18 жовтня 1918 року на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав Томаш-Гарріг Масарик оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.

Серед різних осередків і політичних течій української еміграції окремий напрямок в органах ГПУ був відведений для роботи по колишніх махновцях. Найбільше уваги було прикуто до Нестора Махна, для оперативної розробки якого намагалися використовувати осіб із його найближчого оточення. Щоб дізнаватися про потаємні плани повстанського отамана, чекісти вдалися за кордоном навіть до схиляння на свій бік його дружини Галини Кузьменко. Про те, як це відбувалося і як невдовзі "віддячили" їй за співпрацю – у досі невідомих розсекречених документах із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

Нова війна на Близькому Сході стала черговим приводом для загострення сварок в українському сегменті інтернету. Попри те, що для багатьох з них цей Схід не такий вже "близький" - і про його проблеми вони знають хіба що з популярної літератури, якщо не з чуток. Тому й можемо почути, що назву "Газа" вигадав римський імператор – нібито для того, щоб дошкулити євреям, а "спочатку палестинцям належала уся Палестина". Що вже казати про спроби визначити "хто правий" у сучасному конфлікті на підставі того, як країна, навколо якої точиться суперечка, називалася колись, "за сивої давнини".

Нещодавно вийшов новий підручник з історії Росії для 11 класу. Книга переповнена відвертими фейками, маніпуляціями з історичними фактами та жонглюванням поняттями і термінами. Очікувану першість у топі екзистенційних ворогів тримає умовний "Захід", "англо-американці", яких звинувачують буквально у всьому: від початку Холодної війни до розпаду СРСР, організації чеченського спротиву та сучасної підтримки України. Друге місце впевнено тримає Україна. Умовне третє місце - країни Балтії. Литва, Латвія та Естонія – вірні і послідовні союзники України, для Москви ж – одні з трьох основних ресентиментних мішеней.

Пригадую, то вже було на переломі 1970–1980-х років: у розмові Блаженнішого з тодішнім Папою Іваном Павлом ІІ зайшла мова за єпископів, і Папа поставив питання: "Чи є в Україні єпископи?". Блаженніший відповів, що так. А Папа: "Якщо є єпископи, ну, то Богу дякувати, є надія, що церква перетриває". Існування єпископів було дуже важне для церкви навіть у тих обставинах підпілля. І тоді Блаженніший таку розв'язку видумав: щоби на поселеннях поза Україною, поза Радянським Союзом мати єпископів, які могли би на випадок такого винищення всіх єпископів в Україні поїхати туди й відновити єпископат.

Після лютневої революції 1917 року в Україні широко розгорнувся національно-визвольний рух, який очолила Центральна Рада. Ці історичні події обумовили бурхливий розвиток українського друкованого слова. Поновлюють діяльність видавництва, що припинили випуск продукції з початком Першої світової війни, з'являються нові кооперативні видавництва, які випускають різноманітну літературу. Потужний творчий потенціал народу, який протягом століть не мав можливості себе виявити, розкрився з величезною силою.

12 жовтня 1957 року агент КГБ СРСР Богдан Сташинський убив у Мюнхені українського політичного діяча і публіциста Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року – лідера ОУН Степана Бандеру. У жовтні 1962 року у німецькому місті Карлсруе відбувся суд, який виніс вирок виконавцю цих злочинів і засудив організаторів – радянські спецслужби на чолі з кремлівським керівництвом. Ретельне вивчення розсекречених документів з архіву Служби зовнішньої розвідки України дає змогу з'ясувати досі невідомі подробиці тих гучних подій і скоригувати деякі усталені трактування.

Поки Палестину руйнував арабо-єврейський конфлікт, в Європі почала набирати сили нова загроза для європейських євреїв, та і для всієї західної цивілізації, загроза, що лише підкреслила актуальність ідей сіоністів ішуву. Ця загроза росла, збільшувалась, аж поки не вибухнула, сколихнувши світовий статус-кво, показавши, якими моторошно далекоглядними були перші сіоністи, та змінивши хід історії.

Військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника ввійшла в історію як Другий зимовий похід. Свідком зародження повстання, яке відбувалось тоді в таборі інтернованих був колишній старшина, сотник Армії УНР — Олекса Костюченко. Його припущення щодо мети таких пожвавлень збереглися у карній справі.

Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.

