20 лютого 1918: Небезпека популізму, або знизимо ціну на хліб удвічі!
Як тільки прийшли до Києва більшовики, то наказали знизити ціну на хліб з 35 копійок до 15. Ця "реформа" протрималась рівно один день.
Як тільки прийшли до Києва більшовики, то, щоб піддобритись до людності, вони зразу ж пустилися на дуже наївний і простацький спосіб. Такса на хліб до них була 35 коп. за фунт, – вони пустили хліб по 15 коп.
Ця нехитра вигадка, звичайно, могла тільки усмішку викликати у кожного, хто тямив справу. Ясно було, що або "реформа" довго не продержиться й мусить зараз же ганебно впасти, або ж ... або хліба зовсім не буде.
Адже зерно й борошно закуповувано по старих розцінках і зменшити ціни на готові вироби одразу наполовину, не подбавши разом про загальне зменшення цін на всі продукти можна було тільки з демагогічних міркуванів, не клопотавши собі голови ніякими взагалі думками: "быстрота и натиск", мовляв, та ще знаменитий російський "глазомер" – і готово.
Дійсність блискуче це ствердила: більшовицька "реформа", суворовським способом переведена, продержалась... рівно один день і вже другого дня хліб знов підскочив і продавався так само по 35 коп. за фунт, як і до нової власті.
Зважливі реформатори, хоч як мало журилися вони законами життя, мусили проте зразу ж податися назад під його тиском.
Правда – як небіжчик Кречинський, вони оповістили, що хліба під містом є багато і тільки треба вміти його дістати, а вони, звичайно, вміють; що вони звеліли привезти хліб з Полтавщини, але... казав пан – кожух дам, та й слово його тепле.
Хліб їде... І коли доїде та й чи доїде – невідомо. Наївні кияни, що покладались на дешевий більшовицький хліб, мусять поки що отим панським словом годуватись, маючи в перспективі ще гірші часи.
…
Безглузді заходи безтямких людей з величезними претензіями, з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою хоч і вбогою фантазією — ці заходи вже даються взнаки.
Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули — тобто в належну їм безвість.
Тільки що поправляти те, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно тяжко тим, хто матиме нещастя заступити їх.
Ну, та про це давно ходить приказка: один отакий, за дозволом сказавши, реформатор закине камінь у воду — то й десять мудрих не витягнуть...
Нова рада, 1918, № 16, 20(7) лютого.