Казали, що в німців броньовані мотоцикли, тому стріляти в них забороняли. І от батько побачив, як їдуть двоє мотоциклістів по галявині, як на блюдечку. Вистрелив із кулемета - і їх пробило, як решето. За це його ледь не розстріляли.

"Маленька людина" завжди винна в усьому в очах влади. Ми також виявилися винуватими через те, що залишилися в Києві і здалися на милість переможців. На вулицях почалися антирадянські вакханалії, їх проводили колишні радянські люди...

Шансів майже не було - і хто зможе засудити їх за те, що вони підготувалися до найгіршого? Комісар зняв з себе закривавлену гімнастерку, а солдати-євреї взяли в убитих товаришів-неєвреїв червоноармійські книжки. Там мій батько Юхим Айзенберг на все життя став Віктором Артемовим.

Моя мама мала носа з горбочком, як Роза, і сказала німцю, що це її сестра. Німецький офіцер нічого не сказав. Але одного разу він прибіг до нас дуже схвильований. Відчайдушно жестикулював й волав, вказуючи на Розу: "Гестапо! Гестапо! Юде! Ховать юде!".

"Аж тоді, 18 грудня 1943 року, через два з гаком місяці після призову і після участі в боях, батька було приведено до присяги. А його загиблі побратими, виходить, такої честі удостоєні не були, і Родіна залишилася їм нічим не зобов'язаною..." Із родинних спогадів про форсування Дніпра.

Після повернення в СРСР остарбайтерів у радянському фільтраційному таборі чотири місяці мучили питаннями: "Чому виїхав?" "Чому працював у домі у німців?", "Чому не вчинив спроби втечі?", "Чому не надав перевагу самогубству?" (рос.)