1 березня 1918: Риплять вози, стукають колеса: то відступають большевицькі обози

Большевики, як звісно, пробули в свій перший прихід до Києва дуже недовго - всього три тижні.

За цей короткий час вони не змогли ні переробити по-своєму всі суспільні порядки, ні взагалі виявити якусь планову акцію. В усьому видно ще було непевність і неусталеність практики.

Але гармидеру встигли наробити багато.

Заборонили вживати українські гроші й наказали примусово вимінювати їх на російські. "Націоналізували" банки, себто попросту пограбували. Повідмикали сейфи.

Та більше поки що обмежувалися погрозами й дрібничковими причіпками. Торгівля відбувалась вільно, якщо де не пограбували крамниць. Вільно торгували книгарні.

З газет припинено "Кіевскую Мысль" та "Кіевлянина", але "Послѣднія Новости" і навіть "Нова Рада" виходили, хоч, правда, не зовсім регулярно.

В "Новій Раді" писав свої сміливі статті С. Єфремов. Часами в його хаті сходились земляки, і ті, що ховались по чужих хатах, і ті, що сиділи в себе вдома.

Пам'ятаю, заставав у нього А. В. Ніковського, О. Г. Лотоцького, В. К. Прокоповича та інших. Більшість наших старих діячів залишилась у Києві: діячі Центральної Ради, тікаючи з Києва, не подумали про те, щоб і їх вивезти, принаймні хоч сповістити, що тікають.

Ходячи вулицями, я раз у раз зустрічав знайомих. Ми здебільшого робили вигляд, що не знаємо один другого, - треба було додержуватись конспірації, щоб якось не попасти до хижих рук.

Вже в кінці другого тижня перебування большевиків в Києві стало помітно, що з їхніми справами не все гаразд. Почали водити якісь неясні чутки про те, що Центральна Рада веде переговори з німцями, що вже заключила з ними мир.

Пішовши якось до Коцюбинського по справах свого комісаріату, я не застав його, а в будинку було помітно якусь метушню, знайомий мені з досвіду "евакуаційний настрій".

Виходячи, я зустрів дуже стурбованого Нероновича, який дуже скоро біг вгору по східцях. Я був задоволений, що він мене не пізнав, - ми зустрічались з ним в Центральній Раді.

Повернувшись додому, я застав гостей: прийшло два солдати, один з них був шофер І.І. Красковського (котрий в кабінеті Винниченка зайняв був пост товариша міністра внутрішніх справ).

Він розказав мені, що Красковський перебуває разом з урядом, пробившись до нього вже з-під большевиків, і що українці вже наступають на Київ і, може, за тиждень будуть тут.

Він сам з своїм товаришем пробився з-під Житомира до Києва, щоб попередити "своїх" про скоре визволення з-під большевицького ярма.

Та вже незабаром кожному стало помітно, що большевики довго не вдержаться.

Ні я, ні Лотоцький не думали вже виїздити з Києва, щоб, бува, не попасти в таке становище, що опинимось справді відрізані від своїх. Большевики почали вже евакуювати Київ.

Тепер настав мені клопіт нового сорту: за кілька день до виходу большевиків з Києва розійшлася чутка, що вони братимуть закладників.

Хтось бачив своїми очима список намічених закладників, і в тому списку ніби стояло і моє ім'я. Всі близькі знайомі почали мені радити заховатись хоч на ці останні дні, поки большевики не залишать міста.

Я послухався, але куди сховатись, до кого? У своїх - це ніяка схованка; я згадав про свого колегу по службі в Союзі міст Н. В. Луначарського. У нього був власний будинок на тихій Трьохсвятительській вулиці.

Пішов до нього. Приймають дуже радо. Особлива зручність тут ще в тому, що недавно покинула дім прислуга, отже, нікого з чужих нема, сама родина Н. В. Луначарського. Тут я й просидів дві доби.

Нарешті не витримав, пішов додому, хоч ще большевики не покинули міста. Але вже покидали.

Коли я увечері пізно прийшов на свою Львівську вулицю, у нас у дворі ніхто не лягав спати. Всі мужчини були мобілізовані й стерегли будинок. По сусідніх дворах те саме.

Майже цілу ніч ніхто не спав, так наче на Великдень. У всіх піднесений, радісний настрій. Ті самі, що тішились в перші дні з приходу большевиків, тепер скрегочуть проти них зубами.

А з Шулявки, з Бібіковського бульвару, доноситься непереривний шум, риплять вози, стукають колеса: то відступають большевицькі обози.

Раз по раз чути постріли. Але це нікого не бентежить: оця нічна стрілянина, без цілі, просто, мабуть, у повітря, тяглася весь час перебування в Києві большевиків, і до неї всі звикли.

