3 березня 1917: "Тут всеросійського коня кують «у всеросійському масштабі», а тут якась дурна українська жаба ногу наставляє!.."

В центрі київського життя — скоро тільки адміністрація признала революцію, щось 3 березня, став комітет об'єднаних общественних організацій, по організації близький московському, може, таки скопійований з нього.

Центр його становила делегація міської думи (спочатку він і резидував коло думи, в сусіднім домі дворянства — з кінцем місяця паралельно засідав і в Марійськім дворці, для контакту з Радою солдатських депутатів, котра розташувалася там.

Дуже впливову роль грали також делегації київських відділів городського й земського союзів. В сих делегаціях — міській і земсько-городській,— головну роль грали кадети, котрі й старались удержати за собою провід в комітеті.

Будівля Київського дворянського зібрання, у якому навесні 1917 року засідала Рада обʼєднаних громадських організацій Києва

Формальний провід вів доктор Страдомський, член управи, директор Олександрівського шпиталю; людина доволі зручна, але без якогось твердого політичного credo.

Перед війною він показував нібито деякі симпатії до українства, але ніколи виразно "не компрометував себе" з сього боку — як висловлювавсь про нього покійник Стешенко.

Старався грати першу, репрезантивну роль Фед[ір] Р[удольфович] Штейнгель,— про котрого я згадував,— людина дуже обмежена, але амбітна, "тщеславна", як кажуть росіяни; його титул депутата від Києва в першій Держ[авній] думі, голови київської масонської організації (до котрої належало багато кадетів і взагалі тих "діячів", котрі тепер хотіли грати роль), його багатство і "широкая благотворительность", — котру він вписав як свою спеціальність в каталозі депутатів думи, — в його очах давали йому право на таке першенство.

Як під час війни він пишавсь в "генеральськім мундирі" особливо уповноваженого городського союзу, так тепер хотів грати роль сеніора демократичного Києва, та й цілого Правобережжя, котрого комітет мислив себе шефом, як демократичний спадкоємець давнішнього генерал-губернаторства і новішого воєнного управління.

Він з приємністю предсідательствував на засіданнях, виступав на маніфестаціях і под., притримуючись орієнтації на петербурзький центр, тепер — на временне правительство Львова—Милюкова, але, очевидно, ніякого дійсного впливу не мав.

За ним стояв найбільш здібний і зручний з київських кадетів-масонів наш земляк Дм. Мик. Григорович-Барський.

Але він був зайнятий своїми справами: спочатку комісар в судових справах, потім масонськими зв'язками з новим міністром юстиції Керенським і кадетським керівником він дістав посаду предсідателя київської судебної палати — себто голови судівництва цілої Правобічної (з деякими частями Лівобережжя).

Для нього як для бувшого судовика (товариша прокурора), котрого реакційні сфери свого часу вигнали звідти до адвокатури, се був пост, який переходив найсміливіші мрії, і він з головою [в]війшов в (...) судівництва — ущемлення всього того реакційного беззаконного елементу, котрим поповнилось судівництво за останні десятиліття, і заміну його людьми ліберального крою.

Тому в загальніших справах думи (котрої був гласним) і комітету (до котрого також належав) він брав мало участі.

І се треба сказати, що поза ним серед київських консти(туційних) демократів не було дійсно здібних людей, з широким поглядом, які вміли б використати момент і дати життю напрям, згідний з своїми переконаннями,— а для того знайти (...) і з українським рухом.

Суперниками кадетів в комітеті були соц.-демократи, які являлись представниками професійних організацій.

Серед них визначався тоді Незлобін, з друкарських організацій, складач по професії, людина з апломбом, зубатий, як то кажуть, він був чи містоголовою, чи навіть головою комітету, дуже величавсь своєю ролею "голосу робітництва", але здібностями не визначавсь, як і інші дійсні представники робітництва, які виступали в комітеті.

Газетне повідомлення про утворення у Києві Ради обʼєднаних громадських організацій

Інтелектуальну силу його представляли газетярі з "Киевской мысли" і деяких інших газет, як Балабанов, Кост[янтин] Василенко, від с.-р. Сухових, від бундівців Рафес і под.

Вони проти українського руху були настроєні особливо непримиренно і безоглядно, перейняті були зневагою і ворожнечею до нього.

Борючись за гегемонію з кадетами в комітеті і взагалі за революційний провід в громадянських організаціях, проти українства вони виступали спільним фронтом з кадетами, с.-ерами, і з усякими реакційними елементами навіть.

Російські с.-р. (українських формально ще не було — вони організувалися пізніше) своєю базою мали ради солдатські.

Київ, через свою близькість до фронту — як головна і єдина позафронтова позиція на полудні, — і через всякі давні воєнні установи (арсенал, інтендантські робітні і под.), мав велику залогу і масу всякого воєного люду, котрі за час війни просто домінували над містом і його життям.

