У Києві встановили пам'ятник на могилі відомого математика. ФОТО

На могилі українського математика, професора Василя Єрмакова (1845–1922) було відкрито пам’ятник.

Про це повідомляє Київське математичне товариство.

Український математик і педагог, професор Київського університету і Політехнічного інституту, член-кореспондент Петербурзької академії наук спочиває на Лук’янівському цвинтарі в Києві (ділянка № 21).

На цій ділянці кладовища поховано ряд видатних українських вчених. Зокрема, тут могили першого директора Інституту математики АН УРСР академіка Д. О. Граве (1863–1939) і одного з його наступників — академіка Г. В. Пфейффера (1872-1946), який був директором об’єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР протягом 1941-44 рр.

Раніше на могилі Єрмакова була лише скромна табличка з непомітним написом. Пам’ятника не було, тому що вчений помер у важкі для нашої країни часи (1922 рік), останнім часом навіть голодував.

Ініціативу Київського математичного товариства зібрати кошти на пам’ятник щиро підтримали українські математики.

Фото: Олександр Барановський

У церемонії взяли участь співробітники й випускники КНУ імені Шевченка, Національного технічного університету "КПІ", Національного педуніверситету імені Драгоманова, Інституту математики НАНУ, члени Київського математичного товариства, працівники Педагогічного музею і Державного політехнічного музею.

Василь Єрмаков — один із корифеїв математичної науки в Україні. Випускник Київського університету Св. Володимира, він був відряджений для поглиблення знань за кордон, слухав лекції в Берліні й Парижі. Усім, хто вивчає вищу математику, відома ознака збіжності рядів за Єрмаковим. Спеціальні системи звичайних диференціальних рівнянь добре знані в світі під назвою систем Єрмакова.

Становлення викладання математичних дисциплін і наукових розробок у Київському університеті значною мірою завдячує діяльності Єрмакова. Він підготував ряд підручників і посібників з різних математичних дисциплін, які викладав.

Єрмаков також викладав на Вищих жіночих курсах. Він — один із засновників Фізико-математичного товариства у 1889 році, засновник (1884 рік) і редактор єдиного в Російській імперії науково-популярного математичного журналу — "Журнала элементарной математики". 

Лук’янівський цвинтар — один з найстаріших у Києві. Тут спочивають представники козацьких родів, видатні українські лікарі, вчені, композитори, актори, художники, а також жертви терору 30-х років ХХ ст. Від 1994 року - Державний історико-меморіальний заповідник.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.