Свобода, або смерть! Гайдамаки з Академії

Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: "Треба напружити всі сили ще раз!". То була божевільна атака — жорстока та люта. У цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було ні одного гайдамака, якого б не зачепила куля.

13 січня (за старим стилем) 1918 року в Києві оголосили стан облоги. Цього ж дня близько 22:00 відставний військовий міністр Симон Петлюра зі штабс-капітаном Олександром Удовиченком сіли в останній трамвай, який ішов із Хрещатика на Поділ, і попрямували в розташування 2-ї Української військової школи.

Вони шукали поповнення для Гайдамацького коша Слобідської України, який очолював Петлюра.

Незважаючи на пізню годину (а Петлюра і Удовиченко з’явилися там о 23:00), керівництву школи швидко вдалося зібрати до 200 юнаків (курсантів) і офіцерів у головній залі. На сцену зійшов Петлюра:

"Майбутнє вільної України, юнаки, саме сьогодні, а не потім або через рік, доля вашої Батьківщини у ваших руках! Сьогодні чи ніколи ви можете захистити Україну і свободу і здійснити диво!

Чотири дні тому більшовицька тиранія зруйнувала останню надію всіх чесних жителів Російської республіки розігнала Установчі збори в Петрограді! Розгін супроводжувався розстрілом демонстрації населення столиці та вбивством депутатів Установчих зборів.

Якщо більшовики ввійдуть у Київ, вони також не дадуть зібратися Українському Установчому Сейму, який, як ви знаєте, намічений на кінець січня. Більшовики розстріляють ваших офіцерів, як це було в Харкові в грудні, уб’ють ваших рідних і близьких, обернуть вас на рабів і людей другого сорту. Ви боятиметеся власної тіні!

Тільки ви можете захистити вічні гасла: Свобода, Рівність, Братерство! На фронті зараз немає сил, щоб зупинити червону орду. Я вірю, що тільки молоді леви з криком "Слава Україні!" підуть на кулемети, зможуть змінити хід усієї історії.

Я вже зібрав у Києві Гайдамацький кіш Слобідської України, який буде звільняти Схід нашої республіки…Я не наказую, а закликаю вас, юнаки, стати добровольцями моєї армії й записатися до куреня чорних гайдамаків Слобідського коша! Якщо ви вірите мені, якщо ви відчуваєте відповідальність перед Україною ви станете під мої знамена! Свобода або смерть! Батьківщина або смерть!"

 Провідники Гайдамацького Коша Слобідської України

Останні слова Петлюра вже кричав. Запала тиша. А потім — вибух оплесків. Після полум’яної промови колишнього військового міністра юнаки з вигуками "Слава" почали гойдати Петлюру на руках. Його промова сколихнула серця молодих вояків, і на фронт зголосилися майже всі.

Тому провели жеребкування: 148-150 юнаків на чолі зі сотником Блаватним вступили до Гайдамацького коша, а решта залишилися у школі. Юнаки самостійнозробили чорні відзнаки — накутники на шинелі та короткі шлики на шапки — і стали куренем чорних гайдамаків.

2-га Українська військова школа виникла у 1 листопада 1917 року на базі 5-ї Київської школи прапорщиків. До неї звели українців-юнкерів з різних російських військово-навчальних закладів, що не встигли закінчити там своє навчання (вони склали старший курс школи), і вчорашніх гімназистів і студентів (молодший курс). Загальна їх кількість налічувала дещо більше 400 осіб. Випуск старшого курсу відбувся у грудні 1917 року.

Розташовувалася школа в стінах Київської духовної академії, де зараз міститься 1-й корпус Національного університету "Києво-Могилянська академія", і Братського монастиря. Очолював школу підполковник Кліопа.

До початку 1918 року юнкери школи вважалися резервом і в бойових діях Першої українсько-більшовицької війни участі не брали. З 15 листопада 1917 року юнаки (український відповідник терміну "юнкери" — І.Б.) 2-ї школи несли вартову службу біля державної скарбниці, телеграфу, водотягу, електростанції, інших важливих об'єктів.

Проте вже в перші дні 1918 року вторгнення військ Російської СФРР загрожувало самій столиці Української Народної Республіки. Надійних частин залишалося все менше, органи військового управління були розпорошені й працювали незлагоджено, чим погіршували й без того критичне становище. Місцева червона гвардія раз по раз брязкала зброєю, демонструючи готовність виступити на боці радянських військ.

