"...Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її. На цьому тримається світ".

...під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й пригорнулися до материнських грудей.

21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”. Вістовий Степан Щербак за всіх сказав, що України вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн “Ще не вмерла Україна”.