"Жони запасних", покликаних на війну, напр[иклад], можна сказати, з'їли всі ресурси города, сучасні, минулі й будучі: через те, що київська дума, з мотивів гуманності і патріотизму, уставила розмірно велику підмогу для сих жінок, вони спливали сюди з цілого краю, і тепер, під час революції, починали грати роль, яка нагадувала паризьких торговок Великої революції: уряджували маніфестації і демонстрації, добивались збільшення підмог і попросту тероризували нещасних "батьків города", котрі вичерпали для сих грізних матрон міську касу, всі фонди, приготовані на міські будови, і шукали можливості зробити де-небудь позику для їх дальшого утримання.

Ну, та ся гроза мала в собі дещо гумористичне.

Але київська залога, що доходила в загальній сумі до 60 тис,— часті регулярні, запасні частини мали призивних і які (...) збирались на його розподілкових пунктах, військові школи давнішого походження і поодкривані під час війни, все се тяжіло на такім невеликім розмірно місті, як Київ, як вічний тягар і погроза всяким іншим інтересам.

Три роки війни з своїми безнастанними мобілізаціями зібрали в різних прифронтових установах масу самого різнородного елементу.

Під формою мобілізованого офіцера чи "воєнного чиновника" можна було цілком несподівано стрінути якого-небудь панича-реакціонера і розривного демагога-революціонера, як бритва виточеного агітатора, актора, що виявляв неабиякий талант резонера-мітинговця, талановитого адвоката, здібного публіціста,— тимчасом як чільніші військові місця займали якінебудь безнадійно-тупі бурбони і штабні пацюки, не здатні до якої-небудь ініціативи.

При таких обставинах кожна військова організація ставала необчислимою загадкою, з того часу як революція знищила принцип дисципліни і відкрила безмежні можливості агітації.

Кілька часу пізніш, коли Керенський став військовим міністром, військові частини стали майже загальнопризнаним добром російських с.-р.

Але й перед тим, від перших початків революційної агітації с.-р. виявили чималу енергію, кинули між військо багато проворних агітаторів, і в військових організаціях Києва встигли здобути впливову позицію, а маючи за собою сю військову базу, і в комітеті громадських організацій с.-р. грали доволі показну роль.

Знов-таки, людей талановитих, сильних у них не було, але були досить вправні оратори, мітинговці, комітетчики.

Пригадую такого Рябцова, адвоката по професії, пізнішого київського городського голову, що в ролі воєнного чиновника займав якусь визначну позицію в президії київської Ради солдатських депутатів, "рядового Таска" — здається, латиша з роду,— доволі зручного демагога і заїдлого ворога українського руху, проти котрого він умів зручно використовувати свою роль — солдатського представника.

В комітеті з с.-р. доволі замітні ролі грав адвокат Скловський — пізніший член Малої ради, Зарубін — приват-доцент чи асистент політехніки, масон, один з міністрів першого українського кабінету і т. д.

Повторюю, талановитих і сильних людей тут не було.

Бланк виконавчого комітету ради обʼєднаних громадських організацій Києва

Але в спадщину від старого вони одержали готовий апарат і готові позиції; у них була налажена преса, їх люди позасідали найрізніші посади.

На кілька тижнів чи на кілька днів — але в кождім разі скорше, ніж українці, вони позав'язували свої організації, позаймали публічні будинки — коли українці тільки ще роззирались, де їм приткнутись і до кого удатись.

Мали за собою центр і ту приємну свідомість, що в конфлікті з українцями їх підтримує "вся Росія", однаково і революційна, і контрреволюційна, тимчасом як українці абсолютно не знали, на кого можуть рахувати і кого мають за собою...

Се були дуже нерівні шанси, в тій хвилі, коли українці по двох з половиною роках сидження в підпіллі починали з обережністю вилазити на світ божий і бачили, що вже все зайнято, обсаджено і забарикадовано російською демократією тут, "на нашій — не своїй землі", так само, як і на питомій великоруській.

Правда, з сих позицій на українські адреси лунали поклики дуже ласкаві.

В інтересах революції рекомендувалось приєднатись, скріпити єдиний революційний фронт, а ніяк не розтрачувати сили на сепаратні, паралельні національні організації.

Становище Тимчасового уряду і всіх революційних здобутків їх прихильниками тоді ще представлялось дуже непевним і загроженим.

Союзники старої династії, генералітет і офіцерство, бюрократія і поміщики, капіталісти свійські й закордонні — кредитори царської Росії, сприсягаються проти демократичної, революційної Росії.

Отже, всі на її оборону, без усяких застережень і задніх гадок.

