Нинішня російсько-українська війна далека до завершення, а вже з'являється її історіографія. Книга журналіста Сергія Руденка "Бій за Київ" – це публіцистична хроніка певного закінченого, будемо сподіватися, етапу цієї великої війни.

Досліджуючи достатньо довго та системно явище, яке росіяни називають "русским искусством", можна виявити вражаючу закономірність. Дивовижно, але усі найвидатніші митці, які радикально змінювали мистецтво російської імперії, були українцями.

Інститут національної пам'яті Польщі припинив розслідування примусового переселення українців у 1947 році в рамках операції «Вісла». Мовляв, слідство не знайшло підстав для висновку, що переселення було злочином проти людяності або комуністичним злочином. Рішення ІНП викликало резонанс у Польщі. Публікуємо відкритий лист до Маршалків Сейму та Сенату Республіки Польща, який підписали десятки відомих і важливих для польської культури та науки осіб.

Карна справа Олексія Костюченка відкриває чимало деталей з життя тогочасної української еміграції. Сам Костюченко служив Україні в 1917-1921 роках. З особливою цікавістю слідчі НКВС звертають увагу на його старого знайомого — Володимира Шевченка, колишнього сотника Армії УНР. Ще на початку 30-х, Шевченко активно копав інформацію стосовно Голодомору в Україні 1932-1933 рр., неодноразово нелегально потрапляв на територію УРСР, був тихим та непримітним розвідником Державного Центру УНР в екзилі.

У часописі «Волинь» за 21 вересня 1941 року, № 4а вміщена стаття Олени Теліги «Перед брамою столиці», яка не увійшла до жодного видання її творів, а отже залишається маловідомою. Натомість стаття віддзеркалює головний імператив її життя і творчості - прагнення об’єднати українську націю і повернутися до державного Києва. 22 жовтня 1941 року Олена Теліга повернулася до Києва, щоб більше ніколи його не покинути і за що заплатила власним життя.

Парадоксально, але особистість, яка вивчила українську мову на третьому десятку життя, на старості літ став на чолі українського та релігійного життя у західних областях України. «Шептицький Клемент, — писав у постанові про арешт у 1947 р. майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади».

Жест "доброї волі" москви, пов'язаний зі звільненням 60 років тому з табору видатного церковного діяча, глави УГКЦ Йосифа Сліпого і наданням йому дозволу на виїзд за кордон, як вдалося з'ясувати, мав своє пояснення і продовження. Розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що кремль виставляв певні умови і потім намагався пильно стежити за кожним його кроком і вчинком через агентуру органів КГБ.

Активісти спільноти "Книга пам'яті полеглих за Україну" стверджують, що опрацювали практично всі дані з відкритих джерел про загиблих українських воїнів від початку повномасштабного вторгнення РФ. Відповідно до цих підрахунків, на війні загинули щонайменше 30 тисяч українських захисників.

В історії Польщі особистість маршала Юзефа Клеменса Пілсудського посідає особливе місце. Саме він реалізував ідею відновлення державної незалежності після більш ніж 120 років неволі й марних спроб нації здобути волю в боротьбі. Після трьох поділів Речі Посполитої, наприкінці XVIII століття, поляки опинилися в жорстких рамках абсолютистських монархій - Російської імперії, королівства Пруссії і габсбурзької Австрії. Чим нам, українцям, цікавий і сьогодні феномен Пілсудського?

Щоразу, коли російському імперському проєкту був потрібен символ великої мілітарної перемоги — Полтавська битва обростала новими міфами та урочистими святкуваннями чергових річниць. Серед іншого — міф про "оборону Полтаву від шведських загарбників". На своєрідній службі в цього міфу й споруда, що звеличує прихвосня царя Петра I, військового діяча Московського царства полковника Алєксєя Келіна та його підлеглих — "оборонців Полтавської фортеці" на проспекті Першотравневому у Полтаві.

Тема колабораціонізму українського визвольного руху у Другій Світовій війні з нацистами вперше чітко проартикульована на початку 1960-х, коли професор Берлінського університету Альберт Норден заявив у жовтні 1959 року, нібито бійці батальйону "Нахтігаль" у перші дні нацистської окупації Львова вбили до трьох тисяч поляків та євреїв. У квітні 1960 року у Москві влаштували прес-конференцію, на якій, серед іншого, представили двох начебто свідків подій. З тих часів за "Нахтігалем" та Романом Шухевичем почала закріплюватися на Заході слава колаборанта та воєнного злочинця.

