Чим більше спостерігаю за дискусією довкола книги Віталія Огієнка "Голодомор. Історія неусвідомленої травми", тим більше занепокоєння вона в мене викликає. Вкотре в епіцентрі надмірно емоційної дискусії опинилася така чутлива тема як Голодомор. Надто часто вона стає полем для дуже токсичного зʼясування стосунків між їх учасниками, в яких лунають звинувачення не лише в непрофесійності, але навіть національній зраді.

Сильна і потужна книжка про геноцид босняків (мусульман Боснії і Герцеговини) сербами під час війни 1992-1995 років. Лише за приблизним підрахунками у тому конфлікті загинуло понад 30 тис. цивільних босняків, і переважна більшість з них – це жертви геноциду, здійсненого сербами. Читаючи книжку, підсвідомо з'являються аналогії із місцями сучасного геноциду українського народу: Буча, Ізюм, Маріуполь.

Іван Вовчук був одним з найвпливовіших членів ОУН в Україні та в США. Це постать, яка не вкладається у «шаблони»: займав одні з найвищих посад в ОУН, хоча і був родом зі Сходу України. Це заступник Степана Бандери, який отримав найвищу нагороду Держави Ізраїль – «Праведник народів світу». Він врятував єврейську сім’ю, ризикуючи власним життям: німці за таке розстрілювали на місці.

Публікуємо фрагменти з передмови до книги Джулії Девіс про російських телепропагандистів In Their Own Words ("Їхніми словами").

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.