 Навчальний корпус Київської духовної академії, де у грудні 1917—січні 1918 року розміщувалася 2-га Українська військова школа. Нині – один з корпусів Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Листівка початку XX століття. З книги Ярослава Тинченка "Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)". — Книга друга

Зранку 14 (27) січня під стіни Духовної академії подали трамваї, на яких юнаків відвезли до ст. Київ-Товарний, де стояли призначені їм ешелони. 12 вихованців школи на чолі з викладачем артилерійської справи Костем Смовським вирушили на ст. Дарниця для пошуку гармат і згодом взяли участь у створенні Гайдамацького артилерійського дивізіону Гайдамацького коша Слобідської України.

Усі необхідні приготування куреня для відправки на фронт зайняли весь день.

Тільки 15 (28) січня Гайдамацький кіш вирушив на фронт для захисту підступів до Києва з боку Полтавської і Чернігівської залізниць. Крім своєї частини під командуванням Симона Петлюри була ще 1-ша сотня Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців.

Вони закріпилися на ст. Бобрик на Чернігівській залізниці. На ст. Кононівка, що на схід від Яготина, де вже кілька днів перебував авангард гайдамаків, прибули чорні гайдамаки і чота січових стрільців. З наявних залізничних вагонів юнаки 2-ї Української військової школи створили саморобний "бронепотяг".

16 (29) січня 1918 року, коли за кількадесят кілометрів північніше, під Крутами, українські війська стримували червоні загони Муравйова, на ст. Кононівка чорних гайдамаків (150 чол.) і чоту січових стрільців (30-40 чол.) атакувала більшовицька Перша "армія" Павла Єгорова, а саме її харківська колона під командуванням Беленковича (налічувала 1100 багнетів).

У розпорядженні чорних гайдамаків була одна гармата, яку вони встановили на залізничну платформу. Перед станцією гайдамаки та січовики вирили окопи. Після полудня по обидва боки залізничної колії вишикувалися більшовицькі лави — донецькі та харківські червоногвардійці. Швидким темпом вони пішли в атаку на позиції військ УНР.

"Довго так тримали чорні гайдамаки й січові стрільці Кононівку, поки противник не оточив їх майже одностайним перстенем. Тоді обсадили потяг і, відстрілюючися на всі боки, в останній момент без втрат покинули станцію, поки більшовикам удалося зірвати рейки на шляху назад у Київ", — писав січовий стрілець і літописець формації Василь Кучабський.

Успішній тривалій обороні Кононівки сприяло те, що три цепи червоногвардійців після перших українських залпів утратили організованість і змішалися в купу, потрапляючи під вогонь одне одного.

 Василь Кучабський – український історик, публіцист, політик, громадський і військовий діяч

Та все ж таки, під вечір Кононівка опинилася в руках більшовиків. Чорні гайдамаки зі січовиками відступили до Яготина та підірвали залізничний міст через річку Супій. Перед Єгоровим постала ще одна значна перешкода на шляху до Києва.

А поки українські загони намагалися стримати ватаги військ РСФРР, 16 (29) січня, очолена більшовиками київська червона гвардія підняла повстання в місті, аби ударом в спину прискорити падіння влади УНР.

Основною силою заколоту були Подільська, Шулявська, Деміївська червона гвардії, червоногвардійці Головних залізничних майстерень і заводу "Арсенал" (разом 1400-1500 багнетів).

17 (30) січня 1918 року Петлюра зібрав старшин свого штабу та всіх командирів підрозділів для з'ясування планів подальших військових операцій. На нараді висловлювалися різні настрої, але категорично пролунав намір повернутися до Києва, ліквідувати повстання на заводі "Арсенал" і зустріти війська Михайла Муравйова на Дніпрі.

На річці Трубіж гайдамаки також підірвали міст і вогнем відбивали всі спроби більшовиків його відновити. Лише вночі з 18 (31) січня на 19 січня (1 лютого) 1918 року вони облишили позиції та відступили до Києва. На відновлення мосту через Трубіж загонам Муравйова довелося витратити два дні.