О 5:00 ранку 17 вересня 1939 року більшовики допомогли своїм німецьким союзникам по зброї — почавши вторгнення до західної частини України (тоді ці землі входили до складу Польщі). Опис наслідків подій "золотого вересня" вдалося знайти у протоколах допиту колишнього старшини, сотника Армії УНР — Олекси Костюченка.

Відкриті багатолюдні судові процеси/розправи над ворогами радянської влади з-поміж членів ОУН і УПА почали планувати у кінці 50-х і активно творити з 60-х років по всіх областях Західної України. У 1984 році на Волині один із таких відкритих судових процесів був у селищі Мар'янівка проти чотирьох членів ОУН і УПА. Трьох із них у 1985 році розстріляли, четвертий помер від серцевого нападу у тюрмі. Цей суд, як і наступний у 1987 році проти члена УПА Івана Гончарука, був під головуванням волинського судді Бориса Плахтія, який сьогодні отримує від держави високу пенсію – понад 202 тисячі гривень.

Місця пам'яті не лише уособлюють колективну пам'ять про події минулого, а й кристалізують її, тим самим сприяючи формуванню колективної ідентичності. Саме тому вкрай важливо зберігати та примножувати національні місця пам'яті. Порівняння кейсів монумента "Батьківщина-мати" та музею Голодомору чітко демонструє, що реакція влади має вагомий вплив на цей процес.

Павло Скоропадський здійснив офіційний візит до Німеччини в першій половині вересня 1918 року. Його детально, ледве не погодинно описав гетьман у своїх спогадах. Запрошення виходило від самого імператора Вільгельма ІІ.

З 1 вересня поточного року учнів випускних класів у російських школах навчатимуть історії за новими підручниками. Підручниками, автором яких є один з провідних ідеологів рашизму Володимир Мединський. Дітей навчатимуть ненависті до України, США, НАТО і всього «колективного Заходу» з допомогою маніпуляцій, відвертих фейків і конспірології.

Що б не сталося у світі неприємного для нинішньої Росії, в Кремлі вже "знають", хто стоїть за цією халепою. Звісно, "англосакси". Це слівце, яким британців і американців донедавна позначали лише прихильники специфічних конспірологічних концепцій, тепер цілком офіційно вживають вищі посадовці РФ. Головний акцент – саме на британців. Надто завзято вони підтримують Україну. А оскільки "Oceania has always been at war with Eastasia" - то й в минулому, якщо вірити російським чиновникам, їхній країні століттями саме "англійка гадила".

В'ячеслав Чорновіл постійно завершував свої виступи і вимагав і від усіх нас її вживати у виступах перед виборцями, у листівках. І звучала ця теза так: "Не важливо, чи ви проголосуєте за мене, важливо, щоб ви проголосували за Незалежність України". Тут, звичайно, спрацьовувала колосальна державницька свідомість Чорновола, що надавала перевагу прагненню бачити нарешті український народ після століть неволі, бездержавності вільним державним народом, над його нібито особистим бажанням стати Президентом України.

Попереду мчав Павличко. За ним ледь встигав на двадцять років молодший Іван Заєць. Дмитру Павличку здавалося, що вони бігли не одні... Душі, які летіли навздогін ним, збиралися у хмару з героїв і мучеників, поетів та шибеників, князів і простолюду, козаків та гетьманів… Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення Незалежності був ніби естафетною паличкою у безкінечній естафеті, яка тривала століттями.

У період повномасштабної війни московії проти України у суспільстві часто виникає питання: чи можуть російські генерали повстати проти диктатора та яка доля може їх спіткати? Також нас часто обурює те, що на території рф проживає близько 10 мільйонів етнічних українців, підтримки яких ми зовсім не відчуваємо. До прикладу, в Канаді їх лише близько 1,5 мільйони і ми всі бачимо значну підтримку української діаспори. Як на мене, фундаментальна різниця в тому, що в Канаду та Америку їхали свободолюбні українці, які тікали від репресій, а в росію – заробітчани, які готові були змінити Батьківщину. У радянський час таким виключенням був генерал Петро Григоренко, який протиставив себе потужній системі.

Прізвище Дмитра Андрієвського часто фігурує в документах НКВД/МГБ/КГБ СРСР, які стосуються основоположних моментів створення і діяльності ОУН. Він згадується як один із головних теоретиків та ідеологів українського націоналізму і боротьби за відновлення української незалежності. Справі, яку у москві на Луб’янці завели на нього у 1934 році, дали назву «Архітектор». Нині розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу знайти відповідь на запитання, чому він був таким небезпечним для кремлівської влади.