1 листопада 1918: Церкви за української влади в Галичині

За ведення 3. У. Н. Републіки, як держави, відповідають перед історією її уряд та Національна Рада, як законодатна установа.

Уряд З. У. Н. Републіки був так складений, що церковні справи були як найкраще заступлені.

Першим державним секретарем, себто міністром віроісповідань і освіти став д-р Олександр Барвінський, не тільки ревний, вірний і практикуючий христіянин-католик, але сам основник і лідер істнуючої перед війною христіянсько-суспільної партії, до котрої до кінця її існування належав сам станиславівський владика, яку він підтримував та її орган „Руслан" духовенству і народові передплачувати поручував.

Перший державний секретар освіти та віросповідань ЗУНР Олександр Барвінський

Після перенесення влади до Станиславова залишився д-р О. Барвінський у Львові, а державним секретарем на його місце став д-р Артимович; щоб спеціяльно забезпечити справи віроісповідань, виділили їх в окрему секцію, якої управителем став д-р Іван Лятишевський, тепер станиславівський єпископ-помічник, отже особа не тільки така, яка давала повну Гарантію, що добро Церкви лежало їй на серці, але також найбільш довірена станиславівського владики.

…

Позатим уряд ЗУНР увесь час тримався постанов конкордату, заключеного Австрією з Апостольською Столицею, а то так точно, що всі, ба навіть поляки, такі авторитетні у тій справі, як тодішній станиславівський рим.-кат. парох о. Пяскевич, це признавали.

Не знищено тоді ні одного костела ні церкви, ніхто на них ані на духовників не нападав і не зневажав, ні одного духовника ніхто не вдарив, ані над ним не знущався.

Ні один зі священників не був увязнений ні караний вязницею за свої переконання чи виконування своїх обовязків. Не було теж тоді ніяких спорів на тлі віроісповідно-обрядової приналежности, хоч чимало поляків працювало в установах ЗУНР, навіть у військових установах.

Внутрішнє церковне урядування залишено, як було, ні кому не снилося мішатись до того. Священники не підлягали ніяким світським карам. Військове душпастирство було як найкраще зорганізоване.

Підлягали власним настоятелям, а відносини військових частин до своїх душпастирів було таке сердечне, що спомини з тих часів залишились найкращими і для колишніх українських військовиків і для тих духовних що їм душпастиряли.

Так само у ресорті судівництва були запевнені інтереси католицької віри і Церкви, бо такі світочі практики і правознання як Модест Каратницький і пок. Філемон Метелля, що станули тоді на чолі судівництва, це практикуючі католики.

У секретаріяті закордонних справ був державним віцесекретарем о. Бон, який дбав про добро нашої Церкви на міжнародній арені.

Франц Бонн - заступник державного секретаря міжнародних справ ЗУНР, капелан УГА, священик греко-католицької церкви

А тепер, коли взяти під увагу законодатне тіло з часів ЗУНР, Національну Раду, то Церква мала там також великий вплив.

У склад Національної Ради входили всі члени галицького сойму так вірилісти, як і посли, всі члени парляменту і палати панів, отже засідав там і станиславівський владика і такі визначні священники, як посли о. Стефан Онишкевич, о. Северин Метелля, о. Олександер Капустинський, о. Фолис і інші.

Засідали там також з вибору о. пралат д-р Юрик, о. Карпинський і інші.

І чейже за ввесь час засідань Національної Ради не було з їх сторони ані одного внеску у справі потреби якоїсь реформи відношення до Церкви, ані ніякої навіть інтерпеляції з приводу якогось зловживання влади у церковних справах.

Це були такі зразкові духовники, з таким тонким почуттям інтересів віри і Церкви, що з їх боку напевне булиб негайно посипались протести, інтерпеляції і внески, колиб щось у тій ділянці було не в порядку.

У деяких повітах священники були повітовими комісарями (старостами), комісарями міськими (бурмістрами) і сільськими (начальниками громад), а це доказ, яким тішилися довірям і яке мали признання.