Під Києвом підрозділам Петлюри довелося також роззброїти збільшовичений полк ім. Северина Наливайка в Броварах. Після цього "петлюрівці" зруйнували багато відтинків залізничної колії та підірвали кілька мостів на підступах до Києва. Це суттєво загальмувало просування радянських військ.

У київських передмістях Симон Петлюра розділив підпорядковані йому підрозділи на дві колони: одна мала вступити до Києва через Ланцюговий міст (неподалік сучасного мосту метро — І.Б.), інша — через Залізничний.

 Ланцюговий міст, Київ, кін. ХІХ ст.

Саме останнім маршрутом входили до столиці курінь чорних гайдамаків — 150 багнетів, рештки полку ім. Петра Дорошенка — 200 багнетів, а крім того в резерві колони були 1-ша Українська військова школа та Студентська сотня, які відступили з-під Крут.

Колоні червоних гайдамаків, січових стрільців й інших довелося долати Ланцюговий міст з боєм, оскільки київські повстанці-більшовики виставили там свої застави. Бій за мости коштував гайдамакам та сотні ім. Наливайка (з решток однойменного полку) 20 убитих і поранених, а січовикам — 4 вбитих і 8 поранених.

Червоногвардійці втратили близько 50 убитих та поранених, залишивши на полі бою 4 гармати та 12 кулеметів. Гайдамаки та січовики полонили 33-х червоногвардійців.

О 19:00 19 січня (1 лютого) курінь чорних гайдамаків серед інших підрозділів Симона Петлюри вступив до околиць Києва.

Наступного ранку чорні гайдамаки кинулися в гущавину боїв з повсталою червоною гвардією на Печерську. Старонаводницькою вулицею через Звіринець вони дійшли до Васильківських укріплень, де був розквартирований полк ім. Тараса Шевченка, що проголосив нейтралітет.

"Список будівель і приміщень, відведених для розміщення штабів і розквартирування нижніх чинів", в якому зазначено, що 5-та (у документі опечатка) школа прапорщиків розміщувалася в Київській духовній академії на Подолі

 Документ надано дослідником Ярославом Тинченком

Один із гайдамаків згадував:

"Підходимо до великого нового будинку, на якому повіває білий прапор... З вікон виглядають якісь військові... даємо кілька стрілів "на пострах", підходимо до брами і о, сором! на брамі таблиці: "Піхотний імені Тараса Шевченка полк", і це він викинув на знак "нейтралітету" білий прапор тоді, коли під арсеналом проливається українська кров. Вартові, побачивши нас, повтікали на подвір'я, на якому почала збиратись сіра маса "Шевченківців".

Ми полягали за кулеметами, зверненими мофами на подвіря. Гайдамаки окружили дім.

Наш командант каже вартовим, щоби покликали команданта полку. Виходять якісь старшини.

— Що значить ваш нейтралітет? — питає наш командант. — і чому полк не виступає в обороніУкраїнської Республіки?

— Ми не хочемо мішатися... Підемо за тими, хто переможе! — відповідають ті глузливо.

— Ми вас обезброїмо! — каже наш командант далі.

— Пробуйте, але ми воювати не підемо, а вам не перешкоджаємо.

Що мали ми робити з ними? Та і не було часу. Під арсеналом все сильніше клекотіло і ми, лишивши їх, заручившись, що вони і проти нас виступати не будуть, пішли далі, обеззброючи ріжні банди".

Упродовж 2 лютого загін сотника Блаватного зосередився на знешкодженні 3-го авіапарку на Звіринці. Ця військова частина вважалась однією з найбільш збільшовичених у складі київської залоги.

Найбільш вороже налаштовані до Центральної Ради авіапарківці зайняли позиції на Печерську, вступивши в бій з колоною червоних гайдамаків Петлюри, яка просувалась до "Арсеналу".

Поступово червоні гайдамаки зламали опір авіапарківців, а чорні зайняли казарми 3-го авіапарку. Збільшовичені солдати, які там перебували, склали зброю.

"За рішенням ревкому 3-го авіапарку вояки відступили, хто на Деміївку і приєдналися до залізничників, а частина за Дніпро і приєдналися до бійців червоної гвардії, які йшли на допомогу робітникам м. Києва, що повстали проти Центральної Ради", — писав згодом радянський мемуарист.

