22 жовтня 1919

22 жовтня 1919: Жах

У середині жовтня 1919 року Київ пережив масштабний єврейський погром. Причиною стали антисемітські статті у газетах "Киевлянин" та "Вечерние огни". У цих статтях євреїв огульно звинувачували у підтримці більшовиків

Все більше і ясніше вимальовується київська трагедія — здача Києва добровольцями, захоплення його більшовиками, бої на вулицях, і нарешті — другий вступ добровольців у Київ.

Коли б захотіли ми одним словом означити київські події, ми сказали б тільки — жах! Жах від котрого холоне кров, піднімається волосся до гори.

Жах, котрий погасив людську совість, людські почування, людську душу, а замість того — звірина злоба, криваве божевілля, якийсь дикий садизм і неймовірна, нечувана жорстокість, безглузда жадоба руйнувати, катувати, знущатись.

Так уявляється нам київська трагедія, або краще — чорнозвірине "мракобѣсіе".

Київські події можна розмежувати на два моменти: перший — захоплення Києва більшовиками і боротьба на вулицях з усіма її страшними наслідками: бомбардуванням міста із важких гармат, руйнуванням будинків, розстрілом мешканців і т. д.

Другий момент — повернення Києва добровольцями.

З цього моменту, власне й починається та кривава оргія, яку ми охарактеризували одним словом — жах!

Добровольці, повернувши Київ, стали шукати винуватця свого ганебного утікання з Києва.

Газета
Газета "Вечерние огни" опублікувала статтю з звинуваченнями євреїв у пострілах по денікінцях. Це і стало одним приводом до погромів. Згодом інформацію спростували, але погромників уже було не спинити

Таким винуватим, розуміється, став "жид". А раз "винуватий" наїжився, значить — ізолювати його, позбавити елементарних прав громадянина і віддати його на глум дикій озвірілій юрбі.

Таким "винуватим", кажемо, стало єврейське населення злобу, яка накипіла у добровольців за своє "доблестное 6Ѣгство" з Києва, вилито на київське єврейське населення.

Ні іспанська інквізиція, ні ті погроми, які зазнали уже євреї, не можуть дорівнятися своїм жахом і озвірінням до того, що діється зараз у Києві, бо воно виходить поза межі людського слова, людської кваліфікації.

Це просто безумний кривавий кошмар.

Розправа добровольців з євреями у Києві набирає систематичного організованого характеру.

Іде просто винищення жидів, які "продали Росію і привели більшовиків". Вирізують всіх — старих, молодих, дітей і жінок.

Озвірілі, п'яні банди московських офіцерів заливають єврейською кров'ю вулиці Києва, мстяться нелюдським способом над беззбройними й беззахисними; над тими, чия вина полягає тільки в тому, що він жид.

Російська преса в шаленій ненависті до єврейства, весь час підʼюжує хуліганські банди до помсти і "справедливої розправи" з ворогами "единой недѢлимой" Росії.

Якийсь вампірський психоз охопив денікинських розбійників. Психоз цей виливається в потворні, жахливі форми.

Над Києвом стоїть суцільний стогін, крики й прокляття жертв погрому.

Над Києвом — червона мла від людського озвіріння, лютої злоби і сліпої помсти над єврейським населенням.

М. Я.

Між неволею і незалежністю. 18-22 лютого 2014 року

Це не всі, але важливі свідчення тих жахливих днів, які змінили Україну. У майже похвилинний таймлайн увійшли події, які відбувалися у центрі Києва і мали (або могли мати) вплив на подальший перебіг політичних процесів. Хронологія останніх днів Революції Гідності.

Володимир Стахів. "Не шукати союзників за будь-яку ціну, навіть найвищу"

Після розколу в лавах ОУН органи нквс/мдб срср уважно придивлялися до тих діячів, які вирізнялися принциповою непримиренною та непоступливою позицією до опонентів. Таких брали в активну оперативну розробку, щоб використати їхні амбіції у своїх інтересах, або через агентуру спонукати до дій, які б призвели до ще більшого розколу, розбрату, послаблення і зрештою знищення національно-визвольного руху. Одним із тих, на кого звернули особливу увагу у 1940-х роках, був Володимир Стахів.

"Український герб є настільки простим, що його може намалювати будь-хто", - Василь Павлов

Як тризуб, родовий знак київських князів, зберігся впродовж століть і став державним гербом України та символом українського спротиву? Чому російські імперці намагалися, але так і не змогли привласнити український тризуб? Про це, а також про історичну тяглість української державної та військової символіки з часів Визвольних змагань і до сьогодення — наша розмова з Василем Павловим, військовим істориком, головою ГО "Центр мілітарної історії" та одним із тих, хто брав участь у розробці сучасної символіки українського війська.

Гідо Хайсіг: "Для мене важливо викликати відчуття, що ситуація в Україні — це не тільки про цифри, це насамперед про людей, які живуть тут"

Інтерв’ю з німецьким пілотом і митцем для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.