Спецпроект

Тетяна Сопронюк: Забуті та (пере)осмислені. Вишиті сорочки часів Голодомору

Історію Голодомору можуть розповісти не тільки архівні документи і спогади людей, що пережили геноцид, а й матеріальні артефакти — рушники, посуд, іграшки й особливо одяг. Часто він ставав способом порятунку, інколи його берегли як родинну пам’ять, однак часом вишита сорочка могла приректи на смерть.

Ярослав Ведмідь: Україна розпочала наймасштабніший фандрейзинговий проєкт незалежності на створення Музею Голодомору

Голодомор. Надзвичайно важка тема для України та для мене персонально. Мої баби і діди були позбавлені свого майна, худоби, засобів праці і їх результатів. Їх зірвали з хуторів, загнали в колгоспи і якимось чудом, вони вижили в нелюдських умовах і дали життя моїм батькам. Ці історії важко відновлювати — батьки знають мало. Баби та діди померли.

Дорж Бату: Голодомор. Різні народи – одна історія

Дідусеві Жанчубу 97 років. Коли почалась колективізація, йому було усього сім. Жанчуб баабай погано пам’ятає свою батьківщину. Те, що пам’ятає, волів би забути, але не може. Дідусь Жанчуб – бурят-монгол, батьки котрого втікли у Китай від жахів радянської колективізації на території сучасної Бурят-Монголії, котра почалась на початку 1930-х років.