3 лютого загін Блаватного продовжував наступ, щоб взяти участь в оточенні й штурмі повсталого заводу. 

 Керівники більшовицького повстання на заводі "Арсенал" у січні 1918 року в Києві. 1-й зліва – Ян Гамарник, 4-й зліва – Андрій Іванов

Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України

Увечері 20 січня (2 лютого) війська Центральної Ради востаннє запропонували арсенальським червоногвардійцям здатися. Ті пропозицію відхилили.

На ранок 21 січня (3 лютого) під "Арсенал" прибув Петлюра. У цей же час сотники Смовський та Хижняк підвезли дві важкі гармати.

Згідно з розробленим планом, штурм мав розпочатися після артилерійської підготовки трьома колонами:

1-ша колона, головна, очолювана Петлюрою, складалася з червоних гайдамаків, частини полку ім. Наливайка та 2-го куреня полку ім. Хмельницького загальною чисельністю до 400 багнетів.

Вона повинна була увірватись до "Арсеналу" з боку Микільської (нині — Івана Мазепи) вулиці та пам'ятника Кочубею та Іскрі (зараз на його місці гармата).

2-га колона — полк ім. Костя Гордієнка силою до 250 багнетів під командуванням полковника Всеволода Петріва — мала виконувати допоміжні функції: здійснювати демонстративний маневр атакою з Олександрівської вулиці.

3-тя колона отримала завдання штурмувати "Арсенал" з Московської вулиці та звільнити з-під обстрілу казарми 1-го куреня богданівців.

Колона складалася з чорних гайдамаків, солдатів полку ім. Дорошенка та неповної (одна чота залишилася для охорони Ланцюгового мосту) 1-ї сотні січовиків загальною чисельністю до 500 багнетів. Очолював її командир чорних гайдамаків сотник Блаватний.

Першим етапом штурму заводу було захоплення казарм нейтрального понтонного куреня, які допомагали арсенальцям. Доки частини першої та другої колон брали казарми, третя колона вже вела запеклий бій на Московській вулиці.

Генерал Кирей, один з найкращих артилеристів царської армії, який наступав разом з гайдамаками, особисто керував гарматним вогнем. Снаряди швидко пробили грубі стіни "Арсеналу", і в їх проломи стрімко кинулися чорні гайдамаки з січовими стрільцями.

Полковник Петрів так побачив місце наступу третьої колони щойно після бою: "Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом від вибитих шиб, а на ній декілька трупів. Чорний струмочок мазуту, що витікає з розбитого резервного баку, заливши підлогу салі Арсеналу, витік і на вулицю; один труп підпливає: знайомий вже малюнок господарювання суворого богу боїв — Вотана".

 Всеволод Петрів – військовий і громадський діяч, письменник, педагог, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР

Рукопашні бої в цехах і підвалах заводу тривали до глухої ночі. Тоді капітулювали останні червоногвардійці.

Під час штурму "Арсеналу" українські підрозділи загалом втратили понад 70 осіб убитими й пораненими. Приблизно такі ж втрати цього дня мали й арсенальці. Понад 100 червоногвардійців потрапило в полон. Чорні гайдамаки втратили двох убитих (серед них хорунжий Неживий) та кількох поранених. Полонених відвели до Лаври і замкнули в розташованих коло неї казармах.

Уже наступного дня червоні гайдамаки під командою Петлюри вирушили на штурм залізничних майстерень. Водночас, зважаючи на активність червоногвардійців у районі товарної станції (Батиєва гора), сюди було направлено чорних гайдамаків сотника Блаватного.

Сили червоногвардійців тут не були надто значними, але й захисників уряду УНР на цій дільниці було обмаль, оскільки більшість сил була задіяна на Печерську або ж у центрі міста. 

До того ж, до деміївських червоногвардійців приєдналася частина авіапарківців, витіснена чорними гайдамаками зі Звіринця. Це дозволило більшовикам зрештою заволодіти товарної станцією. Рухаючись слідом, чорні гайдамаки вступили в бій. 

"Гайдамацькі частини жорстоко обстрілювали нас з козачого  двору та з довколишніх високих будинків з кулеметів та шрапнельними снарядами", — згадував учасник боїв з радянського боку про події в районі товарової станції. У ході запеклих боїв, що точилися 3—4 лютого (21—22 січня) в цьому районі, товарову станцію вдалося очистити від супротивника.

