АНОНС. "Антирадянські історії" Олєґа Панфілова у Харкові

Книга "Антирадянські історії" Олєґа Панфілова містить публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода "Крим. Реалії", а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії "Росія на Кавказі: історія ментальної окупації".

Книга присвячена маловідомим фактам і подіям радянського та російського минулого – таким як історія 150-річної російсько-чукотської війни чи походження імператорів Російської імперії. Їх намагаються оминути як неприємні й такі, що суперечать офіційній пропаганді.

Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер – російсько-української та анексії Криму.

Час: 2 грудня, 18:30

 

Місце: Харків, вул. Сумська, 3, Книгарня "Є"

Вхід вільний

Зустріч модеруватиме Олександр Зінченко, історик, публіцист, співзасновник і редактор "Історичної правди", автор та ведучий програми "Розсекречена Історія" (UA:Перший).

Олєґ Панфілов народився  1957 року в Таджикистані. У 1979 році закінчив Худжанський університет і працював в Інституті історії Академії наук Таджикистана, займався вивченням пам’ятників давнього мистецтва, археологією і етнографією.

У 1985 році був запрошений стати членом CAR ICOMOS ЮНЕСКО. У 1990 році був нагороджений медаллю Зороастрійського коледжа в Бомбеї.

У журналістиці з 1974 року. Вісім років вів програму Таджицького ТВ "Пам’ять минулого". Із 1991 року – позаштатний кореспондент агентства "Associated Press" в Таджикистані, кореспондент "Незалежної газети", радіостанції "Юність". На Радіо Свобода (російська служба) був автором і ведучим програми "Влада і преса". У 1993 році – директор московського бюро американського Комітету захисту журналістів (CPJ), у 1994–2000 роках – директор служби моніторингу Фонду захисту гласності, в 2000–2010 роках – директор Центру екстремальної журналістики.

 

Із 2009 року живе в Грузії. Професор Державного університету Ілії. У 2009–2012 роках – ведучий програм телеканалу ПІК. Коментатор української служби Радіо Свобода.

Лауреат гран-прі Міжнародного кінофестивалю "Образ віри" (1993), нагороджений призом "За свободу преси" Information Safety and Freedom, ISF (2009), кавалер грузинського Ордена Честі (2013).

Автор і упорядник 35 книг, виданих у різних країнах, автор сценаріїв 8 фільмів, близько 4000 статей, опублікованих у різних країнах. 

Громадянин Таджикистану і Грузії.

Вибір Віктора Кравченка. Людина, яка домоглася суду над СРСР

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.