В історії України було немало трагічних подій, але саме Голодомор 1932—1933 рр. залишається предметом гарячих дискусій та обговорень. І стосується це не стільки сутнісної характеристики Голодомору як геноциду Українського народу, що вже визнано в Україні на законодавчому рівні, скільки полеміки стосовно кількості втрат унаслідок Голодомору і намагання окремих істориків та юристів нав’язати саме число втрат у 7—10, а тепер вже 10—12 мільйонів як незаперечну істину, що не підлягає обговоренню.

Голодомор 1932-1933 років був найбільшим голодом в історії України. У цій статті представлені результати психологічного дослідження особистих установок щодо подій Голодомору, а також родинних переконань та поведінкових стратегій, ймовірно пов’язаних із досвідом пережиття голоду предками учасників дослідження. Найпоширенішими поведінковими стратегіями та переконаннями в родинах нащадків жертв Голодомору є належне годування, запасання їжі та постійна увага до стану здоров'я, недовіра до влади, розчарування в уряді та пріоритет родинних потреб перед потребами громади.

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.