Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта і від імені полонених німецькою мовою заявила: "Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених".

"Прибулі у прикордонну смугу німецькі солдати [...] розповсюджують чутки, що командування німецької армії має намір захопити Західну Україну [...]. Виступ німецьких військ проти Радянського Союзу має відбутися після закінчення дощів, як тільки встановиться погода"

З перших днів війни влада в Москві та Києві відійшла від традиційних класових підходів. Після нападу нацистів на СРСР комуністи звернулися до героїзації національної історії - тепер її подавали не як боротьбу класів, а як боротьбу народів за національне визволення і незалежність.

Українці-червоноармійці були мобілізованими солдатами чужоземної держави, столиця якої знаходилась далеко за межами України, а, отже, для них ця війна за визначенням не може бути вітчизняною. Вони просто чесно виконували свій солдатський обов‘язок.

Зростаюча ворожiсть до нiмцiв не означала автоматичної прихильностi до радянської влади. Бандерiвський звiт з Марiуполя вказував на популярну фразу, яка пiдсумовувала погляди місцевих робітників: "От, якби цi на х*й пiшли, а тi бл*дi не прийшли".

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Ми не маємо доволі знань, щоб із певністю казати, що нам усе відомо. Тому я не чіпляю наліпки. Я б не називав українських націоналістів зрадниками чи героями. Обзиватися - не завдання історика. Історик цікавиться людьми, він описує їх.

Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5%. В аналогічних таборах на західному фронті - менше 5%. Похибка в обрахунку загиблих складає 600 тисяч людей.