11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Коли ми говоримо про наші цвинтарі, випливають образи або хаотичного цивільного зі штучними квітами та різноманітними кольорами граніту, або ж якщо говорити про військові, то це радянські здебільшого сектори поховань з великою кількістю зірок, серпів і молотів. Таке уявлення про "наше" здебільшого сформоване радянським окупаційним впливом. Але на щастя, ми маємо й інші приклади, зокрема козацькі цвинтарі та могили вояків УПА, такі приклади й дають упевненість, що ми рухаємось у правильному напрямку, напрямку збереження нашої національної ідентичності.

Якщо ми за два роки пройшли шлях від суспільної неповаги по відношенню до ухилянтів, до того, що вони можуть бикувати на військовослужбовців ТЦК, маючи підтримку у вигляді населення, то ось вам невелике передбачення майбутнього.

Поведінку володарів, які в прагненні влади і панування над сусідами самі себе заганяють у пастку, часто порівнюють з діями велосипедиста. Який тримає рівновагу лише доти, доки крутить педалі. А розганяючись – вже не в силах пригальмувати. Врешті-решт неважливо, йдеться про геніального полководця і державного діяча, такого як Наполеон Бонапарт, підозрілого й закомплексованого деспота, як Микола I, чи миршавого епігона царів і генсеків, як Володимир Путін.