг, безвідносно віку, кольору шкіри, зросту, довжини волосся, релігійних вподобань, статків, професій та інших розрізнюючих ознак. Бо була одна на всіх ознака, котра всіх об'єднала — ідея свободи та незалежності.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.