Документи КГБ про синьо-жовтий прапор над Києвом у 1966 р. СКАНИ

Вранці 1 травня 1966 року над будівлею Київського інституту народного господарства (нині Національний економічний університет) замайорів синьо-жовтий прапор. Його чудово було видно тисячам киян, які формували колони для першотравневої демонстрації.

Галузевий державний архів СБУ спільно з Електронним архівом українського визвольного руху опублікували матеріали архівної кримінальної справи КГБ на виконавців цього акту протесту.

Розслідуванням "теракту" зайнявся КГБ. Слідчі встановили, що організаторами акції були сусіди по гуртожитку: уродженець Одеси майстер-сантехнік Георгій Москаленко та уродженець Київщини слюсар-зварювальник Віктор Кукса.

 Віктор Кукса - саме він встановлював синьо-жовтий прапор на флагштоці Інституту народного господарства

30 квітня 1966 року вони придбали в Жовтневому універмазі два шарфи – жовтогарячого й синього кольору – та  в себе в кімнаті зшили з них український прапор. 

На полотнище прикріпили вирізаний тризуб і зробили напис "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ". 

Напис "ДПУ", тобто "Демократична партія України", мав переконати громадян, які його побачать, що в Києві діє організація, що бореться за самостійну Україну.

 

У ніч на 1 травня 1966 року в день, коли на центральних вулицях Києва очікувалися комуністичні демонстрації до Дня солідарності трудящих, Москаленко й Кукса вивісили прапор над будівлею центрального корпусу Київського інституту народного господарства (нині – Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана), студентом 5 курсу якого був Москаленко.

Москаленко, озброєний саморобним пістолетом і "коктейлем Молотова", стояв на чатах біля пожежної драбини, в той час, як Кукса піднявся на дах, скинув і порвав червоний стяг і встановив синьо-жовте полотнище.

Драбина, по якій Віктор Кукса піднявся на дах Інституту народного господарства. Фото з кримінальної справи 

КГБ розцінив цей "злочин" як такий, що "підриває радянську владу" і негайно почав розслідування, в ході якого назбирав матеріалів аж на три томи. Ці документи вперше стають доступними онлайн для всіх охочих на сайті Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua за посиланням

Георгій Москаленко - ініціатор акції з прапором 

Георгія Москаленка й Віктора Куксу затримали 21 лютого 1967 року. Їх обох засудили за статтями 62 частина перша і 222 частини перша і друга Кримінального кодексу УРСР. Москаленко одержав три, а Кукса – два роки ув’язнення в колонії суворого режиму.

 Спецповідомлення КГБ УРСР про синьо-жовтий прапор над Києвом

Нагадаємо, що відкритий у березні 2013 року Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є спільним проектом Центру досліджень визвольного рухуЛьвівського національного університету та музею "Тюрма на Лонцького".

Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23311 документа. Місія проекту — робити минуле доступним.

Вибір Віктора Кравченка. Людина, яка домоглася суду над СРСР

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.