Опір у Головних залізничних майстернях зламав курінь червоних гайдамаків з іншими підрозділами. 22 січня (4 лютого) 1918 року українські війська остаточно зліквідували семиденне повстання київської червоної гвардії. Але незважаючи на поразку, повстання своє завдання виконало.

Зрадницьким ударом у спину Українській республіці червоногвардійці на шість діб відтягнули на себе увагу найбоєздатніших частин Центральної Ради, поки війська Радянської Росії підходили до столиці.

Генеральна битва тільки починалася: армії Муравйова вийшли до дніпровських мостів і готувалися вступити в Київ.

23 січня (5 лютого) почалася запекла боротьба за столицю УНР. Гайдамацький кіш Слобідської України, чиїм завданням було контролювати центр міста, закріпився в будинку Купецьких зборів (нині — Колонна зала Національної філармонії імені Миколи Лисенка – ІП).

Червоні гайдамаки підтримували зв’язок із Галицько-Буковинським куренем Січових стрільців, розташованим у Михайлівському монастирі, і куренем чорних гайдамаків, який відпочивав у приміщенні Духовної академії на Контрактовій площі.

 Броньований потяг (панцерник) "Стрілець" (в літературі згадується варіант - "Січовий Стрілець") та його обслуга. Київ, 1918 р.

Цього дня бойові дії точилися біля стратегічних мостів. Оборонці Києва відбили лобову атаку військ Муравйова і витримали тривалий артилерійський обстріл. Тому більшовики вирішили крім прямих ударів здійснити обхідний маневр: перейти по кризі на правий берег Дніпра в районі Вишгорода і вдертися до Києва з півночі.

У ніч з 23 січня (5 лютого) на 24 січня (6 лютого) 1918 року 1-й полк Червоного козацтва на чолі з Віталієм Примаковим (200 "козаків") почав свій похід на Київ. Опинившись на правому березі, більшовики через Пущу-Водицю й Куренівку ввійшли на Поділ. До них почали долучатися місцеві червоногвардійці.

Без зайвих втрат Примаков зі своїми "козаками" захопив приміщення 2-ї юнацької школи в Духовній академії. 

 Віталій Примаков

23 січня (5 лютого) загони червоних дісталися на Печерськ, а 6 лютого ворожий авангард почав загрожувати товарній станції. Це був Чорноморcький загін під командою Андрія Полупанова. Оскільки чорним гайдамакам ставало дедалі важче витримувати ворожий натиск, їх підсилили бронепотяг та Волонтерський загін полковника Костянтина Прісовського.

У загальному підсумку за 6 лютого війська Муравйова захопили весь Поділ, більшу частину Печерська і залізничну станцію Пост-Волинський. Але вже 25 січня (7 лютого)  в жорстоких боях червоні здобули і товарну станцію. Січові стрільці, які за задумом українського командування мали повернути станцію, через загальну нескоординованість не прибули до місця подій. 

Зранку того ж дня частини 2-ї більшовицької "армії" Рейнгольда Берзіна, що напередодні Ланцюговим мостом перейшла на праве узбережжя Дніпра, пройшли до Поштової площі й опинилися на Подолі, звідки Олександрівським (нині Володимирським) узвозом попрямували вгору.

Гайдамаки, які боронили Царський сад, біля Купецьких зборів зустріли більшовиків кулеметними чергами і змусили їх відступити назад.

Під кінець дня по всьому Києву радянські війська були зупинені, хоча багато районів міста вже перебували під їх контролем. Бої продовжувалися біля Купецьких зборів, де засіли гайдамаки, під "Арсеналом" і на вул. Великій Васильківській.

З огляду на те, що всі вокзали, Поділ, більша частина Печерська, частина центру опинилися в руках червоногвардійців, з метою уникнення повного оточення уряду й армії українська влада оголосила евакуацію.

По єдиному відкритому шляху — Брест-Литовському шосе (нині — проспект Перемоги) — вночі на захід відступила Центральна Рада з деякими військовими частинами. Інші українські загони до наступного дня повинні були утримувати лінію фронту Купецькі збори — Царська (нині — Європейська) площа — Хрещатик — Бібіковський бульвар (нині — бул. Т. Шевченка) — Брест-Литовське шосе, аби евакуацію було завершено повністю.

