18 жовтня 1918 року на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав Томаш-Гарріг Масарик оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.

В ніч на 21 серпня 1968 року на радіоканалі пролунало гасло «Влтава 666». Генерал Алєксандр Майоров промовив «З Богом, на Тренчін». Радянські війська рушили а бік чехословацьких кордонів. Окупація «братньої країни» була добре спланованою операцією, як з військової точки зору, так і політичних подій, які мали відбутися наступного ранку в Празі. Вторгнення відбувалось під прикриттям «братньої допомоги», наданої на прохання найвищих чинів місцевої комуністичної партії. Ключову роль в цьому сценарії відігравав «лист-запрошення» до окупації, підписаний п’ятіркою чехословацьких політиків.

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

24 червня 1991 року в Празі чехословацька рок-група Pražskývýběr разом з відомим американським музикантом Френком Заппою провела кількагодинний концерт під назвою "Адьйо С.А." Остання абревіатура розшифровувалася російською не інакше, як "Советская Армия", а саме музичне дійство було присвячено подіям виведення радянського військового контингенту з території Чехословаччини.

Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.

«Птахи вже пробуджуються, починатиметься світанок. Я йду з піднятою головою. Людина повинна вміти програвати. Це не ганьба. Навіть ворог тебе поважатиме, якщо це справжній і чесний ворог. В боротьбі іноді падаєш, а життя – це саме боротьба. Будьте здорові! Ваша і тільки Ваша – Мілада». Докторка Мілада Горакова дописала лист і поставила дату: «2:30 ночі, 27 червня 1950 року». Через три години наглядачі тюрми Панкрац вивели її з камери на задній двір в’язниці. Під першими променями літнього сонця кати затягнули зашморг на шиї Горакової. Після страти її особисті речі були спалені разом з тілом.

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Загальновідомо, що у місті Львові народилися польський та український скаутинги – харцерство і Пласт. Однак, досі забутим і малодослідженим залишається факт, що в столиці Галичини виник і перший в світі осередок єврейського скаутингу – організації, яка отримала назву «Гашомер Гацаїр».

У ніч на 8 січня 1919 року озброєний загін очолюваний Степаном Клочураком без жодних втрат роззброїв у Ясіні 620 солдатів угорського батальйону, підрозділ прикордонної жандармерії, захопив залізничну станцію, пошту та обірвав телефонне сполучення з Раховом.