Всі більші церковні свята відбуватись з участю представників уряду, установ і військовости.

Тямлю в 1919 році Різдво, Йордан і Великдень. Все відбулося величаво. Памятаю велич йорданської процесії, хоч був тоді дуже кріпкий мороз.

Коли дійсно сталося непорозуміння з Богослуженням перед відкриттям засідання Національної Ради, то це дійсно було тільки непорозуміння.

Бо колиб раніше була про це мова між секретаріятом віроісповідань та владикою, то о. д-р Лятишевський був би напевне за Богослуження подбав.

Я чув потім, що була про це мова між о. мітратом і владикою, але оголошення того Богослуження було таке, що ніхто про нього не знав, а афішів – то таки ніхто не бачив. Чи їх не було, чи може було кілька в якихось невидних кутках?!

Про українське вчительство з тих часів зазначу лиш те, що ріжні були там люди, ріжних конфесій, такі, яких лишила Австрія. За такий короткий час ані випустити нових кадрів учительства, ані перевиховати старих не можна було.

Може навіть був десь такий „конвентикель", про який згадує Преосв. Хомишин, може десь щось подібного говорилось, бо були в краю усякі люди, навіть комуністи, але ані подібного внеску в Національній Раді, ані законопроекту, ніхто ніколи не ставив, ніхто в міродайних колах таких неосудних проектів не висував.

Навпаки: катехитури в усіх школах були належно обсаджені, а катехитів шанувала і управа шкіл і вчителі й ученики та не було ніде випадку, щоб управитель школи чи інспектор, чи який учитель не допустив священника до науки, його витрутив з кляси, або побив, щоб катехитури не обсаджували, і то навмисне, так щоб хтось взагалі у школах робив з релігії чи віросповідної приналежности учнів політику.

Щодо селянства, то в першій мірі треба звернути увагу, що тоді була війна, за східнім кордоном революція, всюди були довгою війною здеморалізовані вояки і люди, були агітатори ріжних крайніх, навіть ворожих українській державі партій, але правління скоро опанувало ситуацію і всюди настав порядок, а навіть і ті випадки, про які пише Владика, не такі то видно були яскраві, коли народ не робив собі сам ладу, користаючи з початкової анархії, пише ходив до Владики і просив його інтервенції та жалівся перед ним, отже мав довіря до свого єпископа.

Згадує Преосв. єп. Хомишин і про відомі скарги перемиських громадян з приводу акції у справі целібату. Але це теж не була боротьба з Церквою, ані доказ браку віри.

Навпаки, скарга по Ватикану була доказом довіря до Апостольської Столиці.

Митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький

Можна хіба тільки казати про нетакт чи про вискок супроти місцевого владики. А проте пізніші часи доказали, що місцеве громадянство найшло з своїм єпископом спільну нову і нині на перемиському ґрунті нема під цим оглядом ніяких суперечок.

…

Перемиський владика, як і станиславівський, не зазнав від української влади ані вірних ніякої прикрости. Розібрання ерекціональних ґрунтів, щоб не ножна творити нових парохій, експозитур та експонованих сотрудництв - прийшло на шкоду Церкві далеко пізніше.

Тепер маємо такі парохії як Рожнів, де є один парох без сотрудника, а є 7358 душ греко-католиків. Парохія гірська розкинена, має пять дуже віддалених від себе церков, в яких часом раз на рік правиться Службу, або й то ні.

Люди часом раз на рік бувають у церкві, а про систематичну науку релігії (катехнзму) і мови там бути не може; без сповіди люди там живуть і вмирають.

Чиж дивно, що між ними є комуністи?!

За українських часів не продано ні одного морґа ерекціональних грунтів.

Врешті річ найважніша: коли від польського римо-католицького клиру не було по нинішній день ні одного голосу нарікання на які-небудь переслідування у рр. 1918/19, то чи можна собі уявити, що в тих роках було яке-небудь переслідування супроти українського греко-католицького клиру ?!

Діло, 1938, 4 грудня, № 270