Державний архів Херсонської області військові РФ пограбували у жовтні 2022 року. Один із корпусів архіву потрапив під обстріл росіян у лютому 2023 року, у червні – дивом не був затоплений, і сьогодні є робочим місцем для мужніх людей, які сподіваються зафіксувати епоху, в яку українцям доводиться жити та боротися для майбутніх дослідників.

18 жовтня 1918 року на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав Томаш-Гарріг Масарик оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.

Серед різних осередків і політичних течій української еміграції окремий напрямок в органах ГПУ був відведений для роботи по колишніх махновцях. Найбільше уваги було прикуто до Нестора Махна, для оперативної розробки якого намагалися використовувати осіб із його найближчого оточення. Щоб дізнаватися про потаємні плани повстанського отамана, чекісти вдалися за кордоном навіть до схиляння на свій бік його дружини Галини Кузьменко. Про те, як це відбувалося і як невдовзі "віддячили" їй за співпрацю – у досі невідомих розсекречених документах із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

Нова війна на Близькому Сході стала черговим приводом для загострення сварок в українському сегменті інтернету. Попри те, що для багатьох з них цей Схід не такий вже "близький" - і про його проблеми вони знають хіба що з популярної літератури, якщо не з чуток. Тому й можемо почути, що назву "Газа" вигадав римський імператор – нібито для того, щоб дошкулити євреям, а "спочатку палестинцям належала уся Палестина". Що вже казати про спроби визначити "хто правий" у сучасному конфлікті на підставі того, як країна, навколо якої точиться суперечка, називалася колись, "за сивої давнини".

Нещодавно вийшов новий підручник з історії Росії для 11 класу. Книга переповнена відвертими фейками, маніпуляціями з історичними фактами та жонглюванням поняттями і термінами. Очікувану першість у топі екзистенційних ворогів тримає умовний "Захід", "англо-американці", яких звинувачують буквально у всьому: від початку Холодної війни до розпаду СРСР, організації чеченського спротиву та сучасної підтримки України. Друге місце впевнено тримає Україна. Умовне третє місце - країни Балтії. Литва, Латвія та Естонія – вірні і послідовні союзники України, для Москви ж – одні з трьох основних ресентиментних мішеней.

Пригадую, то вже було на переломі 1970–1980-х років: у розмові Блаженнішого з тодішнім Папою Іваном Павлом ІІ зайшла мова за єпископів, і Папа поставив питання: "Чи є в Україні єпископи?". Блаженніший відповів, що так. А Папа: "Якщо є єпископи, ну, то Богу дякувати, є надія, що церква перетриває". Існування єпископів було дуже важне для церкви навіть у тих обставинах підпілля. І тоді Блаженніший таку розв'язку видумав: щоби на поселеннях поза Україною, поза Радянським Союзом мати єпископів, які могли би на випадок такого винищення всіх єпископів в Україні поїхати туди й відновити єпископат.

Після лютневої революції 1917 року в Україні широко розгорнувся національно-визвольний рух, який очолила Центральна Рада. Ці історичні події обумовили бурхливий розвиток українського друкованого слова. Поновлюють діяльність видавництва, що припинили випуск продукції з початком Першої світової війни, з'являються нові кооперативні видавництва, які випускають різноманітну літературу. Потужний творчий потенціал народу, який протягом століть не мав можливості себе виявити, розкрився з величезною силою.

12 жовтня 1957 року агент КГБ СРСР Богдан Сташинський убив у Мюнхені українського політичного діяча і публіциста Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року – лідера ОУН Степана Бандеру. У жовтні 1962 року у німецькому місті Карлсруе відбувся суд, який виніс вирок виконавцю цих злочинів і засудив організаторів – радянські спецслужби на чолі з кремлівським керівництвом. Ретельне вивчення розсекречених документів з архіву Служби зовнішньої розвідки України дає змогу з'ясувати досі невідомі подробиці тих гучних подій і скоригувати деякі усталені трактування.

Поки Палестину руйнував арабо-єврейський конфлікт, в Європі почала набирати сили нова загроза для європейських євреїв, та і для всієї західної цивілізації, загроза, що лише підкреслила актуальність ідей сіоністів ішуву. Ця загроза росла, збільшувалась, аж поки не вибухнула, сколихнувши світовий статус-кво, показавши, якими моторошно далекоглядними були перші сіоністи, та змінивши хід історії.