26 січня (8 лютого) 1918 року в Києві боролися вже останні ар’єргарди республіканських військ, які поступово відходили на західні околиці міста. "Муравйовці" наступали з трьох напрямків: з боку "Арсеналу", з Подолу і з Великої Васильківської.

Удень почали відступ вільні козаки та окремі підрозділи, що боронили Хрещатик. Їх, з усіх боків оточених ворогами, врятувала лише залізна воля Гайдамацького коша, що прийняв на себе атаку більшовиків як з Печерська, так і з Подолу. У гайдамаків не вистачало сил навіть ходити.

 Хрещатик, 1918 р.

Сотник Олександр Шпилинський згадував: "Лави гайдамаків лежали в Царському саду. Сад засипали стрільна з-за Дніпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького Зібрання й тоді ми всі з от. Петлюрою вискакували та переходили в наступ.

Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що з'єднували два сади, й там їх багато перебили. Ввесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних робилися ще більш упертими.

Стомлені гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися: "Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?". Надходили останні дні та останній наш наступ.

Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: "Треба напружити всі сили ще раз!". То була божевільна атака — жорстока та люта. У цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було ні одного гайдамака, якого б не зачепила куля.

Гайдамаки вже не ходили, а лазили по саду від утоми й поранень, але ні один не хотів відійти від своїх. Все це вже давно перейшло міру можливостей людини".

Остання атака змусила більшовиків, що наступали з Подолу та Печерська, відійти на досить далеку відстань. Гайдамаки і вояки Республіканського офіцерського загону капітана Петра Болбочана отримали можливість об’єднатися і спільно відступити.

 Петро Болбочан - український військовий діяч, полковник армії УНР.

Реконструкція: Український інститут національної пам'яті

Щоб уникнути обстрілу з боку Хрещатика, Петлюра та Болбочан відводили своїх людей через Фундуклеївську вулицю (нині — вул. Богдана Хмельницького) та Бібіковський бульвар. Минувши Галицьку площу (нині — пл. Перемоги), ці останні українські підрозділи потрапили на шлях відступу — Брест-Литовське шосе. Дорогою до гайдамаків приєдналися вільні козаки, а до республіканців — офіцерський загін, які успішно боронили центр міста від 1-ї червоної "армії" Єгорова.

З настанням темряви Гайдамацький кіш та інші підрозділи Центральної Ради прибули до с. Гнатівка на захід від Києва, де їх чекали урядові установи з частинами, що евакуювалися раніше. Саме в цьому селі 27 січня (9 лютого) 1918 року рештки всіх військ УНР звели в перше справді регулярне з’єднання нової держави — Окремий Запорізький загін.

Гайдамацький кіш Слобідської України (бл. 320 чол.) залишився поза цим з’єднанням і заночував у с. Шпитьки в садибі мільйонера Терещенка. Його структура була такою: курінь червоних гайдамаків, курінь чорних гайдамаків (юнаки 2-ї Української військової школи), Отаманська кінна сотня. Жменька вільних козаків також приєдналося до коша.

У такому складі українська армія загальною чисельністю близько 3 тисяч солдатів почала наступ на Захід на з’єднання з австро-угорськими й німецькими військами, що за умовами Брест-Литовського договору були закликані Центральною Радою в Україну.

Запорожці з гайдамаками взяли Житомир, Коростень і Сарни, вели криваву боротьбу за Бердичів із Рівненським червоногвардійським загоном Василя Кіквідзе.

У Бердичеві Окремий Запорізький загін зіткнувся з першими німецькими частинами, що переслідували збільшовичені війська старої російської армії. У м. Малині теперішньої Житомирської обл. на нараді командирів Симон Петлюра домігся права першим увійти до Києва поперед німців і негайно на чолі своїх гайдамаків і січових стрільців пішов у наступ залізницею Коростень—Київ.

Перший бій за столицю стався біля с.Бухтіївка (нині — с. Садки Радомишльського р-ну сучасної Житомирської обл.), в результаті якого червоних відкинули аж на ст. Ірпінь. У боях за станції Ірпінь і Буча гайдамаки і січовики знову зіткнулися з Кіквідзе.