Адже в сій демократичній Росії нема нічого того, чим грішила царська Росія против недержавних народів.

В демократичній Росії автоматично будуть задоволені всі їх[ні] домагання, для сього не треба ніяких ні організацій, ні яких-небудь представлень навіть: все і так звісно і само собою розуміється.

Одним словом, те, що Винниченко представляє як настрої українського громадянства на заранні російської революції, се були гадки і настрої, котрі російські круги старались піддати українському громадянству.

Але воно їх не приймало.

Навпаки, чим настирливіше їх викликувано йому у вухо, тим настороженішим воно супроти них ставало, тим більше, що діла сих сладкопівців дуже мало відповідали їхнім солодким словам і покликали до сугубої обережності.

Справжніх українців не поставили не тільки на які-небудь відповідальні посади, з котрих спішно скидались різні царські службовці та замінялись людьми з ліберально-демократичним стажем,— їх навіть і до всяких революційно-громадських комітетів та організацій не кликали: треба було дуже до них впрошуватись,— в Києві достеменно так само, як і в Москві.

Українських пропагандистів та агітаторів не запрошували на агітацію чи то на фронт, чи то до тилових солдатських та робітничих організацій.

Української агітаційної преси чи літератури рішуче ніхто не потребував.

Коли нагадували про те, що на Україні чи між українськими вояками на фронті, начебто в самих інтересах доцільнішої акції треба було б скористуватись українським словом і українською книжкою,— коли справді удавалось достукатись до якогось "власть імущого" в сих справах (дійти до них українцям взагалі було так само тяжко, як мені до Керенського в Москві доступитись),— то тут або ніяково відвертали очі й відчіплялись різними нічого не значущими словами (припадком мав я таку розмову з одним, зрештою мало відповідальним чоловіком з агітаційного бюро для полудневого фронту про українську агітаційну літературу), або й більш безцеремонно відтинали в стилі московського тов. Тітова.

От, мовляв, несе вас, божих дурників, нечиста сила. Тут всеросійського коня кують "у всеросійському масштабі", а тут якась дурна українська жаба ногу наставляє!..

До київського "Комітету громадських організацій" удалось пропхатись А. В. Ніковському, в ролі представника "Городського союзу", завдяки протекції Штейнгеля, котрому Ніковський, попавши до союзу, дуже сподобавсь як співробітник.

Про нього оповідали, що він там користується успіхом, бо веде себе дуже тактовно, влучно виясняє українське питання, але якось нічого не робить для того, щоб ще когось з українців провести.

Горювали і жахались, що так мало українців в такім важнім органі, що претендував на провідну роль не тільки в Києві, а і для цілого краю, але з тих розмов про потребу якнайбільше українців туди провести якось нічого не виходило. Був Єфремов від журналістів.

Робились зусилля провести Стешенка, але справа не посувалась.

Микола Порш, український соціал-демократ, завдяки йому Українська Центральна Рада отримала у своє користування приміщення Педагогічного музею

Десь там, говорили, по якійсь лінії городського самоврядування встиг пройти на впливову роль Порш (згадували про нього, як зайшла мова про те, щоб здобути для Центр[альної] ради й інших українських організацій якесь показніше приміщення — що се залежить від Порша, і завдяки йому і своє приміщення в Педагогічнім музеї Ц. рада одержала).

Але Порш був тоді майже чужий чоловік для українського громадянства.

Саме перед війною була піднята справа про якісь таємничі зв'язки його з жандармами, про невідомі засоби, з котрих він жив і под. — через війну справа, не бувши роз'яснена, затихла, але не зліквідувалась, ні вони не мали відваги до нього приступити.

(Згодом зліквідував справу Винниченко по своїм приїзді, щоб скріпити укр[аїнських] соц[іал]-демократів,— тому що Порш [вів] сепаратну акцію між робітництвом, впереріз центральному комітетові українських] c.-д., на чолі котрого стояв Винниченко, і між іншим агітував проти входження Винниченка до Ц. ради.

Щоб зробити кінець сій агітації, Винниченко, як оповіщали, заходився зліквідувати справу Порша — щоб йому самому улекшити дорогу до Ц. ради.

На його пропозицію була визначена слідча комісія, яка скоренько признала підозріння безпідставними, і Порш був проголошений реабілітованим, [в]війшов до Ц. К. c.-д., потім до Ц. ради.

Пізніше, коли він різко розійшовсь з Винниченком, в 1919 p.,— казали мені, що Р. Я. Винниченкова висловляла жалі, що так свого часу необережно і без достаточних підстав йому привернено горожанські права).

Грушевський М. Спомини (5) // Київ: Щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний журнал Спілки письменників України та Київської письменницької організації. – Київ, 1989. – № 8. – С. 132-135.