Спецпроект

In memoriam: Іван Гель

Здавалося, чим більше цю сім'ю шмагала доля, тим більше вона ставала міцнішою. Й не було такого хреста, якого ці дивовижні люди відмовилися б узяти на плечі.

В п'ятницю, 18 березня Івана Геля ховають у родинному гробівці на Личаківському кладовищі у Львові.

Пам'ять повертає вдячні спогади про миті життя, пережиті разом із Покійним. Мозок підбирає високі слова, якими годиться охарактеризувати цю славну постать і її життєву дорогу. А на Гуцульщині напевно вже підбирають трембіту, яка заквилить жалібно у тяжку мить останнього прощання.

16 березня Господь поставив крапку у Книзі життя, яку розпочав 17 липня 1937 року і яку заповнював різнокольоровими письменами. Утім, рожевого кольору в ній найменше, бо навіть дитинство та юність - ота найрожевіша пора в житті кожної молодої людини - і то були сплюндровані трьома окупаціями, воєнним лихоліттям та нищівними хвилями червоного терору.

Цьому поколінню доля ставила свої запитання руба, і хто був слабаком - той ставав покручем, а хто стояв на ногах міцно - той ставав героєм.

Іван Гель, без сумніву, належав до тієї другої категорії, і до нього можна впевнено пристосувати біблійний вираз "твердошийого": будучи за статурою кремезним козарлюгою, він витримав усі удари долі, не схилив свою голову перед жодною владою і не торгував своїми принципами.

 Іван Гель (1937-2011)

Це був зразковий приклад галичанина подвійного гарту - церковного й національного. Його духовний світ формувався в церковній цивілізації Митрополита Андрея Шептицького з чітким розрізненням морального добра й аморального зла, з класичним розумінням єрархії цінностей.

Церква була на горбочку галицького села саме тому, що вона посідала горнє місце в єрархії християнського мікрокосму людини.

Чи ж дивно, що коли настала пора виступити на захист Церкви, Іван Гель створив та очолив Комітет захисту УГКЦ, який став важливим, а часом і незамінним інструментом цієї оборони? Чи так уже несподівано, що саме він був редактором славного часопису "Християнський голос"?

Виростав Іван Гель і в силовому полі змагань за національну державу, а тому змалечку знав, що рідну землю українець має боронити. Він довірливо спирався на плече друзів-побратимів і сам служив іншим надійною опорою.

Чи ж дивно, що тюрми й табори стали віхами у його особистій боротьбі з антиукраїнською владою?

Чи так уже несподівано, що формування програми "боротьби за державність України", розповсюдження Самвидаву, організація протестних акцій в ув'язненні та на волі, співредагування "Українського вісника", співучасть в організації Української Гельсінкської Спілки й Народного Руху України, а врешті й праця на посаді першого заступника голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання - все це його особисті офіри, складені до жертовника незалежної України?

Проте ніщо на цьому жертовному шляху не завадило Іванові Гелю пронести через ці випробування велике кохання до дружини Марії, закласти з нею міцну сім'ю, дати життя доньці Оксані, віддати її зятеві Валерію, опікуватися внучкою Яриною.

Здавалося, чим більше цю сім'ю шмагала доля, тим більше вона ставала міцнішою. Й не було такого хреста, якого ці дивовижні люди відмовилися б узяти на плечі.

Сьогодні спільнота Українського католицького університету в глибокій пошані схиляє свою голову перед пам'яттю новопереставленого раба Божого Івана. Ми вдячно згадуємо наші спільні проекти, які стосувалися історії Руху опору, і незмінну підтримку, яку виявляв пан Іван нашому Університетові.

Просимо Бога, щоб Він упокоїв душу Усопшого та оселив її там, де праведні спочивають.

Рівно ж просимо в Бога, щоб Він огорнув Своєю милосердною рукою усіх, хто сьогодні терпить у горі та стражданні: вдову Марію, доньку Оксану з чоловіком Валерієм, внучку Ярину та всю скорботну родину покійного. Просимо їх прийняти від усієї спільноти УКУ наші щирі та глибокі співчуття.

Вічная пам'ять і Царство Небесне новопереставленому рабу Божому Іванові!

Джерело: Zaxid.net

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.