Долю Правопису 1928 року фактично вирішувало не 80 кваліфікованих мовознавців, а лише двоє осіб: нарком освіти Микола Скрипник і товариш Антін Приходько. Перший фігурує в своїх анкетних даних як "професійний революціонер" із Донбасу, а другий – як юрист із Кубані.

Українська мова зазнала багато утисків і переслідувань, але це не завадило українцям не лише розвивати її, але й давати адекватні відповіді переслідувачам. Один із таких випадків трапився у жовтні 1926 року.

"Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю... Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів".

На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку.

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії»...