Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.

Від перших до останніх років існування радянського режиму однією з основних загроз для нього органи державної безпеки вважали студентське середовище з притаманними йому вільнодумством та радикалізмом. Тисячі реальних чи уявних опозиційних студентських груп були викриті у сталінські роки; причетні до цих груп поповнили довжелезний список жертв тогочасних репресій. У «застійні» брежнєвські роки антирадянськи налаштованих студентів зазвичай не саджали (і тим більше не розстрілювали). Комітет держбезпеки цього періоду робив ставку на «перевиховання» незгодних, яке найчастіше полягало в залякуванні, публічному осуді та адміністративних репресіях.

Якщо у Вашій сім’ї, родині є свідоцтво про смерть, датоване 1950-ми роками, у якому зазначено, що Ваш репресований родич помер в 1943 році від інфаркту міокарда, то тут все ВИГАДАНО – і дата, і причина. Справжнім залишається лише сам факт смерті. Так радянська влада намагалася приховати свою участь у знищенні мільйонів людей без будь-якого слідства.

У 1924 році ЦК РКП(б) приймає рішення звільнити з ув’язнення архієпископа Яна Цепляка, який на той час залишився єдиним римо-католицьким ієрархом в Радянському Союзі, та вислати його до Латвії. Одночасно із звільненням Цепляка, проходять масові арешти католицького духовенства. Шанси на відновлення католицької ієрархії в СРСР невеликі, однак не дивлячись на це, протягом 1925-1926 рр. Святий Престол продовжує вести переговори з радянською владою.