Називати польсько-український конфлікт "геноцидом" немає підстав — фахівці
Українські науковці спростували міф про "геноцид" поляків, вчинений українцями, та закликали Польщу до продовження наукового діалогу.
Під час зустрічі на тему "Польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни: міфи і факти", яка відбулась 12 липня в "Укрінформі", фахівці обговорили проблеми досліджень цієї теми та пов’язаної з нею політики пам’яті.
Захід відбувся у співпраці з Національним науково-дослідним інститутом українознавства, модератор події – директор установи, кандидат історичних наук Богдан Галайко.
Польща кваліфікує польсько-український воєнний конфлікт часів Другої світової війни як геноцид, вчинений українцями супроти поляків. Як пояснили українські науковці, польський концепт "геноциду" має кілька складових.
Спочатку як гіпотеза в історіографії, а потім як доконаний факт у польських медіа побутувала теза про те, що існувала "таємна директива" або наказ вищого керівництва ОУН та УПА про повну ліквідацію поляків на Волині.
Часте повторювання у дослідженнях та публіцистиці цієї тези сприяло її популяризації та навіть безкритичному підхопленню науковцями з інших країн. Однак детальний аналіз історичних джерел ставить під сумнів їх автентичність.
Як розповів дослідник Сергій Рябенко, деякі польські історики наводять навіть цитати з подібного "наказу" чи "таємної директиви" 1943 року, які приписують командувачу УПА Дмитру Клячківському. Дуже часто такі цитати супроводжуються посиланням на "спеціальний лист" одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука до "Рубана".
Однак повного тексту "наказу" досі не оприлюднив жоден дослідник, а "спеціального листа" немає за архівними посиланнями, до яких апелюють Владислав Філяр, Леон Попек, Едвард Прус, Владислав Наконечний, а також Гжегож Мотика, Міхал Клімецький та український історик Ігор Ільюшин.
"Можна однозначно стверджувати, що і "таємна директива" Клячківського, і "спеціальний лист" Стельмащука є фальшивками. Їх призначення – бути обґрунтуванням для популярної тези про існування та активну реалізацію "таємного наказу" вищого керівництва ОУН та УПА про винищення польського населення на Волині", – зазначив Сергій Рябенко.
Наразі немає достовірних даних, хто саме був автором цих фальшивок. Однак беззаперечним лишається факт, що усі вони були вперше використані на початку 1990-х Владиславом Наконечним - директором партійного архіву Волинського обкому КПУ, який у 90-х очолив редакцію газети "Радянська Волинь".
Іншим аргументом польської сторони для оцінки цих подій як геноциду та ґрунтом для підготовки відповідних політичних рішень сейму та сенату є теза про те, що 11 липня 1943 року відбулася масова антипольська операція, під час якої було атаковано понад 100 сіл, де жили поляки. У цей день з 2016 року в Польщі відзначають "Національний день пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої".
"У польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня). Ніде в польських документах немає підтвердження інформації про понад півтори сотні атакованих сіл протягом однієї ночі", - пояснює голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук, Володимир В’ятрович.
Він зауважив, що операція, яка передбачала би одночасну атаку великої кількості населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди і в матеріалах УПА, і в звітах різних її територіальних підрозділів.
Натомість такої інформації (принаймні поки що) не віднайдено. Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити такої великої операції.
Перебільшена кількість нападів на польські села 11 липня 1943 року стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині.
А звідти, знову ж таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чіткого продуманого характеру і навіть геноциду.
11 липня 1943 року трактується як точка відліку, яка дала моральне право полякам запустити механізм "відплатних акцій". Тому у Польщі наголошують, що до 11 липня не було польських акцій проти українців.
Науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, кандидат історичних наук, Ярослав Борщик, спростовує цю тезу:
"Перша антиукраїнська акція з боку поляків відбулася у проміжку 8-10 березня 1943 р. у селі Переброди Луцького повіту. Уже у квітні події набули значно ширшого розмаху. Напади на українські села відбувалися на території п’яти з одинадцяти повітів Волинського воєводства: в Дубенському, Костопільському, Ковельському, Луцькому та Сарненському".
Як розповів науковець, загалом у своїх антиукраїнських акціях поляки до липня 1943 року діяли не лише самостійно. Поширені випадки, коли вони заручалися підтримкою німців, рідше – загонів червоних партизанів, які діяли на Волині. Пік протистояння припав на червень 1943-го і було очевидно, що ситуація нагнітатиметься і надалі.
Загалом за період від 8 березня до 11 липня 1943 р. у Волинському воєводстві відбулося 107 нападів на українські села за участю поляків, було вбито як мінімум 722 українця (за іншими даними – 1041 особу).
Керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак розповів про переговори між українським та польським підпіллям у роки Другої світової війни. На його думку, сам факт таких перемовин теж ставить під сумнів тезу про геноцид, адже свідчить, що українці та поляки взаємно визнавали себе сторонами конфлікту, та навіть здійснювали спроби його залагодження.
Аргументом на користь геноцидної концепції, який використовують польські медіа та політики, є разюча диспропорція між польськими та українськими втратами. Кілька днів тому президент Польщі Анджей Дуда заявив, що в протистоянні було вбито 100 тисяч поляків і 5 тисяч українців.
Ці спекулятивні цифри спростував у своєму виступі доктор історичних наук, професор Іван Патриляк. На його думку, під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими (з яких близько 4 тисяч припадало на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя), втрати поляків 38–39 тисяч осіб.
Як наголосив Володимир В’ятрович, жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку істориків є скрупульозні дослідження правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії.
ДОВІДКА:
У 1942-1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Надсяння, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів.
Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі силоміць змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.