Я прилучився до компанії вартуючих. І ось відогрався характеристичний інцидент. До сусіднього дому з вулиці прийшли якісь три солдати і почали когось шукати, казали, що мають арештувати.

Зараз же збіглась юрба людей з усіх сусідніх дворів - і з нашого, які ухопили тих солдатів, затягли в якийсь льох, як почали їх бити, і ледве живих замкнули в льоху, щоб напотім здати новій владі.

Били їх так, наче кожен мстився за свою власну кривду. Взагалі большевики в свій перший прихід не встигли залякати, стероризувати людність.

Всім киянам, мабуть, памʼятна оборона редакції "Нової ради", властиво того двору, де вона містилась на Інститутській вулиці: мешканці того двору два дні відбивали напад большевиків, поробивши собі прикриття з великих сувоїв редакційного паперу й стріляючи з-поза них з рушниць.

Большевики стріляли також з рушниць і навіть з кулемета але не змогли нічого вдіяти, а тим часом довелось їм самим утікати.

Зійшло сонце. Большевиків уже не було в місті. Видався гарний весняний день. Кияни висипали на вулиці, веселі, радісні, але переможців ще не було. В

они не являлися цілий день, і місто прожило цей день без усякої влади. Горожани самі охороняли свої будинки й спокій у місті, і скрізь було тихо.

Тільки на другий день ввійшов до Києва український відділ, що посувався в авангарді німецьких військ, під командою ген. Присовського й С. Петлюри.

Вхід його обернувся в урочисту українську маніфестацію. Українці входили з боку Лук'янівки, отже, якраз нашою Львівською вулицею.

Години біля 9-ої ранку я вийшов з дому разом з жінкою й однією панею, що мешкала у нас в той час. Вздовж вулиці вже стояли наші Січові стрільці, молоді веселі хлопці.

Видно, дожидали приїзду свого начальства. Сміються, жартують, раз по раз зривається гуртова пісня. Ми пішли помалу в напрямку до Сінної площі, коли бачимо - доганяє нас велике чорне авто, всі вітають його окликами "слава!"

Оглянулись - аж в ньому сидить Петлюра, а з ним якісь військові. Жінка замахала йому хусткою, він зупинив авто, виліз, і ми всі сердечно розцілувались з ним, як на Великдень, вітаючи в його особі наше визволення.

Я спитав: "А де ж німці?" - "А то спитайте Жуковського, він іде з ними!" Я побачив, що між Петлюрою, що брав участь у боротьбі як доброволець, як партизан, і між Жуковським, що був офіціальним військовим комендантом від уряду УНР, існує якийсь антагонізм.

"Ну, Дмитро – додав Петлюра, іменуючи мене по нашій старій товариській звичці просто по йменю, - піде тепер реакція, побачите!" Але довго розмовляти було ніколи. Петлюрі треба було поспішати на Софійську площу, де мала бути урочиста парада.

Він поїхав далі, та й ми почимчикували до св. Софії. Тут же познайомився я з молодим начальником Січових стрільців Є. Коновальцем, що їхав разом з Петлюрою.

Прийшли ми на Софійську площу. Повно народу. Багацько дам з квітами. В соборі йде молебень. Радісно гудуть дзвони.

А за Дніпром ще б'ють гармати, здається - так близько, десь тут біля нас: це українці переслідують утікаючого ворога. З собору виходить урочиста процесія на чолі з єпископом, співає величезний хор.

А від Михайлівського монастиря показуються українські вояки. Народ зустрічає їх овацією, жінки закидають квітами, кожен вояк дістає по квітці, заплітає її за ґудзик, стромляє в дуло рушниці...

Заквітчують гармати, виносять звідкись цілі вазони квіток і ставлять на гарматні лафети. І де набрали стільки живих квіток, - ціле море! Крики "Слава! Слава українському війську! Хай живе Україна!" несуться по цілій площі.

Та ось якось вгамувалося. Військо вшикувалося навкруги, почався молебень. І якось дивно зливаються в одно звуки співу, величаве гудіння дзвонів по всіх церквах і гук гармат за Дніпром.

На все те дивиться Великий Гетьман і вказує своєю булавою туди за Дніпро, немов говорить: "Женіть їх! Щоб ні ноги їх більше тут не було!".

Скінчився молебень, проспівано многоліття українському воїнству, покроплено свяченою водою. Починається парада.

Усі частини українського війська дефілюють під звуки маршу перед своїм отаманням. Кожну частину юрба вітає радісними вигуками, і знов летять квіти.

Одна батарея веде за собою групу полонених большевиків, мов римляни під час своїх тріумфів. Ідуть, похиливши голови, - кілька обідраних солдатів, пара матросів, якийсь в цивільному. Шкода їх як людей, але ж це - люті вороги, різали наших, не жаліючи.

В цей день український Київ святкував свою перемогу, своє свято.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. - К.: Темпора, 2007. - С. 227-230.