In Memoriam. Помер член УГГ Віталій Калиниченко

27 квітня в Сілвер Спринг, штат Мериленд, США помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 р.

Народився Калиниченко 31 січня 1938 р. в селищі  Васильківка Дніпропетровської області. 

У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінграді. Здобув фах інженера-електрика та економіста.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", він вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який і видав їх КГБ.

 

Калиниченка заарештували в вересні 1964 р., але в січні 1965 р. звільнили.

У 1965-66 рр. він працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді.

20 листопада 1966 р. при спробі перейти радянсько-фінський кордон Віталія Калиниченка заарештували вдруге. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського його визнали психічно здоровим.

12 січня 1967 р. Мурманський обласний cуд засудив його до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР.

Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13 червня 1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 р. разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

24 листопада 1974 р. Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами".

Він вимагав: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 р. Каличиненка перевели у Владимирську в’язницю.

Улітку 1975 р. Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5).

За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 р. його утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня 1976 р.

Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 р. Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

 

17–27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23 жовтня 1977 р. він відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12 грудня 1977 р. ув Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18 грудня 1977 р. підписав Звернення членів УГГ до Белградської Наради на його захист.

7 квітня 1978 р. Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліганство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які нібито "просять відмежувати" їх від Калиниченка.

Звільнений з роботи, Калиниченко не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану працю, у зв’язку з чим 7 жвотня 1979 р. знову тримав голодівку. У заяві до Дніпропетровського обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2 листопада 1979 р. Калиниченку ввосьме продовжений термін адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25 грудня 1972р.і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити емігрувати.

29 листопада 1979 р. Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл.

Фото: Іван Відякін

18 травня 1980 р. Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10 жовтня 1980 р. термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.

20.01.1983 р. Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

8 грудня 1987 р. у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18 квітня 1988 р.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6 квітня 1989 р. виїхав у США, проживав у Вашингтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 р. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом "За мужність" І ступеня. 

Шевченко у Вашингтоні. Боротьба за цінності

Процес встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні в 1964 році з нагоди 150-річчя від дня його народження розтягнувся у часі на кілька років і набув неабиякого резонансу у закордонній пресі. Водночас досі так і не стали надбанням гласності заходи кдб срср навколо тієї події. Розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу нині побачити, як діяли за тих обставин і яку позицію займали представники кремлівського керівництва, американських політичних кіл і української діаспори.

"Ми позбулися «пушкіних», «Московської» ковбаси і «Тульських» пряників", - Олег Пустовгар

Процеси очищення інформаційного та публічного простору від російської присутності прискорилися після повномасштабного вторгнення Росії. Утім, роботи ще багато. Що вдалося зробити в цьому напрямі за останні роки на Полтавщині, а які питання ще варто розв'язати, – розповів у інтерв'ю представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

"Ніколи не казав": "Вперед, хлопці!", завжди: "За мною!"". Пам'яті Сергія Короля

Крайній бій командир "Махно" провів 24 лютого 2023 року. Впродовж ночі ворог вів постійний артилерійський обстріл, а близько 7 години ранку розпочав піхотний штурм з трьох сторін. Командуючи підрозділом та беручи безпосередню участь у стрілецькому бою, Сергій Король не допустив захоплення позицій переважаючими силами противника. Під час бою, який тривав майже шість годин, командир "Махно" загинув.

Володимир Стахів. "Не шукати союзників за будь-яку ціну, навіть найвищу"

Після розколу в лавах ОУН органи нквс/мдб срср уважно придивлялися до тих діячів, які вирізнялися принциповою непримиренною та непоступливою позицією до опонентів. Таких брали в активну оперативну розробку, щоб використати їхні амбіції у своїх інтересах, або через агентуру спонукати до дій, які б призвели до ще більшого розколу, розбрату, послаблення і зрештою знищення національно-визвольного руху. Одним із тих, на кого звернули особливу увагу у 1940-х роках, був Володимир Стахів.