50 років замало, аби гаряча пам'ять стала холодною історією. Виходить, що і 75 мало. Виходить, що минуле тепер є частиною теперішнього. Очевидно, що буде. Певним каменем спотикання та неможливістю поставити крапкою, хоч одну, є ось така ситуація. Нацизм було засуджено, а комунізм – ні. Оце не засудження комунізму постійно створює пастки – опису, аналізу, сприйняття та інше.

Зважаючи на те, що у спадщину Україна набула у тому числі і багатовікову пам’ять про численні конфлікти між народами, що її населяють, вкрай необхідним стало відділити у цій історії міфи від реальних фактів, які могли би стати ґрунтом для спокійної та чесної переоцінки спільного минулого, усвідомлення усіма власних помилок і примирення заради спільного майбутнього… У цій ситуації відповідальність істориків багатократно зростає, а права на помилку, практично, немає.

Польща має спільну проблему з Росією: їхнє бачення України і справжня Україна – це дві великі різниці. Сьогодні Київ має з Варшавою ті ж самі перепони, що і з Москвою: упередження, кліше, невідповідність реаліям. А тому, які б кроки українська влада не робила би назустріч польській – це не закінчиться жодним конструктивом. Бо Варшава не виконала своє домашнє завдання зі спростування упереджень щодо України.