Помер шістдесятник і дисидент Анатолій Шевчук

12 серпня 2015 р., у Житомирі у віці 78 років помер письменник-шістдесятник, політв’язень 1966–1971 рр. Анатолій Шевчук, повідомляє Харківська правозахисна група.

Народився Анатолій Шевчук 6 лютого 1937 року в Житомирі в сім’ї робітника. Доводився старшим братом письменнику Валерію Шевчуку.

Після середньої школи закінчив технічне училище за фахом будівельного майстра, але працювати за професією не міг через ваду серця. Через цю хворобу був комісований з армії. Влаштувався на роботу в Житомирську обласну друкарню і став найкращим в області лінотипістом. З юності болісно переживав утиски української мови та культури з боку влади. Завжди був прихильником незалежності.

 Анатолій Шевчук

З 1960 р. Анатолій Шевчук публікував у республіканській та обласній пресі новели та оповідання. 1962 його творчість обговорювалася в комісії роботи з молодими авторами Спілки письменників України. Підготував для видавництва "Радянський письменник" збірку новел.

Євген Сверстюк так відгукувався про творчість Шевчука в журналі "Зміна" № 12 за 1962: "Особливо приємно відзначити, що твори Шевчука виділяються серед творів багатьох професіоналів культурою форми, психологічною витонченістю і чистотою естетичного звучання".

1964 р. А. Шевчук домовився зі львівським мистецтвознавцем Богданом Горинем про друкування самвидаву. Працюючи в друкарні, Шевчук потай виготовляв лінотипний набір текстів, які Б. Горинь відвозив до Львова. А друкувався текст у майстерні одного львівського художника-графіка. 26 серпня 1965 Б. Горинь був заарештований, але набір у Львові не знайшли. Шевчук залишився поза підозрою.

Однак набір статті "З приводу процесу над Погружальським" (щодо підпалу Публічної бібліотеки в Києві 24.05.1964) Шевчук закопав на березі річки. На нього випадково натрапили підлітки і віднесли... в КГБ. 23 травня 1966 р. Шевчука заарештували.

На слідстві сказав, що машинопис статті знайшов у бібліотечній книжці, а набрав текст, щоб зробити брошуру, оскільки як книголюб колекціонує всілякі матеріали про бібліотеки. Цієї "легенди" Шевчук дотримувався до кінця. А коли стали виявляти його зв’язки зі Львовом – перестав відповідати на запитання.

У жовтні 1966 А. Шевчук засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") до 5 р. ув’язнення. Карався в таборах суворого режиму Дубравлагу (Мордовія). У таборах входив до української громади, яка складалася з повстанців та молодих дисидентів. Передавав листи з описом життя в таборі про постійні приниження і знущання над в’язнями.

Один такий лист із табору № 17, а також троє оповідань і уривки з листів братові Валерію Шевчуку, письменникові, В'ячеслав Чорновіл опублікував у збірнику "Лихо з розуму" (1967). Неодноразово потрапляв до штрафного ізолятора (ШІЗО).

Після звільнення в 1971 р. Шевчук півроку перебував під адміністративним наглядом як такий, що "не став на шлях виправлення". Фактично нагляд тривав аж до проголошення незалежности.

Видав книжки "Вертеп добра і зла" (1991); "Чорний човен неволі" (1999); "Таємниця Федора Шведа" (2006); "Барви далеких літ" (2007); листування з братом Валерієм "Розмова з ворожим підслухом"; мав публікації у колективних збірниках, у пресі.

 2006 року А. Шевчук став лауреатом премії ім. Івана Огієнка. Указом Президента України від 26.11.2005 його нагороджено орденом „За мужність" ІІІ ступеня.

Вибір Віктора Кравченка. Людина, яка домоглася суду над СРСР

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.