Більшовики, маючи гармати, спробували контратакувати, проте підрозділи Петлюри не здригнулися і завдали їм поразки. Дорога до Києва була відкрита. 1 березня 1918 року (за новим стилем) о 10-й годині ранку Запорізькі курені та Гайдамацький кіш Слобідської України повернулися до Києва.

 Симон Петлюра серед старшин та вояків 3-го Гайдамацького полку — колишнього Гайдамацького коша Слобідської України Армії УНР, початок березня 1918 р. Очевидно, серед присутніх є і чорні гайдамаки

 

У звільненій столиці розпочалася активна робота з розбудови державного апарату й військових частин. Гайдамацький кіш Слобідської України влився в новостворений 3-й Гайдамацький полк Окремої Запорізької дивізії, що її розгорнули на базі Запорізького загону.

Розчинився в ньому й курінь чорних гайдамаків, ставши зі самобутнього, але напівпартизанського, підрозділуСлобідського коша, справжньою частиною регулярної Армії УНР. Невдовзі після здобуття Києва 3-й Гайдамацький полк на чолі з новим командиром Олександром Удовиченком вирушив звільняти від більшовиків Полтавщину і Донбас.

А молодші курси 2-ї Української військової школи, які не долучилися до Гайдамацького коша на зборах 14 січня (с.с.) 1918 року, були або зараховані однорічниками (тобто військовиками з правом вислуги у перше старшинське звання протягом року) в різні полки Окремої Запорізької дивізії або вступили на цивільну службу чи до вищих навчальних закладів.

 Старшина куреня чорних гайдамаків сотенний Олександр Савельєв, Київ, 18 березня 1918 року

P.S. До речі, за твердженням першої дружини відомого українського радянського режисера та кінодраматурга Олександра Довженка, наприкінці 1917 — на початку 1918 року він також був юнаком 2-ї Української військової школи та вояком куреня чорних гайдамаків.

Серед матеріалів справи "Запорожець", в яку органи НКВД збирали компромат на Довженка, є протоколи допиту одного з сусідів сім’ї Довженків по їх рідному селу Соснівка, де він 13 лютого 1941 року засвідчив наступне:

"У 1918 або 1919 році, будучи в домі Довженків, я бачив фотознімок Олександра Петровича в гайдамацькій формі. Ця фотографія була в рамочці, розмір приблизно 9x12 сантиметрів, висіла на стіні у квартирі близько тижня, але потім її сховали. Сфотографований Олександр Петрович був у кожушку, в шапці з трикутним верхом і китицею, підперезаний. Це може підтвердити мій брат, який також у той час бував у хаті Довженків"

Автор висловлює подяку історикові Михайлу Ковальчуку за важливі доповнення до статті.

Читайте також:

Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Крим-1918. Визволення півострова за документами Генштабу УНР

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР

Ті, що вижили. Портрети 37 крутянців

Клим Семенюк мав з Василем Стусом одного слідчого та Медведчука за адвоката, але не були особисто знайомі

Ми боремось за нашу незалежність сьогодні, оскільки попередні покоління боролися за неї та зрештою її здобули. Із загальної кількості репресованих українців багато абсолютно невинних людей, які навіть і не думали про вільну Україну. Про ту, яку думав Клим Семенюк. Саме завдяки йому і таким, як він, ми маємо за що боротися зараз.

Випускник Лубенської гімназії, видатний правник УНР: до 160-річчя Сергія Шелухіна

6 жовтня минула 160-та річниця з дня народження Сергія Шелухіна – соратника Симона Петлюри, Генерального судді УНР, міністра судових справ УНР, юриста-правника, Генерального прокурора у добу Центральної Ради, письменника, історика та дипломата, учасника п'яти наукових товариств, обстоювача автокефального статусу Православної Церкви України, громадського і політичного діяча.

До питання правового статусу Східної Галичини у 1918-1939 роках

Встановлення Польщею контролю над територією Східної Галичини у період після листопада 1918 року відбулося внаслідок здійснення Польщею агресії проти ЗУНР, окупації та подальшої анексії Східної Галичини.

Закордонне представництво УГВР. "Америка нам допоможе!"

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.