Я не історик і не дивлюся на Бандеру як професійний історик. Я знаюся на іншому: зокрема, на історії філософії та філософії історії. Тому цей текст насправді не про Бандеру. Він про той загальний устрій історичної свідомості, без розуміння якого будь-які суперечки про Бандеру – професійні та непрофесійні, всередині України та з нашими зарубіжними співрозмовниками, включно зі свіжою полемікою навколо двох статей в Le Monde – завжди нагадуватимуть бої римських андабатів: гладіаторів, які билися наосліп, в шоломах без прорізів для очей. Спробуймо зняти ці шоломи

Національних героїв шанують не за вчинки, а за відомий конкретному поколінню образ цих вчинків. Якщо добре розбиратись у реальних вчинках історичних фігур бажання бути їхнім безоглядним фанатом, здебільшого, зникає. Дискусія навколо Бандери - це політична і світоглядна дискусія, частина процесу національного будівництва. Ми маємо її пережити. І головне - Москва має бути знищена. Бандера одобряє

Ярослав Грицак висловив незадоволення публікацією про Бандеру у "Le Monde". Але є одне але: мені не подобається уся стаття, яка повторює тези російської пропаганди про Бандеру. Втім, я не маю претензій до того, як журналіст відтворив сказане мною. Хіба дивуюся, чому з довгої розмови про Бандеру в минулому і в сьогоденні (яка, між іншим, відбулася ще десь влітку), той обрав лиш кілька рядків, дотичних до теми. Натомість Ярослав Грицак висловив претензії не до публікації в цілому, а до того, як її автор передав його слова

Як історик, добре розумію, що національна солідарність неможлива без національних міфів. Неправильне розуміння історії є підставою буття кожної нації. Тому то я не вважаю своїм обов’язком боротися проти кожного з них, особливо в умовах війни, коли Україні загрожує знищення. Я вибираю лише ті, які є токсичними. Культ Бандери у сучасній Україні, на мою думку, не є токсичним міфом

Навпаки, він зараз виконує важливу суспільну роль, бо є символом спротиву російській агресії